Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Бовкано свого часу щось і про якісь несприятливі погодні умови, — неврожай, стихія. Тут можу додати від себе, що працюючи інженером синоптиком Гідрометслужби 1942–1944, продивлявся архіви (мапи погоди, підсумкові дані тощо) за 1932–1933: роки були, з агрономічної точки зору — абсолютно шерегові. Ні загрози вимерзання озимих, ні браку опадів підчас вегетації, ні посух; роки — як роки. Отже, марно створювати леґенди й про якісь там стихійні лиха; не було їх. Єдино, чому не вродило, — для того, що не полишили зерна на посів: підмели геть усе, що тільки було.

Легка посуха, із відповідними наслідками, була у 1921, але, якби більшовики не грабували дощенту, — голоду би й тоді не було.

А тепер — звернемося до картинки побутового плану; так, деякі враження з того часу, відкриті для кожного, — Київ 1933. Для багатьох селян саме він став фіналом трагедії. Сам він якось тримався на більшовицькій «карточной сістємє» — пам’ятаєте незабутнього Ільіча: “нашє оружіє — хлєбная карточка”? Але, до Києва приходили, в останній надії голодні з усієі області, та знесилені валялися вокзалами та вулицями міста. Було їх на той час не менше, а певно — й більше, ніж завжди п’яних кацапів по вулицях Москви. Їх ніхто й не думав рятувати, або надавати їм допомоги, — брати до лікарень; спокійно давали померти там, де лежав. Єдино, спеціальна городська служба їздила звичайними селянськими підводами та підбирала померлих. Коли набиралася повна підвода мертвих (їх, звичайно, роздягали, бо одежа могла приглянутися комусь зі служби) тільки зверху якось–такось прикритих рогожею, з–під якої стирчали схудлі до кісток руки або ноги, їх відвозили на ближче городське звалище. Одне з таких знаходилося за робітничою Деміївкою (згодом — Сталінка), наліво обіч дороги, що продовжувала Велику Китаївську вулицю. Там трупи звалювали та їхали за новими. Тим часом на звалищі “спєцкоманда” — кілька працівників, складали привезені трупи як штабелі: шар уздовж — шар поперек і так далі: десятка–півтора, та обливши мазутом — підпалювали. Вони горіли кепсько, здіймався важкий чорний дим. Одночасно на цьому звалищі, не так вже й великому, могло горіти більше десятка подібних кострищ. Працівники не полюбляли зівак: коли хтось проходив мимо та задивлявся на таку небачену картину, — відганяли.

Такою була остання (а для більшості, можливо, й перша) «забота о чєловєікє», яку являло своїм громадянам “рабочє–крестьянскоє государство” — визнана у світі “родіна всєх трудящіхся”. Тільки–єдино за те, що вони мали необережність сторонитися “Вєлікого і могучєго”, разом із його брудними матюками…

Шкода тільки, що ніхто й ніде всього цього не знімав: варто би…

Про абсолютну попередню обміркованість та спланованість загально–українського голодомору московськими більшовиками, свідчать — як завжди, — незаперечні факти. Наведемо тут тільки два, й тих стане задосить.

По–перше, нагадаємо, що коли голод був уже в розпалі, по селах їздили бригади “коммуністов і космомольцєв”, людей міських, а значить переважно російських. Десь — тільки не в російській імперії, можна було подумати, що вони їздили допомагати голодуючим, — несли їм гуманітарну допомогу. Але ж ні. Вони були споряджені спеціальними металевими прутами – «щупамі», як вони це звали між собою. Їх завданням було досліджувати, чи десь не сховане таємно, закопане у землю, якесь зерно, з яким люди, попри “плани партії і правітєльства” — могли би вижити. Знайдене, скільки б його там не було, хоч горстка, негайно поступало “в собствєнность государства” (отого — “рабочє–крєстьянского”), на рахунок “хлібозаготовок”. Все зерно від тих “хлєбозаготовок” фізично не встигали вивозити, та воно горами під дощем гнило на залізничних станціях, але — його круглодобово стерегли озброєні вартові, що мали суворий наказ класти трупом будь–кого, хто до нього наблизився.

По–друге, маємо факт, може й красномовніший від першого. В околицях того ж Києва, про який писалося вище, було чимало сел, які потім теж потерпали від голоду. По них, восени 1932 ходили озброєні загони “комсомольцєв” та… вистрелювали домову живність: собак та котів. Дія, наче, завідомо безглузда, але… це ж більшовики, не забувайте. Причина? — якась “епідємія бєшєнства”, яка загрожує всім. Автору особисто відомі такі облави у Корчуватому, Мишалівці та Хотові. Опитування людей, що пережили голодомор із інших областей України показали, що в той же час було те саме у Дніпропетровській області, Харківській області, на Запоріжжі, Чернігівщині та Полтавщині. А значить, було по всій Україні. Отже, виходить, що “епідемія сказу” загрожувала на той час усій Україні; першого та останнього разу в її історії.

Насправді, це робилося з одним очевидним наміром: запобігти тому, аби голодна людина змогла продовжити своє життя (а то й врятуватися від свого призначення), — з’ївши свого кота або собаку. Далекоглядна та передбачлива наволоч були оті кагановічі, косіори й постишеви, нічого не скажеш; разом зі своїми «коммуністамі і комсомольцамі».

Нагадаємо, на всякий випадок, що нащадки цієї потолочі, які від голоду не помирали, — й досі засмічують генофонд українського народу…

Та, врешті, чому ж не згадати й не додати оте, третє, аж як красномовне. Є постанова ВЦИК та СНК СССР від 7.08.1932 — “Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной социалистической собственности”. Вона фактично ліквідувала різницю поміж великими та малими крадіжками; покарань полишилося два, — 10 років табору або розстріл. Коротше кажучи, це був отой закон, який в народі розуміли, як “закон про збирання колосків”. Зверніть лише увагу на те, як завчасно та запобігливо він прийнятий: обривав людям ще якийсь шанс вижити підчас наступного голодомору.

Так хтось там ще насмілиться бовкати, що все це не було заздалегідь турботливо та дріб’язково заплановане?

У важливому для історії питанні — хто несе весь тягар відповідальності за Український Голокост, за жахливу смерть мільйонів людей, — немає жодних проблем, всі ці люди є добре відомі. Крім отієї злочинної масової дрібноти, про яку йшлося вище — “коммуністов і комсомольцєв”, — безпосередню відповідальність несуть три вищих на той час посадових особи совєцької України; три її сталінських гауляйтери, що виконували задум “вождя”, — Л. Кагановіч, С. Косіор, та особливо він: П. Постишев.

Негайно по приїзді з Москви, уже в обличчі загрози голоду, він категорично відмовляє у будь–якій допомозі селу посівним зерном. Бо, мовляв, — селяни повинні його відшукати самі; але де саме “відшукати”, коли все давно підібрали заготівельники — він не пояснив. Втім, очевидно побоюючись, що голодомору може не статися, він, на всякий випадок, уже на початку березня (6.03.1933) - розсилає телеґрами з наполяганням якомога форсувати хлібозаготівлю. На підтвердження всього цього є велика кількість документів.

На макабричному тлі загального голодомору розігрувалася ще особиста трагедія, — остаточний кінець «українізації», розправа з міністром освіти М. Скрипником. Який, попри постійні репресії щодо української інтеліґенції, не втрачав надії. А інтеліґенцію нищили, цілеспрямовано й послідовно, за наказами з Москви. Рік 1930 — чи не перша ластівка, судова комедія СВУ (Спілка Визволення України), якої насправді ніколи не існувало; потім, наприкінці 1934 — “процес 28”, звинувачення стандартні, хоч так само вигадані: “террорізм”. На 1936 припадає процес М. Зерова, М. Пилиповича та інших, теж вигаданий. Знову, те ж саме, вони прагнули, ніби, «свєржєнія Совєтской власті на Україне, созданія буржуазной незавісімой українской рєспублікі». А вже так, між іншим, готували й замах на життя С. Косіора та П. Постишева. Та завдяки “постоянной бдітєльності органов” — так і не приготували…

М. Скрипник, міністр освіти УССР, — давно пересварився з російським шовіністом і людожером П. Постишевим, який ще будучи секретарем Харківського обкому заважав українізації, як міг. Та, вживши всі свої зв’язки, врешті випхнув його до Москви, де Постишева підвищили й зробили секретарем ЦК ВКП(б).

Потім, коли він іще за напуттям Сталіна повертається до Харкова, — починає зводити порахунки зі Скрипником. Використовуючи стандартні звинувачення в «націоналізмє», він обтяжує М. Скрипника тим, що він усіх “націоналістов” прикриває ширмою «українізації», як і власною широкою спиною.

Постишев діє, ясна річ, не сам, не від себе; він згуртовує цілу зграю українофобів: В. Затонського, С. Косіора, П. Любченка, М. Попова, А. Хвилю, О. Шліхтера. Всі вони починають ганити М. Скрипника на 4–х (!) наступних засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У, та коли він вживає випробуваний захід та вирішує “покаяться”, — його каяття не приймаються. А він, відчувши, чим від цього тхне, невдовзі застрелився. Постишев переміг і тут…

Він був доповідачем і автором постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 18–22.11.1933, який остаточно засудив як небезпек № 1 — “українскій націоналістічєскій уклон”.

П. Постишева, разом із С. Косіором (вони поруч презентувалися як “Пат і Паташон”) та іншими замели 1937, підчас Великого Полювання, але розстріляли, кажуть, тільки 1939. Добре, що не відразу, — мав час і подумати — заради чого жив на світі. Але, хіба таке щось — тупе та затяте, — здатне думати? — навряд…