Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Другий, процес Самуіла Шварцбарта 1926, – може претендувати на торжество несправедливості, з чим і ґратулюємо французьку Феміду. Нічого не додав цей суд до отiєї «величі Франції,» яка була оголошена національною метою. Бо, цій Феміді, схоже, вже не зав’язували очі, а просто випалили. Можливо, то був взагалі єдиний в історії людства випадок, коли вбивця, схоплений на гарячому (та до того, – вбивця із заздалегідь обдуманим наміром, обтяжуюча обставина), був судимий та… випущений на волю. Коли суд судив, фактично, не його – судив жертву. Та – на основі завідомо фальшивих обвинувачень.

Незалежній би Україні домогтися гучного та вселюдного спростування цього суду, вибачення, але – для цього потрібно, аби вона існувала насправді, ота незалежна Україна…

Цей суд став своєрідним закликом до політичних убивств: убивайте, не бійтеся, аби тільки були поважні мотиви (проти жертви). Таке щось абсолютно немислиме та неприпустиме в цивілізованому та правовому світі; в цивілізованій та правовій державі.

А заразом він став і виправданням того, хто підіслав убивцю Петлюри, – убивці народів Сталіна.

Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.

Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:

Жиди мали п’ять депутатів у Центральній Раді (рівномірно поділених поміж п’ятьма жидівськими партіями) та п’ятеро депутатів у Малій Раді. Отримали жиди також посади у Генеральному Секретаріаті, та – пізніше, міністеріальну раду в УНР, де було створено міністерство з жидівських справ (очолюване, в різні часи, – Моше Зільберфарбом, Вульфом Лацьким–Бертольді, Абрагамом Ревуцьким та Пінхусом Красним). Ідіш був зроблений офіційною мовою (він, навіть, присутній на деяких паперових грошах УНР); були впроваджені жидівські школи та кафедра жидівської мови та літератури в університеті Кам’янця на Поділлі; планувалося відновити й жидiвське комунальне самоуправління (кагали), заборонене царським урядом іще 1844. З жидівських політичних партій, соціалісти першими скооперувалися з ЦР, а інші, включаючи сіоністів, наслідували їх. Всі жидівські партії, однак, сильно опиралися ідеї незалежної України та утримувалися або голосували проти Четвертого Універсалу.

(П. Р. Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997. с. 504)

Зазначимо тут тільки дві обставини, але – не до заперечення. По–перше, в жодній країні світу, та ніколи в історії, жидівська меншина не набувала такого впливового представництва в урядових структурах – було навіть міністерство! По–друге ж, зазначимо ту однодухість, яку проявило це представництво, відкидаючи саму ідею незалежної України від імперської Росії. Цілковито солідарізуючись в цьому з імперією (хоч у біло–синьо–червоній, а хоч і в чисто червоній обгортці, байдуже). Але, підемо далі.

Обіцяюча атмосфера в жидівсько–українських відносинах створена УНР впродовж першої фази революційної ери в Дніпровій Україні, змінилася за часи Гетьманату, другої фази, та повністю зникла підчас анархії та громадянської війни за третьої фази (1919–1920). Уряд гетьмана Скоропадського ефективно покінчив експеримент із жидівською автономією, хоч і забезпечив соціальну стабільність в містах і почасти на селі. Впродовж третьої фази революційної ери забезпечення такої стабільності припало силам Директорії, в обличчі зовнішньої інвазії, громадянської війни та селянських повстань. Навіть, як міністерство у жидівських справах було відновлене та теоретично зберегалася жидівська автономія, цього було замало для жидів Дніпрової України, перед хвилею погромів та так званих ексцесів атак насильства, внаслідок яких не було, звичайно, втрат життя, які пожвавилися після травня 1919. Iз 1236 погромів у 524 місцях, відмічених поміж 1917 та початком 1921 по Дніпровій Україні, 6% сталося перед 1919, а решта потім. Кількість людей, убитих за цих погромів, оцінюється від 30 000 до 60 000. В усякому разі, погроми та ексцеси проводилися білою російською армією, силами, лояльними до більшовиків, УНР, неконтрольваними бандами чи самодіяльними керівниками (Григор’єв, Махно) або Директорією УНР і зокрема її лідером Симоном Петлюрою, бо всі вони вважалися винними в жидівській пресі. Погроми так затьмарили історію, що авторитетні джерела, подібно до «Енциклопедія Юдаїка», вирішили, що жоден з українських урядів, ні Центральна Рада, ні Гетьманат, ні Директорія, – не турбувалися жидівською автономією або «реальним розвитком нового позитивного підходу до жидів». Хто би не був відповідальний за погроми 1919–1920 у Дніпровій Україні, нема сумніву що їх наявність отруїла жидівсько–українські відносини на десятки років як на батьківщині так у діаспорі.

(теж там, с. 504–507)

Автор пригадує нам офіційну опінію з цього приводу, що попри наявність у себе отого міністерства у жидівських справах в уряді УНР, – вона ніколи щиро не турбувалася жидівською справою. Добре. Але ж, змилуйтеся шановні панове, – вона повинна була турбуватися й турбувалася, насамперед, українською справою. А на жидівські справи створила спеціальне міністерство, але – якщо воно нічого не робило, а тільки голосувало проти незалежності – то з нього й питайте; з отих міністрів, від Моше Зільберфарба та по Пінхуса Красного.

Отже, що жидівські представники солідарізувалися з Дєнікіним та Вранґелем, як і з більшовиками, – проти української незалежності від Росії, про це ми вже чули. А от де та коли УНР ставила палки в колеса міністерству в жидівських справах? – про це ми якось взагалі не чули.

Перелічують сили, які могли бути відповідальні за жидівські погроми, наведемо їх іще раз, перелічимо: біляки з «єдіной і нєдєлімой» – оті, від «Союза русского народа», червоні, окремі місцеві вожді (Григор’єв, Махно), та врешті українці: ЦР, потім Директорія. Поминемо тут «вождів». Чим воно там був отой Григор’єв, – важко сьогодні й визначити, а Махно – що ж, Махно… Він не володів українською, а його записки «Гуляй–поле», надруковані колись журналом «Україна», – викривають нам людину типово інтер–люмпенської ментальності. Не кажучи вже про те, що понад сумнівні ідеї анархізму – ніколи не були популярні у розпорядкованій та дисциплінованій Україні. Та є бiльш нiж сумнiвним оте звинувачення Махна в жидiвських погромах. Отже, полишимо три сили: біляків, червоних (це все – російське) та – українців.

Таким чином, оті погроми мали би, здавалося, на дві третини зіпсувати жидівсько–російські відносини, та тільки на третину – жидівсько–українські. Але, бачите, згідно цитованому джерелу вони «отруїли жидівсько–українські відносини» та ніби не позначилися на жидівсько–російських про таке, принаймні, не згадується. Цікаво, – а чому ж так?

А тому дозволимо собі, нарешті, спираючись на непереборні закони звичайної логіки, вважати, що все це, включаючи «отруєння відносин», є не так об’єктивним наслідком погромів, як того, що цією справою займалися – з жидівського боку, – свідомі імперські українофоби. З якими у нас – українців, саме з цієї причини, – жодних діалогів (та на жодну тему) бути не може.

У того ж історика – професора Пала Роберта Маґочі, дивно – так стурбованого «погромницькою діяльністю Петлюри», – нема нічого про кінець цього «погромника» – Головного Отамана Симона Петлюри – 1926, від руки енкаведистського терориста С. Шварцбарта. Вражає, що нема імені його вбивцi у алфавітному «Індексі» (аж на 60 с.!), де – бачите, є навіть Йосип Тереля, що – так мені здається, – ніколи не претендував на політика.

Як це є особиста неприязнь до Петлюри, то й виглядає досить дивно, та такому в науковій історії не має бути місця, а як це політичні антипатії – то так само. Бо, що було – то було, та обминати це тому, хто вважає себе науковцем, – дивно як смішно. Втім далі ми побачимо, що це не випадок: до всіх, національно переконаних українських людей цей автор ставиться дещо своєрідно…

Але, поглянемо тепер на те, як мріяли собі розпорядитися з особою Симона Петлюри як історичного діяча ті, хто його спочатку вбили, а потім десятки років паплюжили його пам’ять. Коли їх історична авантюра, започаткована 1917 – стала очевидно доходити кінця. Це завжди буває цікаво спостерігати, як від величної будівлі минулої брехні – пнуться врятувати хоч якісь ниці тріски.

Ітиметься про твердження статті доктора історичних наук І. Хміля «Політичні метаморфози Симона Петлюри» («Україна», № 4, 1991). Вона була своєрідною відповіддю совєцького наукового офіціозу передсмертних часів СССР на розвідку Олеся Білодіда, правду про смерть С. Петлюри та «суд» над Шварцбартом («Україна», № 41–44, 1990).