Розділ 27. РЕЙД КАЛИНИ

Через два дні після пробою з оточення в Дилягівському лісі сотня Громенка таборувала в маленькому ліску над селом Рибним. Рій Калини творив заставу на узліссі й пильно стежив за рухом ворожих військ. Як тільки вони наблизилися, селяни почали втікати до лісу. Останньою бігла якась жінка, несучи на плечах великий клунок, на руках дитину, а за собою тягла насилу корову. Побачивши це, ворожі вояки побігли за нею, й залунали постріли. Бідна жінка часто спотикалася, падала, вставала знову, пригортала до себе Міцніше дитину й била кінцем шнура корову, не бажаючи залишити її ворогам. До лісу було вже зовсім близько, але задихана втікачка падала щокілька кроків, і з кожним разом усе важче й важче зводилася на ноги. Тягар клунка давався взнаки.

А поляки зближалися. Друзям роя Калини застигала кров у жилах, коли дивилися на цю трагічну картину, але вогню відчинити не могли, бо поміж ними й ворогом була стероризована жінка з дитиною. Полякам залишилося ще біля ста кроків до неї, й вони голосно кричали:

- Стуй! Стуй!…

Почувши їхні голоси, жінка зібрала останки своїх сил і побігла знову, а перелякана пострілами корова вирвалася їй із рук, задерла хвоста й погнала під ліс сама. Тут ворожа куля трапила її, і нещасна жінка впала на землю разом із дитиною, голосно ридаючи.

Ройовий Калина уважно приглядався до жінки цілий час, але в останньому моменті його нерви не витримали. Звівся на повний зріст і голосно крикнув:

- Уперед!!!

Він був із сусіднього села Ясенова, яке сполучувалося з Рибним, і цю жінку добре знав, тому у слушному часі вирішив стати в її обороні.

Рій вискочив на галявину, й повстанські автомати запрацювали повною парою. Кілька сотень ворожих вояків спостерігали із села гонитву їхніх колег за втікачкою й ніколи не очікували наступу упівців, і то дуже рішучсго. Ті вояки, які знаходилися на галявині, не ставили ніякого супротиву, завернули й почали втікати до села, а в селі виникла паніка, й дійшло до загального відступу ворога. Повстанці вперто переслідували втікаючих вояків і кількох поклали у траву своїми серіями.

Раптом Калина пригадав собі, що їх тільки тринадцять, і зупинив рій. Завернув його до потоку, а потім наказав відступити до лісу. Поранену в ногу жінку повстанці забрали зі собою.

Положення упівських відділів ставало щораз то важчим. Бракувало харчів, медикаментів, білизни, взуття та інших конче потрібних речей. Бої і сутички з ворогом були на порядку денному й усе частішали, але бойовий та моральний стан повстанців аж ніяк не знижувався. Й хоч загальна ситуація все більше й більше погіршувалася, зв'язки з командуванням утруднялися, а втрати в людях збільшувалися, то все ж таки упівські відділи були добре озброєні, вели успішні оборонні бої, і ворог їх далі жахливо боявся.

Багато важчу боротьбу вело цивільне населення. Воно мусило переносити ворожі знущання й тортури, арештування й розстріли, але, незважаючи на ніщо, селяни ще тісніше співпрацювали з відділами УПА і всіми секціями революційного підпілля.

- Коли б усе населення України було таке віддане нашій справі, як ці, недавно ще малосвідомі лемки, - твердив отець Кадило, - то ми давно прогнали б ворогів з України, які б сильні вони не були.

- Так, отче, цілковито погоджуюся з вами, - похитав головою Чумак.

Довкільний терен, виповнений ворожими військами, був подібний до мурашника. Щоб дати хоч один день відпочинку своїм воякам, командир Громенко переправив уночі сотню через Сян і повів її на ворожу територію до Варського лісу. Опинившись над ранком у ньому, серед чужого оточення, сотня почувалася знаменито, бо була певна, що матиме спокійний день. Поблизу могли пройти тільки цивільні особи або в найгіршому випадку ворожа стежа, якої повстанці не боялися. Командир сказав, що коли сьогодні піхто не з'явиться, то сотня таборуватиме у цьому лісі кілька днів.

Розташувавшись на високій горі, повстанці мали перед собою добрий образ теренів за Сяном, який вони переходили вже десятки разів. Он напівспалене село Володж, а там ліси. Наліво Дилягівський, сьогодні, видко, спокійний, а направо Грушівський, що тягнеться аж до Кузьмини. В у ньому тепер напевно дуже «гаряче». До Варського лісу цілий ранок долітали звуки розривів артилерійських стрілен, а за кожним вибухом над лісом розкочувалися хмари чорного диму.

В полуднє артилерійська канонада втихла, зате через півгодини почувся сильний кулеметний і крісовий вогонь. Спочатку він шалів довкола лісу, а відтак перенісся в ліс. Постріли ставали щораз то густіші, а на шляху Селиська-Поруби снували десятки вантажних автомашин і панцерів.

Командир Громенко слідкував крізь далековид за метушнею ворожих частин. Він довго мовчав, потім зиркнув на Чумака й нарешті відізвався:

- Щоб чортові сини хоч наших не знайшли…

Він мав на увазі тих, які знаходилися в підземних бункерах. Чумак цілий час думав про той підземний шпиталь, у якому перебував колись, і запитав сотенного: