Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

(теж там, с.105)

Отже, це жодні не реформи, а танцювання в тому ж рабському колі. З іще більшим стисненням останнього. Росія – то лише агресія і рабство; рабство і агресія, – нічого більше.

Розбираючи механізми та наслідки пєтровських реформ, спрямованих тільки й виключно на досконалення, модернізацію традиційних московських методів агресії, того, на чому трималась московська держава, – неможливо, гріх проминути й ті засоби поповнення державного бюджету, яких вимагали витрати на неймовірно вирослу армію. Iмператор іще тоді добре розумів (як це розуміють і зараз), що в цьому ніяк не слід покладатися на скоробагатьків, а – навпаки, обдирати якомога більше саме бідняків. Тут ми зтикаємося з чимось до болю знайомим, бо є речі, які не міняються. Бо Росія завжди була та буде Росією: час на неї не діє. Змінюється лише її оточення. Російський iсторик пише з цього приводу, дослівно:

За кошторисом 1710 р. передбачений півмільйонний дефіцит постановлено було покрити додатковим збором по “полтінє” (4 рублі на наші гроші) з тяглового двору: це був за Пєтра, як і перед ним, звичайний вид унутрішнього кредиту – позика безвідсоткова та не до повернення; іншого виду не було, тому що до казни ніхто не мав довіри ні вдома, ні за кордоном.

(теж там, с. 128)

А до того, додається ще й суб’єктивний погляд царя на справи:

Пєтр розумів заощадження народних сил по–своєму: чим більше різати вівці, тим більше вовни повинна давати овеча отара.

(теж там, с. 128–129)

Одне слово:

На російського платника він дивився самим життєрадісним поглядом, вбачаючи в ньому невичерпний запас усіляких податних внесків.

(теж там, с. 136)

Але в своєму оптимiзмi не поступався, як бачимо, нашим сьогоднiшим благодiйникам. До останнього засобу – фальшивомонетництва – карбування в державі полегшеної монети, – реформатор вдасться наприкінці свого царювання.

З метою вимислення все нових і нових податків, реформатором був створений цілий інститут “прібильщіков”, які й мали винаходити все, можливе й неможливе, – для подальшого збагачення казни: податки та побори. Їх тепер стягувано за все: за землю, за двір, за лазню, за воду, за худобу, за дрова, за димохід. Аж до славетного податку на вуса та бороди. Щоправда, цей останній сплачували лише вільні. Раб – селянин мав бороду задарма, сплачуючи за неї всього копійку при в’їзді до міста, та копійку ж при виїзді.

З “інородцєв” же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:

Треба тільки дивуватись, як могли “прожєктєри” і “прібильщікі” проґавити податок на похорон.

(теж там, с. 132)

Цар, в інтересах “російского царства вєлікого”, всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до… Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на “злоумишлєнніка”, скажімо – “дворовий чєловєк” генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно “прєступніка”, але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?

Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.

Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:

…казнокрадство і хабарництво сягнули розмірів, небувалих раніше, – хіба тільки після…