Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Автор визнає зміну поглядів Петлюри:

Петлюра, з колишніх класових позицій переходить на культурно–просвітницькі позиції націонал–ліберала.

Та, не тільки, бо вiн іще дорікає йому за недостатньо українські позиції. Так, так, не дивуйтеся: «в спорє всє срєдства хороші»:

В його власних статтях, опублікованих в «Украинской жизни», чи в них викривалися російські шовіністи, чи популяризувалися діячі української культури, визвольна справа українського народу обмежувалася вузькими рамками національно–культурної автономії за умов існуючого царського режиму.

(цит. за журн. Україна №,№ 41–44, 1990)

Все це є знову ж, далеке від історичної правди, з низки причин.

По–перше, не слід забувати про царську цензуру, яка хоч і була непорівняно м’якшою та легшою від наступної совєцької, але навряд чи дозволила би відверту пропаґанду незалежності на сторінках легального видання.

По–друге, це твердження ніяк не відповідає фактам, бо Петлюра весь час Визвольних Змагань був свідомим борцем саме за незалежність України.

По–третє, – ви ж самі, панове комуністи, не дали Україні навіть отiєї куцої «національно–культурної автономії», то як же повертається язик дорікати щось Петлюрі? – чи може це Лєнін обстоював нашу «визвольну справу»?

З приводу останнього союзу України та Польщі, який дивом на Віслі врятував Європу від розграбунку більшовицькими ордами, наш опонент Петлюри зі зловтіхою пише:

До Польщі він приїхав у власному вагоні–салоні С-55, яким доти дуже хизувався, підкреслюючи свою «державну величність». Та на Україну під час «київського походу» в цьому вагоні–салоні уже їхав Пілсудський, а Петлюра трясся у звичайній «теплушці».

(теж там)

Щодо цього, вже суто дитинства, то пише він так упевнено, наче сам там був. На це зауважимо, хіба, що це тільки в Росії, хоч царській, а хоч і в іще більш антилюдській совєцькій, – солдатське бидло возили в «тєплушках»; у нормальних людей – цього зроду не бувало.

Автор, яка небачена сміливість, – не побоюється цитувати самого Симона Петлюру; мабуть дозволив майбутній «об’єднаний соціал–демократ», отой, від нулика та ще й у дужках, який першим забезпечив нам оте – «маємо те, що маємо»; бо ж це саме він завідував тоді ідеологією. Він ставить йому в провину наступне висловлювання (цитуємо за статтею!):

Спочатку соборність, а потім незалежність – то фактично надщерблення національного ідеалу.

Та зауважує, що все це робиться на те, щоби:

…виправдати зради Петлюрою «братів–галичан», поступки ним західно–українських земель Польщі.

А, чого ж панове більшовики не повернули були тоді ж отих «поступок», дозвольте спитати? – протягнули з цим аж до 1939 (на радість тамішнім людям). Не хочеться, як бачимо, визнавати, що їх вселенським загарбницьким мріям тоді поклали край на Віслі поляки й українці.

Ставиться у провину Петлюрі й таке висловлення:

На свої, тільки власні сили, як про це говорили й говорять деякі кола нашого громадянства, ми не можемо покладатися, як не можемо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіального максималізму…