Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

(теж там, с. 15)

Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.

Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – “вікно до Європи”. Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за “вікно”, та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.

Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій.

(теж там, с. 64)

Тут визнається, більш–менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії (“питання державної оборони” – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.

Підтверджує таку точку зору й історик:

Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною.

(теж там, с. 62)

Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:

Війна була головним рухаючим важелем перетворювальної діяльності Петра, військова реформа – її початковим моментом, устрій фінансів – її кінцевою ціллю.

(теж там, с. 63)

Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але… так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.

Впродовж всього царювання Пєтра сухопутна армія росла та дорожчала, і до 1725 р. витрати на неї виросли більше, ніж у п’ятеро, перевищивши 5 млн. тодішніх рублів, а на флот уходило 1,5 млн. рублів; в сумі це складало 52–58 млн. рублів на наші гроші (на кінець ХIХ ст., О. Б.), не менше від 2/3 тодішнього бюджету доходів.

(теж там, с. 69)

Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих “полкових слободах”, – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх “воєнних посєлєній” Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:

Створити звитяжну полтавську армію та під кінець перетворити її на 126 розбещених поліційних команд, розкиданих по 10 губерніях серед заляканого населення, – в усьому цьому не впізнаєш перетворювача.

(теж там, с. 99)

Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.

Пєтр I полишив після себе 233 фабрики та заводи по самих різних галузях виробницта. Найбільш турбували його виробництва, пов’язані з військовою справою, полотняне, парусинне, суконне: в 1712 р. він передписав так поставити сукняні фабрики, щоб через п’ять років можна було “не купувати мундіру заморського”, але по кінець життя не досяг цього.