Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Критик О. Білодіда погоджується, так – дійсно:

Безперечно, розправа Шварцбарда з Петлюрою була протиправним актом. То був терористичний акт, несумісний з елементарними нормами правосвідомості.

Однак, бачите, з iншого боку сталося так, що оті:

… присяжні визнали, що дим про відповідальність Петлюри за єврейські погроми на Україні в 1917–1920 роках не був без вогню.

Зазначимо тут ще раз характерне спотворення всієї судової процедури в цілому: присяглі, єдиною місією яких є винести остаточне рішення щодо провини (або ні) підсудного, – зайняті проблемою провини (або ні) жертви злочину; химерне правосуддя отiєї Францiї!

Хоча, з іще іншого боку не можна не визнати, що:

Правда, не можна не погодитися, що особисто Петлюра не був ґенетичним антисемітом, що політичні утворення і військові формування, які він уособлював, публічно осуджували погроми.

(теж там)

Однак, ви ж розумієте, що це так само, як у більшовиків, офіційно, для публіки одне, а насправді – зовсім друге (персональні списки на депортацію жидів у 1953):

Але був і непублічний, службовий бік справи, і деякі свідчення про це відклалися навіть в архівах.

Як приклад наводиться діалог поміж Петлюрою та його уповноваженим у Кам’янці на Поділлі, 29.12.1918. Уповноважений доповідає, що планується «виступ більшовиків–жидів, підтриманий залогою». На що Петлюра відповідає: «Кам’янецьку авантюру зліквідувати негайно, не чекаючи виступу. Винуватих розстріляти і сповістити про це населення, щоб воно знало, що ні до якої анархії ми не допустимо». Автор і використовує це на доказ антисемітизму, бо тут – бачите:

Петлюра сприйняв як щось само собою зрозуміле ототожнення політичних противників з їхньою національною належністю…

(теж там)

Ми би тут зауважили, що Петлюра просто проіґнорував (та, цілком, слушно) оту «національну належність», але… що ж тут сказати? – автор знає ліапше…

Далі автор, із далекосяжними намірами силкується з самого початку скомпроментувати Петлюру, пишучи про його виключення з семінарії наступне:

Постало питання про показове покарання, і в семінарії вибір впав на С. Петлюру – студента–переростка, не дуже видатного в навчанні. Його виключили з семінарії.

Перед тим автор посилається на спогади В. Короліва–Старого, «який водночас з ним вступив до бурси» (так, саме так, до бурси). Що ж, пошлемося на цю людину й ми, без коментарів та з іншого джерела, де про це пишеться, дослівно:

Саме політична діяльність і була головною причиною виключення з семінарії, та ще й з «вовчим білетом». До такого висновку спонукають і спогади В. Короліва–Старого. Він згадував, що перед виключенням із Петлюрою мав розмову ректор семінарії – архієрей Іларіон, який вихваляв учневі здібності…

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 51–52).

Отже, – порівняйте, може й знайдете істину.