Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Коли все це катівське злочинство реабілітували після ХХ з’їзду — популярність П. Постишева сягнула чи не вищого рівня, вище, ніж за життя…

Не доводилося зустрічати партійної меморіальної літератури, присвяченой Л. Кагановічу або П. Постишеву, але — щодо С. Косіора…

Принаймні, у Москві, під самий занавєс «пєрєстройкі і гласності» була видана меморіальна збірка “О Станиславе Косиоре. Воспоминания, очерки, статьи”, Москва, 1989. Злочинний совєцький режим, безсилий та звироднілий, гарячково пошукував у минулому те, на що можна опертись, за допомогою чого можна протриматися ще. На місце розвінчаного історією — шукав чогось нового. Не в стані похвалитися нічим, крім хрущових, брєжнєвих, андропових або черненок, — режим шукав героїв поміж сталінськими жертвами. Як завжди, — не розбираючись, не думаючи.

Від “Дела С. Косиора” в КҐБ полишилися тільки обкладинки, зміст хтось старанно украв, а тому у вступній статті такий собі М. Погрєбінскій від себе визначає причини загибелі свого героя. Втім — дуже загальні. Виявляється, що то була недостатня активність “в созданіі культа, восхваленіі вождя”. А крім того – «попитка імєть собствєнноє мнєніє». Наприкінці автор не забуває пригадати, що його підопічний “особенной любовью пользовался на Украине”. Так, дійсно: його там так любили, так любили…

Від С. Косіора довідуємося, насамперед, про справжні причини голодомору. Виявляється, що: “Кулаки хотят задушить советское правительство костлявой рукой голода, мы перебросили костлявую руку голода на горло кулаку”. Щоправда, ми вже десь чули проте, що “кулак бил ліквідірован как класс” ще невдовзі по 1930, по колективізацїі, але… Не можна “нє вєріть вождю”; та й розумово не треба надто багацько вимагати.

До запобігливих заходів совєцької влади, які незаперечно доводять, що голодомор планувався та готувався заздалегідь, відноситься ще «Постановлєніє» 1932. Воно виключало закріпачених “колхозніков” з числа пашпортизованих громадян країни. Від них, як вони з’являються у місті легально, — потрібна була “отпускная”, засвідчена червоним поміщиком (прєдсєдатєлєм колхоза) та місцевою владою. Але, підчас голоду люди у відчаї подавалися, куди очі дивляться. Так виникло нове «Постановлєніє» Політбюро ЦК КП(б)У (5.06.1933, “совєршєнно сєкрєтно”), теж за підписом улюбленого “вождя” України — “О средствах борьбы с детской беспризорностью”. Закріпачення селян стосувалося лише дорослих, діти під нього очевидно не підпадали. А тому й найбільше займалися тим, що С. Косіор так влучно охрестив “бродяжнічєством”. Діти теж розбігалися із сіл, чи то втративши батьків, чи то в надії десь–якось вижити.

Він тут продовжує свою лінію, спираючи все на підступи ліквідованих як клас “кулаков”. Бо це, бачите: “кулачество и прочие контрреволюционные элементы развернули усиленную агитацию за посылку детей деревней в города, преследуя этим определенные контрреволюционные политические цели”. Гудить куций “вождь” і місцеві орґани влади, які — виявляється — цьому якось ще й “потворствуют”.

Сучасний читач може подумати, що ми маємо тут справу з психічно хворою людиною, але чи не був він увесь від самого початку – цей злочинний режим ще й масовим психозом, що наслідував паранойю свого засновника, божевільного Лєніна?

Наприкінці «Постановлєніє» передписує “облісполкомам” орґанізувати негайно “сбор с колхозников и единоличников молока, яиц, мяса для питания детей”. Тобто, під приводом “дєтской бєспрізорності» — ще більше обідрати помираючих від голоду людей. Отже, божевілля — божевіллям, а воно має свою логіку, що би там не було.

Отже, як божевілля, то божевілля до кінця злочинне, наскрізь кримінальне.

Цей останній пункт “Постановлєнія” дає підстави господіну М. Погрєбінському підкреслити ще раз, що так само, як “вождя” “любіла Україна”, — так він сам дуже любив дітей. Але, таке є радше банал, бо й так очевидне: хто ж із цих більшовицьких людожерів не любив дітей? — всі любили, як один. Хто ж насмілиться сказати, що Лєнін не любив дітей? — або не любив «велікій Сталін?»…

Попереднє, щодо С. Косіора, ми навели як зразок офіційного ставлення “вождів” більшовицької партії та їх підлеглих, шерегових партійців (бо, заперечень з їх боку ми не чули), — до Українського Голокосту, створеного їх руками.

Але, ота спроба опертися в період «пєрєстройкі і гласності» на подібну постать історії, — дозволяє зробити й далеко ідучі висновки. В чому ми, як звичайно, — не забаримося. А саме — нема й не було ніколи, ні поганих, ні добрих більшовиків, марно їх розділяти. Не можна полишитись порядною людиною — служачи злочинному, кримінальному режимові. Бо, ви ж бачили, кого нам підсовують, як невинну жертву “нєобоснованних рєпрєссій Сталіна”. Адже робити жертву укравши попередньо матеріали “дєла” (бо не ми ж, безпартійні, це зробили) ката мільйонів, якого за щось там придушив кат сотен мільйонів, — це так само аморально, як і вся їх інша діяльність.

А тому всім їм — одне природне місце, — на великій шибениці історії; і — ніде більше.

А той, головний, що так уміло перевалював відповідальність на отих двох — “Пата і Паташона”, “наш Лазарь Моісєєвіч”, дожив мало не до ста років, у тиші та спокої. Так, де ж вона була тут, ота прислівна справедливість?…

Розважимося дещо, та звернімося до нашіх часів – сучасності, або: «найгіршого часу, з тих що ми знаємо», за визначенням когось із великих гумористів минулого. Як воно там справа з отим Косіором, одним із далеко не вторинних організаторів Українського Голокосту.

Про цікаву історію щодо нього повідомила нас ґазета «Вечірній Київ» (№172, 17.10.2000), написавши, що: «Сесія Київради відмінила своє рішення про перейменування вулиці Косіора на Чорновола», (якого на той час уже встигли прибрати). Пояснивши, що підчас опитування, проти були мешканці вулиці та «представники розміщених там організацій». Чудовий приклад спритного й майстерного використання силами минулого новітньої «демократії». Зрозуміло, в інтересах збереження та продовження того ж минулого, визнаного злочинним у всьому цивілізованому світі. Втім, що за пам’ять стала! – убийте, а не можу пригадати як опитували мешканців тоді, перед тим як назвати вулицю іменем Косіора (або Постишєва). Однак, у №177 (26.10.2000) ґазети було й спростування (чи не спростування?). Мовляв, такого питання на Київраді взагалі не розглядалося, а вулиця Чорновола в Києві все одно буде. От такі маємо дещо дивні справи.

Що ж, “вибір народу” (був він чи не був?) слід завжди поважати. Пошкодуємо лише, що ті добрі люди, з їх як же багатим совєцьким минулим, так і не засвоїли ідей свого ж Маркса, який учив, що все є взаємопов’язане. А тому так і не збагнули простої речі, що ні справедливість, ні добробут вулицями косіорів (та постишєвих) не ходять; а от на вулицю Чорновола то могли би ще колись нишком–тишком і завітати.

Але, повернемося до сучасності. Як же був сприйнятий свого часу Український Голокост? — тоді, коли відбувався, й потім? Бо, за коротким, але вражаючим визначенням Роберта Конквеста, — стан України по ньому — був не з кращих:

Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено.