Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Ґрунтовних причин у цьому проглядається дві. Це:

1. Неоціненний досвід Москви у непрямих стратегіях аґресії: бездоганне уміння розкласти все, що тільки можна. Уміння, якому на Заході ніколи й нічого не протиставлялося. Бо московська розвідка працювала на Заході зручніше, ніж вдома, від часів Мазепи та по часи совєцькі.

2. Продажність, культивована універсально ринковими відносинами. Вада західного способу життя – це фетишизування або й пряме обожнювання ринкових відносин. Адже, ринок у західному суспільстві давно посідає непропорційне його значенню місце. Бо, не всі боки людського життя слід і припустимо виставляти на ринок. Бо так, неухильно приходять і до торгівлі людьми, і до торгівлі людськими орґанами, побраними від живих людей.

Де один заробляє на торгівлі свинячими головами, а той, хто їх не має, — торгує власним розумом, честю та сумлінням. Всім, знову ж — нав’язуєте своє, як оті колишні більшовики – учите всіх «правільно жить» а — подумали би: як живете самі?! Де рано чи пізно торгуватимуть і вищими інтересами; спочатку державними, а потім і загально людськими…

6. Сталін і Троцкій

Лєв Бронштейн (Троцкій, 1879–1940) був іще однією відомою людиною, що їх так вільно видавав щедрий на це 1879 рік; певно, що були й інші. Втім, він став відомий не так заслугами перед революцією, як антиподом, ворогом Сталіна; який згодом і убив його 1940.

Він народився в родині жидівського арендатора або хуторянина на Херсонщині, який вирішив круто змінити традиційний триб існування предків та випробувати сільської долі. Він мав у цьому повний успіх та помер 1922 заможною людиною, у якої “революція відібрала все”, як напише потім його син.

За народною, а радше — містечковою традицією, діти не приймали безпосередньої участі в селянському житті, та спогади Льови про рідний хутір Янівку — то радше спогади дачника або поміщицького синка. У своїй автобіографії він щось там верзе про “бородатих мужіков” (і це у нас — в Україні!); ну, і всяке таке. Про Україну він у дитинстві й краєм вуха не чув, та весь час пише «у нас на югє Россіі». Слово “українське” зустрічаємо лише там, де він перебравшись до Одеси, учитись в Одеському реальному училищі, — зауважує, щодо своєї російської мови:

Я узнавав, що десятки слів, які у селі здавалися незаперечними, є не російські слова, а зіпсовані українські.

(Л. Троцкий, Моя жизнь, Москва, 1991, с. 60)

Одеса — то вже, бачите, не Янівка; визнаний, так би мовити, «культурний цєнтр юга Россіі» (“Одєсса? — ві мінє говорітє… Одєсса, — ну ето жє вообщє!”).

А тому (а як же!):

Кожного дня переді мною відкривалася частина більш культурного середовища, ніж те, де я провів перші дев’ять років свого життя.

(теж там, с. 60)

Він є людиною на диво обмеженою, іще з дитячих років свого життя. Він пише про себе, що в Одесі:

Багацько з хлопців каталися у морі на човні, ловили з хвилеламу рибу на вудку. Я цих задоволень абсолютно не знав. Дивним чином море на той час не займало в моєму житті жодного місця, хоча на його березі я прожив сім років.

(теж там, с. 70)

Дивно, дивно… За сім років так і не підійти до моря? — дивно. Якийсь старець хлоп’ячого віку; зашорена з дитинства людина.

Втім, Одеса в небаченому ступені поширює його кругозір. Бо про наші степи, де сам народився, він пише з убивчою самовпевненністю:

Численні степові кургани полишились тут як віхи великого переселення народів.