Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Доповнення 5. Пєтр I, цар московський, реформатор

Росйський цар Пєтр I (1672–1725) був, як і його риваль Карл ХII, високою та міцною людиною. Але, при цьому може й занадто високою, десь, кажуть, два метри, та можливо – не такою вже міцною, бо був дещо вузькоплечий, про що переконливо свідчить одяг царя, який можна на власні очі побачити у музеях.

Російський історик В. Ключевскій починає свою лекцію “Петр Великий, его наружность, привычки, образ жизни и мыслей, характер”, – багатозначними словами:

Пєтр Вєликій за своїм духовним складом був одним із тих простих людей, на яких досить поглянути, щоб їх зрозуміти.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 29)

Це трохи нагадує нам плідну думку В. В. Розанова, який десь написав, що:

Поглянеш на російську людину гострим очком… Погляне вона на тебе гострим очком… I все зрозуміло. I не треба жодних слів. Ось чого не можна з іноземцем.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 30)

Однак, саме з цим – “поглянути”, тут могли виникнути й проблеми. Бо, пригадаємо досить цікаве спостереження Я. Номена, автора “Записів Я. К. Номена про перебування Пєтра Великого у Нідерландах 1697/98 та 1716/17” (є російський переклад, Київ, 1904), де автор із нідерландською докладністю зібрав усе, що тільки було можливо, мало не вичерпав тему. Виявляється (такий випадок стався й у Нідерландах), цар не виносив, коли йому дивилися просто у вічі, будь–хто, навіть незнайомі. Та незмінно з цього приводу зривався до бійки.

Фахівці з етології – Н. Тінберґен, Дж. Адамсон та інші, відмічають, що вдивляння просто в очі пробуджує агресивність у людиноподібних мавп. Так, чи не належав був цар московський саме до тiєї не вистачаючої “проміжної ланки”, представників якої учені всього світу так гарячково шукали після Ч. Дарвіна?

До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно–халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.

Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).

Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.

Незрідка цитований нами історик Н. I. Костомаров – зауважив колись, ніби:

Добродуха природа невігласної російської людини за своєю якістю менше, ніж будь–чия, була схильною до нетерпності – потрібне було письменне невігластво, аби збудити в ній фанатизм.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 329)

Можливо, воно в принципі й так, але… Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити…

Але, продовжимо. Iнший російський історик доповідає:

…Пєтр дивився на всіх жваво та самовпевнено, та йому не сиділося на місці. Згодом це враження псувалося слідами сильного нервового збурення, причиною якого був або дитинчий переляк підчас кривавих кремлівських сцен 1682 р., або надто часто повторювані пиятики, що надломили здоров’я ще не зміцнілого організму, а ймовірно, що те й друге разом. Дуже рано, вже на двадцятому році, у нього стала трястися голова та на красивому круглому обличчі у хвилини роздумів або внутрішнього хвилювання з’являлася судома, що його потворила.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва.1958, т. 4, с. 30)