Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Він, що доти не проявляв цікавості до троцькізму та певно не знався на ньому (не могли хоч трохи навчити!) - вирішує щось там написати, статтю, та попрохав виправити Троцкого. Той, поглянувши, вперше, як він сказав, — почав підозрювати “Джексона”: така там була базгранина, дослівно, ні до чого. Якісь заїжджені штампи. Чи не можна було підготувати щось вірогідне? — так, безумовно, але…

Отже, стійка суміш нахабства і безкарності; мало не в усьому. Втім — чому ж тут, власне, дивуватись? Не забудемо, що саме на цьому, на суміші нахабства і безкарності проіснували три Російських імперії, не кажучи вже про Московію…

Все сталося 20.08.1940, за других відвідин “Джексона” з тією ж статтею. Цього разу йому вдається щосили ударити Троцкого спереду альпіністським топориком, пробити черепа й пошкодити мозок, але… знову ж, цей професійник — кіллер не знає, що убити людину проваливши голову спереду — набагато важче, ніж із–заду. Бо в передній частині мозку зосереджені менш відповідальні функції, ніж у задній. Троцкій встигає в нестямі кинутися на нього та повалити, кличе охорону. Пораненого відправляють до лікарні, а охоронці довго, професійно та з великим задоволенням б’ють Меркадера, поріддя комуністичноі повії. Він верещить від болю на всю околицю, але їм це тільки додає ражу; нарешті, коли він втрачає свідомість, його передають поліції.

Смерть Троцкого, колишнього «вождя русской рєволюціі», наступила другого дня, а Рамон Меркадер відправився до в’язниці. Його долею біографи Троцкого не надто турбуються, та прийдеться в подальшому покладатися на власну пам’ять.

В Совєцькому Союзі вся історія з убивством Троцкого була засекречена аж до часів «пєрєстройкі і гласності», або навіть довше, про що переконливо свідчить дата видання (1991) перекладів “Моей жизни” Троцкого та третього тому трилогїї І. Дойчера (т. 1 — “Озброєний пророк”, т. 2 — “Обеззброєний пророк” та т. 3 — “Вигнаний пророк”). Але, дещо проникло й набагато раніше. Так, здається, й не першим, а описав ці події відомий Хорге Семпрун, у книжці під назвою “Друга смерть Рамона Меркадера”, вже по тому, як той відсидів десь 20 років у мексиканській в’язниці та якось вибрався на волю.

Цю книжку привіз тоді до Москви хтось із еспанських комуністів, можливо — це був Саенс, який у ті роки здійснював зв’язок між централею в Мехіко та еспанськими комуністами в СССР, доволі численними. З неї все й розійшлося, ще за часів Хрущова.

Меркадеру випала амністія, здається, 1958, коли президента А. Руїца Кортінеса змінив А. Лопес Матеос. Про це було оголошено, та троцкісти вже чергували біля в’язниці, щоб убити Меркадера. Він чи знав, чи здогадувався про це, але умовив адміністрацію відпустити його пізніше, коли він сам скаже. Так сталося та під тюрмою на нього уже очікувало авто чехословацької амбасади; тоді його й бачили останнього разу. Потім він жив десь під Москвою, а помер на Кубі. Він мав, за свій “подвіг”, звання “Гєроя Совєтского Союза”, отже, — пишайтеся, інші «гєрої»…

На останнє ми полишили деяке питання, на яке навряд чи отримаємо відповідь. На нього, не те — не відповідає, його навіть не ставить і докладніший з біографів Л. Троцкого, — педантичний Ісаак Дойчер. Це — питання грошей. Адже, ще перед висилкою до Алма Ати колишній нарком Л. Троцкій був позбавлений усіх посад, а значить і прибутків.

От і виникає просте, але неминуче запитання, — а на які такі засоби він прожив ще дванадцять років (на матеріальні нестатки сам він ніде не скаржиться)? — та, ще разом із не так малою родиною (четверо дітей та їх двоє), а також із численною обслугою.

Воно, таке запитання, виникає й не може не виникнути у будь–кого з нас, громадян колишньої “родіни всєх трудящіхся”, — найбільш експлуататорської держави в історії людства. Де її брудною владою було вигадано брудну приповідку: “Оні дєлают від, что работают, а ми делаєм від, что ім платім”. Тільки от, ця червона наволоч трошки призабула, що “роблячи вигляд” — не побудувати промислову потугу, співрозмірну США… А платили нам усім за це й дійсно, — аби тільки раби не повиздихали, пам’ятаєте? Але, повернемося до нашого підопічного.

То був кінець НЕПу, рубль був твердий, та заробіток учителя не сягав сотні, скільки ж могли сплачувати на прожиття політичному на засланні? — ну, кілька десятків рублів на місяць, припустимо. Але, хай платили й членам родини, однак, при Троцкому був іще цілий штат: секретар, друкарка… До того він іще їздить на полювання, та й не один. Чи це вже, бува, на казенний кошт? Десь за півроку в Алма Аті він відправив десь 800 листів та ще й 550 телеґрам, то подумайте, чи вистачить на все це кількох десятків рублів на місяць?

Він щось там прохоплюється про переклади “классіков марксізма”, але — пробачте, за це в СССР теж платили суті копійки: щоб на це прожити — треба було би перекладати з ранку до вечора, — які вже там полювання, листи, телеґрами…

Про жодні матеріальні труднощі підчас перебування у Франції або Норвегії, — він теж не пригадує. Його остання, досить показна маєтність у Койоакані вартувала, слід гадати, теж чималі гроші, а до неї було ще два авта з водіями, десяток охоронців… Звідки ж на це гроші, знову?

А, як були такі витрати, то мали бути й відповідні прибутки.

Засновники “свєтлого будущєго”, хоч і вчили нас, ніби “собствєнность — ето кража”, але самі нею — власністю, — далеко не гребували. Після революції мешканці Кремля, кажуть, тримали скромний спільний “золотой запас” в родині Г. М. Свердлова; на той випадок, як “рабочій класс” зрозуміє їх справжні наміри та прийдеться уносити ноги за кордон. М. Тухачєвскій, кажуть, полюбляв колекціонувати скрипки; та, не щось там: Аматі, Гварнері… Де брав? — грабував, звичайно. Бо не чули ми, щоб таке щось валялося по смітниках. Набагато пізніше маршал Г. Жуков (отой, німецький “генераль–Фляйш”) пригнав із Німеччини кілька ешелонів різного добра. Інший “полководєц Вєлікой Отєчєствєнной”, кажуть, прихопив мимохідь золотий запас Манджоу–го; маріонеткової держави, щоправда, але — як на одну родину… Ешелонів у Троцкого, зрозуміло, не було, але невеличкий “золотой запас”, набутий на “фронтах гражданской войни”, — чому ні?

Втім, чому ж це невеличкий? Бо ґазета “Нью Йорк Таймс” свого часу писала, ніби тільки протягом 1920 року (три роки по перевороті, зверніть увагу) на закордонні рахунки совєцьких вождів — поступило від них наступне.

Від Л. Троцкого — 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінского — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку. Ну, і так далі.

Ґазетне повідомлення — то ґазетне повідомлення, не історичний документ, годі казати. Але, диму без вогню здебільшого не буває. Навіть, як відняти нулика справа, — отримаємо цілком пристойні суми.