Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Попихачів і захисників злочинної Москви, як і ненависників України, у світі завжди було чимало, та англійці Р. Девіс і С. Віткрофт скоротили цифру вимерлих по Україні до 3–4 млн., не більше. Американці ж Б. Сілвер і Б. Андерсон, — не могли, щоб останнє слово не полишилося за ними, та зменшили ще трохи, до 2–3 млн. Така собі, примітивна настанова, мовляв, 10 млн. — то вже забагато; ліпше, хай хоч 3–4, а 2–3 млн. — то вже й зовсім не страшно… Страшно, благополучні американські панове, все одно, — страшно.

Російські дослідники, голос яких прорізався лише в часи «пєрєстройкі і гласності» (перед тим взагалі все замовчувалося), були стурбовані двома справами: а) якомога применшити загальні жертви; б) якомога розчинити Український Голокост в «общєм нєсчастьє», будь–що затушувати його расистське забарвлення (“прішла бєда…”). Укрити незнищальне расистське геноцидне єство своєї Москви.

Втім, віддамо й належне – не пригадують уже полум’яних спростувань того часу від “наркома по іностранним дєлам” Максима Литвинова, або отого великого британця ірландського походження, що не вилазив із Москви – Бернарда Шова: “нікакого голода в Россіі нєт!”. Хоча з перспективи часу можна сказати, що й ті фахові брехуни мали певну рацію. Бо, в Росії тоді жодного голоду й близько не було. Голод був в Україні.

Так, В. Данілов зменшує кількість винищених Москвою в Україні до 3 млн., а Р. Мєдвєдєв відводить Україні половину жертв із загальної цифри у “6–7 млн. по СССР”. Обидва чомусь не пригадують отих військових постів уздовж російського кордону, призначених стежити, аби хтось з українців не врятувався би до Росії. А, — чому ж не пригадати, як воно було?

При цьому, зрозуміло, тактовно обходиться дологічним мисленням питання, щодо конкретних справців голодомору. Тих самих, які добре знали, що вони роблять та заради чого.

Але, до всякого подібного шахрайства ми давно звичні. Так само, репресії (а власне — терор) 1937 весь час намагалися зробити “общєй бєдой”, поки Роберт Конквест чітко не прослідкував і не довів на них незмінне тавро московської “дружби народов”: найохочіше винищували іноземців, а по них — національно–свідомих із неросійських: “націй, національностєй, народов і народностєй”. Як із повним знанням справи визначив це український перекладач Комісії зі совєцьких злочинів у Вінниці 1942, — “москалів було мало”.

Є ще одною завідомою леґендою, що Захід, мовляв, тому ніяк не реаґував на голокост в Україні, що — бачите! — ні про що не знав (“ми — нє зналі!”). Щоб із подібною брехнею (вашинґтонською? – лондонською? — якою ж саме?) покінчити раз і назавжди, ми теж наведемо розлеглі дані. А покищо зауважимо, що США по голодоморі так «зауважалі» Москву, що вже того ж 1933 поновили з нею дипломатичні відносини.

Процитуємо дещо, скільки потрібно, зі статті І.Євтуха — “Скільки б нас було?..” (журн. Україна, №№ 15–16, 1991).

Співробітник німецького посольства у Москві, до речі — експерт з аґрономії, доповідає 1933:

Зверніть увагу: межі голоду досить точно співпадають з кордонами так званих районів сільськогосподарського достатку. Саме найважливіші зернові райони, житниці старої Росїї найтяжче уражені голодом, у той час як території на півночі та в середній смузі, що завжди змушені були завозити зерно з інших місцевостей, цього року порівняно непогано забезпечені.

Оцінюючи кількість загиблих на вересень 1933, він продовжує:

Я не схильний вважати перебільшеним число жертв, що сягає, за деякими оцінками, десяти мільйонів. Варто також додати, що значна частина уцілілого населення голодуючих районів уражена хворобами, спричиненими нестатками. Особливо це стосується дітей, які стали інвалідами і не мають перспективи вирости здоровими людьми.

З ним цілком погоджується німецьке ґенеральне консульство у Харкові, яке у грудні 1933 свідчить:

Голод позбавив життя мільйони українських селян. Службові дані про сім мільйонів загиблих повідомлені у довірчому порядку не можна вважати перебільшенням. Це означає знищення чверті українського населення — цифра жахає навіть у порівнянні з кількістю жертв світової війни.

Все це має бути вирішальною відповіддю всякій потолочі, що й досі вилазить зі шкіри, аби тільки, будь–що, применшити розміри Голокосту. Одночасно довідуємося, що злочинці мали якусь експресну систему обліку кількості винищених ними людей. А це свідчить, знову, на користь убивства із заздалегідь продуманим наміром.

Доповідає 1933 про голод італійський консул у Харкові своєму керівництві в Римі, пише, що населення навколішніх сіл виморене голодом уже мало не наполовину.

Уряд Великобританії у жовтні 1933 мав деталічний рапорт із Москви, в якому посилалися на кореспондента “Нью Йорк Таймс” — Волтера Дюранті, який на той час перебував у СССР. Він, так само, оцінював кількість загиблих десь у 10 млн. людей.

Отже, леґенда про те, що знову — “ми — ні зналі!”, — не спрацьовує остаточно. Значить, Європа та США або не хотіли допомагати, що обтяжує їх, або Москва не дозволяла такої допомоги (як хтось і пропонував), що обтяжує її; знову ж, — у злочині зі заздалегідь обдуманим наміром. Нічого третього звичайна логіка не допускає. В обох випадках, в обох варіантах — непростима людожерська підлість.

Із новітніх досліджень найбільш змістовною та цікавою полишається збірка, видана 1988 у США та Канаді, названа “Міністерство закордонних справ і голод. Британські документи про Україну і великий голод 1932–1933 рр.” Упорядники, — М. Царинник, Л. Лицюк і Б. Кордан. Однак, вони не були просто й тільки упорядниками, а й провели силу обчислень, оцінюючи відсоток вимерлих селян, який вони, втім, подають лише для жінок працездатного віку. А це означає, що всі подані цифри є мінімальні; бо чоловіки, а поготів — діти, є вразливіші від жінок на хвороби й нестатки.

Далі вони подають мапу України з даними, за сучасним адміністративним поділом, для окремих її областей. Та — за період 1929–1933, тобто підраховують (беручи за вихідні — дані перепису 1929, досить вірогідного) збитки від колективізації (“раскулачіванія”) та голодомору разом. Висновки — вражаючі. За ними населення областей: Дніпропетровської, Запорізької, Киівської, Кіровоградської, Луганської, Харківської, та Черкаської, населення Краснодарського краю та Кубані, — поменшало на 25% і більше. Миколаївської, Полтавської, Херсонської, Криму і Ставропольського краю, — на 20–24,9%. Донецької, Житомирської, Одеської та Сумської, — на 15–19,9%. Вінницької та Чернігівської, — на 13–14,9%. Мало постраждали Хмельницька область та Молдова, на що є доволі переконливе пояснення. Адже, вони межували зі Західною Україною (тоді — Польща) та Румунією; з них люди могли почати рятуватися за кордон та привернути в цих країнах увагу до московського голоду: московський розбійник і тут, добре все підрахував та зважив.