На другий день я зголосив свій відхід. Зв'язковий роздав залізничні квитки і шістнадцять повстанців рушили пішки до станції, а далі поїздом до незнаного табору в Байройті.
У вагоні вояки жартували, не звертавши уваги на німців, що із зацікавленням споглядали на них.
Павук нагинав великі криси якогось капелюха, а свої полатані штани закрив старим пальтом. І нарікав:
- Погляньте, яка там, біля вікна, гарна німка сидить. І коли б не ці подерті «пантальони» і ця «шляпа», я зараз нав'язав би з нею романс…
Вояки сміялися, а з ними й я, хоч мене мучили різні думки. Я пригадав собі, як півтора року тому командир Громенко був вислав мене з двома роями під словацький кордон, на гору Хрещату, будувати підземний шпиталь. Там я на протязі трьох місяців покуштував самостійного командування, до якого належало: забезпечити вояків харчами, ліками, амуніцією, вбранням, узуттям, командувати в боях і будувати шпиталь.
Але навіть тоді я не переживав так, як оце тепер. Тоді була зброя в руках, у відділі добра дисципліна, а в кожній хаті населення вітало і щиро гостило своїх повстанців чим тільки могло. А ось тепер я їду з групою кудись до невідомого табору і маю за них відповідати, але не знаю, що там робити і як забезпечити вояків і себе.
Із мого колишнього роя є тільки кількох вояків, а решта - з різних теренів, тож я досить журився призначеним мені завданням.
Поїзд спинився на станції Байройт, і група моїх військових цивілів пішла містом у напрямі українського табору, розміщеного у великих військових кошарах.
Величезна, давно не мальована залізна брама табору навстіж розчинена. Біля неї великий військовий кошаровий бльок, а до нього прибудована маленька вартівня, над входом до якої висить напис двома мовами: «Таборова поліція».
Вояки саме проходили крізь таборову браму, коли їм назустріч вийшов із поліційної станиці досить грубий будовою тіла й поведінкою, кілька днів неголений поліціянт із якоюсь палицею в руці і владно запитав:
- Ви хто такі й чого хочете?
Повстанці з посмішками перезиралися, а зв'язковий сказав:
- Це наші партизани, я хочу сконтактувати їх із паном Миськовим.
- Чекайте, чекайте! - вигукнув всевладний поліцай і почав давати накази: - Ви, - звернувся до зв'язкового, - ідіть до пана Миськова.
Другого поліцая вислав по коменданта поліції, а тоді звернувся до повстанців:
- А я за цей час зроблю трус.
Упісти перезирнулися знову і звернули свої погляди на мене, що трохи глузливо, а трохи із жалем дивився на цього духово ницого поліцая. Жалував, що це не в Краю, де населення так щиро вітало повстанців, не раз наражувало себе і на небезпеку. Я підступив до поліцая і сказав:
- Знаєте що, пане? Я не радив би вам робити трус. Ми маємо багато зброї і різні бомби, може якась розірватися, тоді пропадете ні за цапову душу…
- Ну добре, зачекаємо на пана коменданта, - сказав, почервонівши, поліцай.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «УПА у вирі боротьби» автора Борець Юрій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 43. НА ЧОЛІ ГРУПИ УПІСТІВ У БАЙРОЙТІ“ на сторінці 1. Приємного читання.