Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Проживши все своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичи. На війні він був самовіддано хоробрим і на диво винахідливим: він умів із десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Iм’я його як ватажка оповите ореолом цілковитої непереможності, тому вороги боялися його як вогню, він був для них гіршим за бурю, за моровицю. Найбільше діставалося від Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким сердцем. Запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є “бусурманів”, тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою, ніж у когось іншого.

(Д. Яворницький. Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1992, т. II, с. 190–200)

А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди (“крім одного–єдиного випадку”) – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:

Отримавши припаси, частина козаків під проводом Iвана Сірка перед Пасхою (Великоднем, О. Б.) 1660 року ходила з Запоріжжя під Очаків, витяла у ньому передмістя й захопила багато людей у полон, інші ходили під місто Ослам (Арслан), захопили його фортецю, жителів частково вирубали, частково взяли у полон і згодом продавали полонених у Переяславі та інших українських містах.

(теж там, с. 203)

Як бачимо – “з ким поведесся – від того й набересся”: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі перед московськими царьками. Та, все це трохи руйнує й образ безкорисливого Сірка, борця за віру Христову, – стільки людей пригнали та випродали до рабства, а йому так нічого й не перепало? – дозвольте в це не повірити. Поґотів, ніде в подальшому автор не наводить жодної подробиці з оцих 54 звитяжних битв, так і не даючи змоги читачеві на власний розсуд оцiнити військовий ґеній полковника Iвана Сірка.

Автор твердить, ніби Сірко 1654 був проти союзу з Москвою, але усього через кілька років ми бачимо його вірним слугою московського царя; втім, таким стало на той час (і далі) все Запоріжжя. Та коли Iван Виговський одержав історичну перемогу над московськими агресорами, вибивши їх упінь під Конотопом улітку 1659, – недобитий Алєксєй Трубєцькой слізно попрохав Iвана Сірка піти походом на татарів – союзників Виговського, що той достеменно й виконав. Та був за це, попри свою безкорисливість, щедро нагороджений за вірну службу Москві, завжди, в усі часи, – смертельному ворогові України:

У нагороду за подвиги Сірка цар грамотою від 14 грудня наказав київському воєводі Шєрєметьєву видати полковнику Сіркові двісті золотих та соболів на триста карбованців.

(теж там, с. 201)

Коли року 1668 загострилися відносини з Москвою, та по смерті Брюховецького Петро Дорошенко на час об’єднав обидві частини поділеної України, полишивши на Лівому березі своїм заступником чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, – Сірко ні в чому цьому не брав участь. Він покинув був збунтованих запорожців та учинився зміївським полковником. Але хутко збігає й звідти, та ще й вимушений під Охтиркою битись із царськими військами, бо вже поспіхом оголошений “ізмєнніком”. Він повертається на Запоріжжя та стає на час кошовим отаманом, але невдовзі його зміщує Михайло Ханенко, знову повертаючи бунтівних запорожців під “руку государя”.

Але, Сірко не ворогує з Ханенком та навіть ходить з ним у Крим по здобич, а восени 1671 вони, ні сіло, ні впало, – присягають польському королеві; за що їх щиро нагороджують “золотом та шовками”. Однак, на початку 1672, після падіння Многогрішного, – Iван Сірко цілиться на його місце, та й цар наче не заперечує, але… дає наказ упіймати полковника: не дарує йому польського “золота та шовків”. Його запротороюють аж до Тобольска, але тим часом різко змінюється на гірше стан справ в Україні: султан Мохамед IV з 300 тисячами турків наїздить Україну та захоплює Кам’янець на Поділлі; а звідти має намір іти на Київ, де сидить російський воєвода. Цар Алєксєй Міхайловіч – людина не з хоробрих, та хапається за кожну людину. Поґотів, 1672 вставляється за Сірка й посол польського короля, якому нещодавно присягав Сірко. Тепер його примушують знову урочисто присягнути цареві, тільки потім відпускають. Однак, за інтригами гетьмана Iвана Самойловича, тримають іще рік.

Вартою уваги є й історія з черговим самозванцем від Разіна взимку 1673, “царєвічєм” при живому батькові, що з’явився на Запоріжжя до Сірка, та називав себе Сімєоном Алєксєєвічєм. Iван Сірко уперто тримався за нього, попри всі роз’яснення з Москви, що справжній царевич Сімєон народився 1665, а помер 1669, та й було йому всього 4 роки (а тепер було би тільки 9). Він знехтував царських послів та тільки на власноручну грамоту царя відіслав нарешті самозванця у кайданах до Москви. Як повідомляє історик:

Привезений із Запоріжжя до Москви самозванець дав три свідчення і на першому допиті заявив, що найбільше спонукав його прийняти “старше” ім’я царевича кошовий отаман Iван Сірко, котрий хотів, приготувавшись, іти на Московську державу й побити бояр. На двох інших допитах він і слова не сказав про Сірка, а заявив що злочинства його навчив Iван Міуський, родом з України.

(теж там, с. 307)

Самозванця стратили у вересні 1674 на Красной площаді, в присутності бояр та народу.

Насамкінець він, попри свою прокламовану ненависть до “бусурманів”, близько злигується з Юрієм Хмельницьким, на той час – маріонетковим гетьманом окупованого турками Поділля. Пропускає, час від часу повз Січ кримські загони, що йдуть плюндрувати Польщу або Росію. Підтримує постійні зв’язки з кримським ханом Селім–Гіреєм, ворогом Москви. Про все це з охотою доносить у Москву гетьман Iван Самойлович. Iван Сірко помирає раптовою смертю влітку (1 серпня) 1680, у себе вдома; був старий, чи не дуже, – важко сказати: рік народження невідомий.

До Москви вістку про смерть полковника та кошового отамана відвіз особисто його писарь, який не оминув нагоди й собі зробити донос на покійного. Сказав, кажуть, – наступне:

Коли Сірко кошовим був, то від нього ніякого добра великому государеві не було; а казати йому явно про те ніхто не смів, бо всі його, чи то з волі божої, чи через хитрість якусь, надзвичайно боялися, і що він було задумає, те й зробить, а якби хто не схотів його слухати, того б відразу вбили, бо коли в нас кожному воля, і якби Сірко щось затіяв, то без жодного слідства відразу б і смерть тому була. Сірко не хотів добра великому государеві, по–перше, за те, що був на засланні в Сибіру; по–друге, за гетьмана, від якого Сіркові, його жінці й дітям утиски й кривда велика була і який відібрав у Запоріжжя маєтності й промисли і не присилав припасів. Присилали до Сірка від польського короля, аби він йому служив, і кошовий почав думати, як би в Україні вчинити кровопролиття. Почувши про ті наміри, король прислав до нього з Білої Церкви попа; той піп вселив у Сірка надію, і він послав до короля сина свого і з ним сотню козаків, зголошуючись з вірною службою і з таким задумом, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав на Задесення; Сірко ж у цей час під королівським прапором також піде до слобідських міст, і коли українські жителі побачать для себе таку скруту, а про Сірка почують, що він служить королю, то почнуть бунт, уб’ють гетьмана, а Сірка проголосять гетьманом, сподіваючись, що він через польського короля дасть їм спокій від турків і татар. Сила божа не дала здійснитися цьому задумові, ми з суддєю Яковом Костянтиновим попрацювали тут на Бога й послужили вірно великому государеві, до лихого наміру Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитись, щоб бути під оборонною рукою турецького султана. З того часу Сірка охопив відчай, що він не може виконати свого наміру, і він почав хворіти: в нього заболів лівий бік і він дуже схуд.

(С. М. Соловьев, История России с древн. времн, Москва, 1995, т. 13, с. 274).

Славну постать полковника Iвана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків: