Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Iдеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697–1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:

У Дептфорді Петру з усім почтом відвели приміщення у приватному будинку поблизу корабельні, обладнавши його за наказом короля як годиться для високого гостя. Коли по трьохмісячному перебуванні цар та почет виїхали, домовласник подав – куди слід, рахунок, кошторис на збитки спричинені гостями, які виєхали. Жах охоплює, коли читаєш цей лист, навряд чи з перебільшеннями. Долівка та стіни були запльовані та забруднені слідами веселощів, меблi поламанi, занавіски обірвані, картини на стінах порвані, бо слугували ціллю для стрільби, травники в саду були так витоптані, наче там марширував цілий полк у залізних чоботах. Усіх пошкоджень було нараховано на 350 фунтів, до 5 тисяч карбованців на наші гроші, за тодішнім відношенням карбованця до фунта стерлінгів. Видно, що виправлені на Захід за його наукою московські учні не подумали, як себе поводити в тамішніх обставинах.

(теж там, с. 26)

Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в “нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі”. Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів–Росії та навіть не пів–Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?

Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смертi царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осенi.

Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної “робочої сили” на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.

Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави…

Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Iван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Iвана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.

Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Iвана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько–тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.

Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого–небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.

Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь–якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: “йому не сиділося на місці”.

Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:

Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав.

(теж там, с. 31)

Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.

Але, разом із тим він твердить, ніби:

Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги.

(теж там, с. 32)

Оволодіння будь–якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:

До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Iз цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то “адицое” то “водіция”. I сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок.