Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Починаючи від самої революції 1905 Л. Троцкій дріб’язково описує свої відносини з Лєніним, доводячи, що між ними, — практично, не було помітних (або істотних) розходжень Чи так було насправді, чи ні, сьогодні досить важко встановити, але… це потрібне для виправдання майбутнього протистояння зі Сталіним, не будемо і про це забувати. Втім, це співробітництво незабаром покінчується, бо наш герой знову потрапляє до буцегарні. Хоч це, не подумайте погано, — були далеко не оті, Пєрмскіє (або Мордовскіє) лагєря. Посилаючись на спогади сусіда по камері — Свєрчкова, він пише:

Тюремна камера Троцкого, — продовжує Свєрчков, — перетворилася незабаром на якусь книгарню. Йому передавали все, що хоч якось заслуговувало на увагу з нових книг; він прочитував їх і весь день з ранку до пізньої ночі був зайнятий літературною працею. “Я почуваю себе чудово, — казав він нам. — Сиджу, працюю й знаю, що мене в жодному разі не можуть заарештувати… Згодьтеся, що в межах царської Росії це є доволі незвичайне почуття…”

(теж там, с. 187)

Його черговий процес 1907 покінчується засланням до Обдорска (тепер — Сале Хард), але вже в Бєрєзовє, не доїхавши якихось три сотні кілометрів, — Троцкій збігає. Слід з цього приводу зауважити, що якби в отих “мєдвєжьіх углах”, куди мали звичку засилати “рєволюціонєрів”, — тодішні “робітникі органов” не побирали хабарів, не пиячили беспробудно, та взагалі — не ловили ґав, — а виконували би свої прямі обов’язки, можливо, не було би й жодних отих «рєволюцій в Россіі», але… самі бачите. Із Пєтєрбурга Троцкій, прибарахлившись, відбуває до чергової еміграції, цього разу аж на десять років; з’явиться, разом із Лєніним, тільки 1917. Однак, під роком 1912 він дарує нас нечеканим откровенням:

Як далеко відійшло нинішнє покоління від звичок і настроїв 1912 року! Я добре розумів і тоді, що гуманітарно–моралістична точка зору на історичний процес є найбільш неплідною точкою зору. Але, йшлося не про пояснення, а про переживання. До душі проникало безпосереднє, не до передання, почуття історичного трагізму: безсилля перед фатумом, пекучий біль за людську сарану.

(теж там, с. 222)

Так, так; що ж — приймемо до уваги. Перебування Троцкого за кордоном підчас війни є не менш цікаве ніж будь–що інше, але дозволимо собі перейти безпосередньо до вирішального 1917. Пишучи про цей час, він спростовує, насамперед, “клєвєту про Лєніна”, який прибув, ніби, до Пєтрограда у «німецькому пломбованому вагоні». Потім дріб’язково і турботливо підкреслює свої завжди погодження з Лєніним по всіх принципових питаннях. Затято полемізує з А. Кєрєнскім із властивою йому примітивною дріб’язковістю. Не одного разу підкреслює бездіяльність Сталіна, який до пори воліє триматись у тіні; бо добре знає, що переможе не той, хто виграє перші потички, а той, хто переможе в останньому бої.

Свою власну позицію на той час він пояснює словами:

1 листопада 1917 р. на засіданні пєтроградського комітету — протокол історичного у всіх відношеннях засідання укривається досі — Лєнін сказав, що після того, як Троцкій переконався в неможливості єдності з меншовиками, “нє било лучшєго большєвіка”. Він цим ясно показав, що не теорія перманентної революції розділяла нас, а більш вузьке, хоча й дуже важливе питання про ставлення до меншовизму.

(теж там, с. 322)

Не полишає він нас у невідомості й щодо свого ставлення до національного питання, це буде для нас понад цікаве. Він пише:

Я вже пригадував, що національний момент, аж так важливий у житті Росії, не відігравав у моєму особистому житті майже жодної ролі. Вже за ранньої молодості національні пристрасті або упередження викликали у мене раціоналістичне нерозуміння, що переходить в певних випадках у бридливість, навіть у моральну нудоту. Марксистське виховання поглибило ці настрої, перетворивши їх на активний інтернаціоналізм.

(теж там, с. 329)

Отже, маємо справу з людиною, яка ненавидить все національне, все, що робить людину неповторною, — риса абсолютно типова. Пригадайте, як дратувало його в Парижі все, що було характерне для великих художників, що порізнювало їх від посереднього тла. Тут маємо прояв тієї самої психологічної риси: типове інтерлюмпенське сміття. Але, цей “інтернаціоналіст” розмовляв тільки російською мовою. Отже, хотів він того, чи не хотів, а російський націоналізм, від якого на той час тільки й полишилося, що “вєлікій і могучій” та нестримана імперська аґресія, — знайшли його самі. Бо дещо нижче він знову цитує інших:

У видаваному в Берліні “Архиве русской революции” автор–білогвардєєць розповідає наступний барвистий епізод: “Казак, що заїхав до нас побачитись, кимось навмисно уражений тим, що зараз служить та іде у бій під командою жида — Троцкого, гаряче й переконано заперечив: “Ничего подобного!.. Троцкий не жид. Троцкий боевой!.. Наш… русский… А вот Ленин — тот коммунист… жид, а Троцкий наш… боевой… Русский… Наш!”

(теж там, с. 348)

Отак воно буває, що ж тут поробиш… Одне люмпенське сміття, що “інтернаціоналіст”, що “русскій націоналіст”. Привертає тут увагу дещо інше, проґресивне та багато обіцяюче. Найбільш проґресивний у світі, російський спосіб визначення нації, — “как захотім, так і сдєлаєм”. Мовляв, “нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди”, — самі визначатимемо, хто “жід”, а хто “русскій”. Таке нове, суто совєцьке розв’язання “національного вопроса”, — знайде собі належне застосування у майбутньому, післяреволюційному устрої цієї патологічної держави.

Тим часом Троцкій — “правая рука Лєніна”, виблискує на всі боки: очолює “Пєтроґрадскій совєт”, заключає мирні угоди в Бресті, як військовий “нарком” орґанізує червону армію. Про все це він розводиться менше, ніж можна було думати, але — не укриває й протилежних опіній. Так, посилаючись на свідоцтво М. Горького про висловлювання Лєніна, він не без гордості пише:

Ударивши рукою в стіл, він (Лєнін) сказав: “А от показали би іншу людину, яка здатна за рік орґанізувати майже зразкову армію, та ще й заскарбити повагу військових спеціалістів. У нас така людина є. У нас усе є. І — дива будуть.

(теж там, с. 347)