Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

(Р. Конквест, Жнива скорботи, Київ, 1993, с. 304)

Але, все це було ХХ століття, а до “доби атому” або «космічної» полишалося усього якісь пару десятків років, та Україна не була одинокою у світі: не Середньовіччя. От і виникає понад цікаве питання: а, як же обійшовся з отим фактом — з тим добрим десятком мільйонів геть виморених голодом українців та казахів, — наш постійний заступник, так званий “цивілізований світ”? Чи він був припинив геноцид, що творився у нього на очах? — чи хоча би — як мінімум — осудив його? Або, може навіть і не помітив? Зауважимо відразу, що уміло орґанізована французьким “правосуддям” вкупі з ҐПУ попередня афера з “процесом Шварцбарта”, — ніяк не настроює оптимістично, саме щодо цього. Втім — подивимось.

Це питання теж висвітлює дещо Роберт Конквест, та обмежимося тут його спостереженнями.

Зазначимо, насамперед, що серед зарубіжних засобів масової інформації правдиві звіти про події друкували, з різних вірогідних джерел, — наступні ґазети: “Манчестер Ґардіен” і “Дейлі Телеґраф” (Англія), “Матен” і “Фіґаро” (Франція); або “Нойе Цюріхер айтунґ” чи “Ґазетт де Лозанн” (Швайцарія). У Сполучених Штатах то були “Крісчен Сайенс Монітор” та “Нью Йорк Ґеральд Трибюн”. Як бачимо, все це провідні ґазети світу, отже — браку інформації не було. Як слушне підсумовує Конквест:

Отож, наявної інформації вистачало, щоб відкинути будь–які сумніви, і ця інформація була у повному розпорядженні західної громадськості.

(теж там, с. 341)

І — далі:

Отже, так чи інакше, але правда була доступна і відома Заходові. І завдання радянського уряду полягало на тому, щоб знищити, спотворити або замаскувати цю правду.

(теж там, с. 342)

Однак… чому ж проігнорували? — чому ж, принаймні, не затаврували, не осудили? А оті США — оплот демократії, що сімнадцять років (!), довше від усіх, не визнавали більшовиків, — негайно заповажали їх: дипломатично визнали відразу по голодоморі. Нагадаємо, що голодомор надобре розгулявся з березнем 1933, а дипломатичне визнання датується 16.11.1933. В чому ж справа?

Цитований автор вважає, що справа у брехні Сталіна, яка потоком лилася з Москви, та у брехні західних же діячів, червоних як рожевих, які слухняно солідарізувалися зі Сталіним. А як на тому заході й тоді царювала ринкова економіка, де дурно тільки пташки співають, то ми й дозволимо собі піти дещо далі Конквеста, який обходить це делікатне питання. В тому сенсі, що на Заході дехто добре торгував своїми переконаннями за добрі сталінські гроші (не в совєцьких карбованцях, ясна річ).

Чи не найбільш зловісною фігурою був такий собі ґазетний пройдисвіт Волтер Дюранті, який так був пригрівся у Москві, що побирав особисті інтерв’ю у самого “тов. Сталіна І. В.” У серпні 1933, коли голодомор був саме на підйомі, він відписував додому, ніби: “будь–які повідомлення про голод у Росії — це перебільшення або злісна пропаґанда”; та підтверджував це у листопаді: “нема жодного голоду чи смертей від голоду”. Зауважимо, що він — на відміну від інших — мав свободу пересування, міг відвідувати та відвідував арени голодомору. За «безсторонні та змістовні репортажі з Росії» — він був нагороджений премією Пулітцера. Що він був цинічним і свідомим совєцьким брехуном, свідчать його приватні бесіди, де він оцінював кількість убитих голодом людей від 7 млн. до 10 млн., загалом. Що ж, кому й знати, як не

йому… Він був справжнім сином свого часу. Часу не тільки неймовірних злочинів (при повній безкарності, зрозуміло), але й часу так само неймовірної, потворної брехні.

На честь установлення дипломатичних відносин Сполучених Штатів із найбільш кривавим режимом світової історії, був даний урочистий банкет у нью–йоркському готелі “Валдорф–Асторія”. Там зачитали лист причетних до цього імен. Всім їм чемно аплодували, поки не згадали ґазетну повію — Волтера Дюранті, — спалахнула загальна бурхлива овація. Що ж тут сказати? — кожна купа людського сміття повинна мати своїх героів… Як слушно писав колись великий російський сатирик, М.Є. Салтиков–Щєдрін:

“Взгляни на первую лужу — и в ней найдешь гада, который иройством своим всех прочих гадов превосходит и затемняет.”

Золоті слова…

Втім, не слід надавати аж так великого значення премії Пулітцера. Вона носить ім’я мадярського жида Йожефа Пулітцера (1847–1921), який вважається засновником у США так званої “жовтої преси”. Що це таке, наш читач може уявити, розкривши мало не будь–яку російськомовну ґазетку, що заполонили нас по 1991 році. Це, коротко: нижчий можливий рівень журналістики, популяризація всілякого шарлатанства, дешеві сенсації — переважно кримінального характеру. Апеляція не до розуму читача, а до його почуттів, як правило — нижчих.

Вперше премія Пулітцера була присуджена 1917, але хутко скомпрометувала себе в очах справжніх письменників або журналістів. Зокрема, відмовився від неї Сінклер Льюіс (1885–1951, Нобель 1930), коли отримав її за роман “Арровсміт” 1926. Він закинув тоді її комітету численні присуди премії за відверту халтуру та шкідливий вплив на американську журналістику та літературу. Отже, безумовно, своєрідною вершиною, символом цієї жовтої антидіяльності, — і став саме стой Волтер Дюранті, лицемірний покидьок.

Однодухою з ним була й відома у світі сталінська літературна повія, Бернард Шов (лауреат Нобеля 1924), із його безсмертним: “Голод в Росії — да мєня угощалі там такой ікрой, какой ні найдєтє у Рітца!”

Були й такі собі соціалісти — теж британські, подружжя Сідней та Беатріс Вебби, засновники так званого “Фабіанського товариства”. Люди й досі схильні вважати їх такими собі тихими соціалістичними Божими кульбабками, та вони й дійсно не висувались, хоч Сідней і встиг під старість побувати міністром в якомусь із лейбористських урядів 1924. От їх і вважали тихонями, інтеліґентами, на відміну від понад діяльних кривавих гієн соціалізму; на зразок сучасних ім. Лєніна, Сталіна або Троцкого, або пізніших Ґевари та Пол Пота. Цим обом соціалістичним ницотам, щоправда, не пощастило стратити когось особисто, але щодо брудної писанини…