Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Андрій Мельник

Доповнення 6. Полковник Василь Вишиваний

Полковник Василь Вишиваний (1896–1951), був насправді молодшою дитиною (з шести), сином ерцгерцога Карла Стефана фон Габсбурґа – адмірала імператорського флоту. Його справжнє ім’я було Вільгельм і він належав до імператорської родини Австро–Угорщини. Рід вівся ще від швайцарських махтгаберів Х ст. та став широко відомий з Рудольфа IV, який був 1273 обраний ґерманським королем. Він і заснував потугу Габсбурґів, які потім століттями збирали свою імперію. Вільгельм народився на півдні, на березі Адрії, чи то в Тріесте, чи то десь поблизу, та ніщо не провіщувало його подальшого нероздільного зв’язку з Україною, за яку йому судилося загинути.

На той час Галичина, Закарпаття та Буковина здавна входили до складу імперії, а як були тихою та мальовничою її частиною, то по них розкидано було чимало замків, про яких люди й досі знають, що то були замки Габсбурґів. А довгий титул імператорів Австро–Угорщини не забував і про те, що вони були іще й королями Буковини, Галіції та Лодомерії (Володимирщини). По тих замках мали звичай відпочивати люди з імператорської родини. Адмірал із родиною часто відпочивав близ містечка Живець, у західній, гуцульській частині Галичини, яку Вільгельм пізнав іще хлопцем.

Ерцгерцогові складали візити місцеві можні, навколишні польські пани, а він їх охоче у себе приймав. Українців вони називали «русинами» та незмінно честили як бешкетників і дикунів; одне слово – бандитів.

Ці розмови зацікавили хлопця з двох причин: українці, яких він бачив здаля – ні чим не нагадували дикунів; як не нагадувала їх двірська обслуга з місцевих людей. До того, в цьому віці хлопці багато читали про американських індіанців, романтичних дикунів, та… Підговоривши когось із місцевих слуг, він інкоґніто виправляється з ним до ближчого українського села. У пошуках романтичних, а може й небезпечних пригод. Але там, роблячи вигляд, що вони не знають – хто він є, хлопця приймають чисті, чесні люди, гостять та співають йому пісні своєю чудовою мовою. То був повний переворот у його уявленнях. Він, що вже володіє кількома європейськими мовами, починає цікавитись новою для нього – українською.

Цей інтерес став у нагоді, виправдав себе, коли почалася 1914 Перша Світова війна і йому, молодому офіцерові, доручається командувати сотнею саме українських вояків, з якими він і починає не так довгий, як небезпечний військовий шлях. Вони полюбляють свого командира та з ними він хутко доопановує мову так, що в кінці його не відрізнити від них.

В ці неспокійні роки війни він читає лише уривками. Прочитує першою малу «Історію України» М. Грушевського, отой, чималий том у м’якій жовтій обкладинці, з численними та досить добрими малюнками. Захоплюється Василем Стефаником та Іваном Франком, який підкріплює його республіканські погляди. Починає й сам писати вірші українською мовою. Згодом, уже в республіканському Відні – 1921, вийде його перша і на жаль – єдина збірка віршів – «Минають дні…». Поети–фахівці, можливо, щось там і закинуть йому, щодо поетичної техніки, але ніхто й не заперечить, принаймні, що їх складено доброю українською мовою, та вони переповнені чистими почуттями, які легко та безпосередньо сприймає читач.

Вся ця еволюція не уходить уваги його австрійських колег, які щиро цьому дивуються; та – не тільки. Хто вважає це нешкідливим дивацтвом, а хто й щиро доносить у Відень. Хоч там – віддамо належне: може дещо й дивуються, але не надто цим переймаються.

Настав рік 1918 – останній рік імперії, яка геть уся буде розкраяна Версалем. Він у ранзі полковника командує армійською групою, яка включає до себе й корпус Українських Січових Стрільців. З ними він, бере участь у становленні Захiдно–Української Народної Республiки (ЗУНР) та до кінця Визвольних Змагань служить Україні. Віднині зникає ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ, член імператорської родини не існуючої більше імперії; натомість з’являється полковник УСС Василь Вишиваний, борець за волю українського народу.

Заслуговує бути особливо підкресленим те, як уперто чіплялася по війні окупантська більшовичня за Австрію, частину якої вона окупувала ще на початку 1945, вимушено поділивши з американцями, що й визначило все подальше. Якби не це – безумовно, Австрія розділила би долю Чехо–Словаччини та Угорщини, як не гірше. Привести там до влади комуністів – не вдалося: не було там, не було й із собою. Ото пожалкували, мабуть, за тими австрійськими комуністами, що їх так легкодухо і необачно подарували 1940 Гітлерові… Все пішло шляхом компромісів. Президентом (1945–1950) став перестарілий Карл Реннер (1870–1950) марксист, що влаштувало червоних, хоч і той, від О. Бауера та Р. Гільфердінґа, що влаштовувало американців. Москва не зуміла відвернути приєднання Австрії 1948 до плану Маршалла, але відверто не бажала виводити окупаційні війська з Австрії, все тягнучи, тягнучи… Досить того, що остаточно було покінчено із станом війни лише 1955 (!), по смерті Сталіна, шляхом прямих совєцько–австрійських переговорів та заключення остаточної угоди.

Дещо в такому черговому чіплянні за чуже, може нам прояснити історія. Звернімося до історії іншого питання – «Константінополя», який припинив свого існування ще 1453, задовго перед тим, як стало відоме слово «Росія». Але, подивіться які претензії (та – не першу сотню років) – «Константінополь должєн прінадлєжать Росіі!» «Должєн» – і все. Цю точку зору шалено відстоював, всіляко «арґументуючи», шахрай від історії Н. Данілєвскій, автор «России и Европы»; тiєї самої, яку навіть патріот В. Соловйов охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Там, якщо злущити полову всіх «арґументів» і «доказів», виступає простий, хоч і доволі ірраціональний мотив бажання, який формулюється в простих словах: Третій Рим є єдиним законним спадкоємцем Риму Другого, значить… А, поскільки Трєтім Римом вони призначили себе самі, то є ясною й ціна цьому.

У того ж Н. Данілєвского знаходимо й арґументи проти Австро–Угорщини, які дозволяють думати, що наступна більшовичня – прямі ідейні спадкоємці колишнiх «царскіх сатрапов», – більш–менш серйозно вважали себе й спадкоємцями Австро–Угорської імперії, захопивши стільки її колишнiх земель: Буковину, Галичину та Закарпаття. Адже, не забувайте, як найменше в пошані була у них завжди вона, звичайна логіка.

В Австрії укривалося від совєтів не так вже й багацько людей, але сподіваючись закріпитись там, окупанти діяли у своїй зоні, як повні хазяєва. Саме цьому, а також власній необережності (адже – міг все знати) завдячив полковник Вишиваний тому, що потрапив у лапи совєцьких.

Бо, шкода, була саме й тільки необережність, звичайна та непростима. Чи не застерегла його, бува, доля С. Петлюри, ближчим радником якого він був? Чи так і не застерегла доля тих діячів Других Визвольних Змагань, які полишились на теренах СССР, або туди повернулись? – та були в більшості закатовані або розстріляні по совєцьких тюрмах та таборах. Не застерегла його, як бачимо, й доля члена УЦР Миколи Галагана, який був арештований у окупованій Празі 1945 та вивезений до Києва, де був закатований у Лук’янівській тюрмі – ще перед ним. Там же загинув вивезений з Праги 1945 колишнiй міністр праці УНР, Валентин Садовський. Або так само міністр УНР в справах промисловості й торгівлі, знайомий нам Іван Фещенко–Чопівський, вивезений до СССР 1945.

Чи його ніяк не застерегла й доля Рауля Валленберґа, зникнення якого набуло ще тоді чималого розголосу?

Про все це полковник Вишиваний міг та повинен був знати, чи то з преси або радіо, чи то від української громади, з якою постійно контактував.

Але він, як і його попередники, стає жертвою СМЕРШ, яка передає його в руки НКВД; його відправляють до Києва, де він і гине за нез’ясованих обставин у Лук’янівській тюрмі. Розвідка заарештовує на терені чужої країни її громадянина, іноземця, якому не висувається конкретно звинувачення, та якого вивозять до себе. Все це істотно перевищує навіть для окупаційної влади, – її юридичну компетенцію.

Чи полковника могли заарештувати за якісь кримінальні злочини, скоєні – скажімо, підчас Других Визвольних Змагань в Україні? – ні, в жодному разі. Бо й тут є дві істотних юридичних перепони.