Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Останні роки життя останній легітимний гетьман України прожив у Туреччині, де – спасибі їй, знаходили собі кiнцевий притулок та вільність – численні українські люди, аж до цілих козацьких громад. Правдоподібно, це було мiсто Тессалоніки.

Він був високо освіченою людиною, жив у бурхливі часи, знав принаймні вісім мов та все життя щось писав. Крім Конституції (1710) відомий ще “Маніфест до європейських урядів” (1712) та того ж року правничий трактат “Вивiд прав України”. Його книги, присвячені гетьману Iвану Мазепі (1695) та ніжинському полковникові Iвану Обидовському (1698), були написані ще вдома. Відомий також його “Щоденник”, якого він провадив із 1720 по 1733. Чи написав він ще щось? – безумовно, але… Він довший час був людиною, нецікавою ні для кого, – усього лише вигнанцем із країни, захопленої московськими громилами.

Доповнення 9. Полковник Iван Богун

На відміну від якого–небудь Iвана Сірка, спритного кондот’єра та в жодному разі не політичної фігури, – полковник Iван Богун полишив по собі слід в історії Перших Визвольних Змагань. Але, про його життя ми знаємо чи не найменше. Він подає першу звістку про себе участю у селянсько–козацькому повстанні 1637–1638, а вже через десять років отримує звання вінницького полковника.

Він полишив по собі розлеглу пам’ять у козацьких війнах, як блискучий тактик на полі бою.

Чи не першим із його військових подвигів стала оборона Вінниці, коли поляки на початку 1651 вторглися великим військом на Брацлавщину під коронними гетьманами Калиновським та Лянцкорунським, який і обложив Вінницю. Iван Богун зумів подолати поляків, заманивши їх на лід Південного Бугу, де козаки заздалегідь поробили силу ополонок присипавши тонкий лід для непомітності снігом. Зробивши вилазку та оминувши їх, тікаючи їм відомими шляхами, козаки легко побили на річці спантеличену та розстроєну кінноту Лянцкорунського; а тим часом до Вінниці підійшли нові козацькі загони.

Того ж таки 1651, тільки у червні, стався погром під Берестям, коли союзний кримський хан нечекано покинув поле бою, прихопивши з собою Б. Хмельницького. Все полишилося на полковника Богуна, який і зумів вивести рештки війська з польського оточення.

Потім був березень 1653, коли король Ян Казимєж висилає проти України армію під Стефаном Чарнецьким, який вважається чи не кращим гетьманом за всю історію Польщі. Йому назустріч Богдан Хмельницький відряджує знову Iвана Богуна, зі значно меншими силами, але… Богуна не обійти. Він заманює Чарнецького до добре укріпленого Монастирища, де ховається. А поки поляки товчуться в облозі, – переодягає частину своїх козаків татарами, та наказує несподівано ударити на поляків. Ті, вирішивши, що з допомогою прийшов кримський хан, – поспіхом відступають. А Богун тим часом з рештою козаків ударяє на них з тилу: класичні кліщі. Сил було замало аби знищити, але поскубти вдалося добре.

Коли того ж року в Чигирині Б. Хмельницький став, невідомо, чому, схилятися на бік московського царя, – Iван Богун був категорично проти; та й очолив опозицію молодої старшини, яка про таке щось і чути не бажала.

Потім, у зловісному Переяславі, I. Богуна вже взагалі не було, мабуть про це заздалегідь потурбувався Хмельницький, але відомо, що I. Богун зі своїм вінницьким полком, – жодних присяг московському цареві не приймав. Втім, на превеликий жаль, він в подальшому так і не зумів утриматися на цій висоті. Це він, та ще й у парі зі скорим на дурні справи Iваном Сірком (!), – піднімає повстання проти гетьмана Iвана Виговського 1657, людини патріотичної та послідовної. А тим і поглиблює подальшу руїну України. Це було та полишиться найбільшою плямою на репутації полковника Iвана Богуна, людини та політика. Після цього його життя починає валитись.

Року 1662 I. Богун потрапляє у руки поляків, яким залив свого часу чимало сала за шкуру; вони його арештовують: є, що поставити у провину.

Iз ув’язнення у фортеці Марієнбурґ його витягує старий приятель – Павло Тетеря, який тим часом став геьманом підполяцької, Правобережної України. Богун погоджується воювати за Тетерю, але починає листуватися з російським командуванням, відносинам із яким свого часу так палко заперечував. Що це, власне? Зміна політичних поглядів, чи зрадництво, що стало другою природою? Все це не полишається непоміченим, його продає хтось зі своїх же – доносить полякам, та 17.02.1664 полковника Iвана Богуна страчують під Новгород–Сіверськом, як звичайного військового зрадника.

Втім, не будемо йняти віри, ні полякам, ні росіянам, – однаково запеклим тоді ворогам українства, бо від котрогось із них і походить, можливо, така версія подій. Зраджувати – то було якось не до вдачі полковникові Iвану Богуну.

Він був хоробрим та розумним солдатом, та знову ж, не був політиком. Не було й інших політиків. Вся історія наших змагань підтверджує мудрі слова Елю Хуцая, першого з канцлерів великого Монгольського каганату: “Сидячи на коні можна створити імперію, але правити нею з коня – неможливо”. Втім, ці не створили навіть імперії…

Згодом польський нобелівський лавреат Генрик Сєнкевіч у своєму історичному романі на українські теми, “Вогнем і мечем”, – дещо перестарався, змалювавши цю видатну та хоробру людину, радше, як підступного та жорстокого злодія. Показавши себе всьому світові – непересічним українофобом.