Розділ 43. НА ЧОЛІ ГРУПИ УПІСТІВ У БАЙРОЙТІ

Про українських повстанців, або бандерівців, як їх популярно називають в Україні, гуло по цілій Східній Европі. Майже в кожній її частині десь переходила менша чи більша рейдова група УПА, і там уже ворог говорив про тисячі бандерівців. Отож, нарешті, по кількох століттях перебування в неволі та страшного лихоліття, наш народ знову підноситься, відроджується українське лицарство. Зерно національної гідности, посіяне Шевченком, Міхновським, Петлюрою, Коновальцем, Бандерою, Чупринкою і Стецьком та іншими, росте, дає плід, множиться. Український нарід не тільки бореться за свою самостійність, а також мобілізує поневолені Москвою народи до боротьби.

Під час рейду я думав:

- Ще кілька тижнів і напевно декотрим і міним відділам пощастить пробитися у вільний світ, а тоді наші емігранти і ми, спільно з ними, продемонструємо перед цілим Західнім світом велику всенародну й успішну визвольну боротьбу в Україні, без жодної моральної чи матеріяльної допомоги іззовні. Скажемо, що Захід обрав хибну й облудну політику, бо допомагає Москві, а не поневоленим народам. З хоругвами, священством і тисячами українців вийдемо на вулиці міст. Нашими плякатами й летючками скажемо цьому засліпленому комунізмом і масонерією Заходові, що сьогодні уже прийшов час для волі народам і людині, а не для деспотичної імперії під кривавим тираном Сталіном.

Але це були тільки недавні ще мрії. А якою виявилася емігрантська дійсність?

Надворі світало, починався день Різдва Христового 1948 року. Змучений своїми думками, я заснув, а вони ще раз навідали мене уві сні.

Гарна і добра співачка пані Мудра, довго трясла мене за плече, поки розбудила, щоб збиратися до церкви на різдвяну Службу Божу.

У церкві і біля неї був великий натовп людей, а серед них і шістнадцять повстанців. Вони без колишніх своїх уніформ, у старих цивільних недоносках дуже незручно ночували себе.

Після Служби Божої до повстанців підходило багато людей, розпитували їх про новини в Краю.

Минали тижні. Повстанці двічі на день ходили до кухні по «нелегальну» зупу, а в таборі буяла стихія політиканства і майже кожного дня творилися нові або відроджувалися старі політичні партії.

Більшість населення табору була ідейна і солідаризувалася з Краєм та його боротьбою. Але була й менша, дуже активна група, яка ставилася негативно до УПА і ОУН та засуджувала їхню боротьбу з окупантами України. Крім цього, було чимало виразно підозрілих типів і хитрих москалів, які подавали себе за українців.

Повстанці трималися добре. Все ж я побоювався, що незабаром бездіяльність і політиканство можуть підірвати дисципліну серед них, тому попрохав друга Миськова, щоб дістав одну велику кімнату, в якій усі упісти жили б разом. Це дасть мені змогу мати кращий нагляд і підтримувати серед упістів свідому дисципліну. Така необхідність була зумовлена і тим, що упісти далі були частиною Української Повстанської Армії, себто частиною тих, що так героїчно боролися й гинули, та тих, які ще й тепер боряться або поранені лежать по підземних бункерах у лісах України.

До занепаду дисципліни й до деморалізації могло легко дійти, на що складалося багато причин, а саме: бездіяльність, брак харчів і одягу, а передусім оті політиканські провокації.

Значна частина упістів не мала вишколу і підготовки ОУН, бо до неї не належала. Вони були тільки свідомі українці. Бачивши кривду, вчинену ворогами українському народові, хапали до рук зброю і масово вступали до УПА. Боролися як герої за Українську Державу.

Їхній вишкіл - лише військовий, багато з них мали великі бойові заслуги, виявляли велику відвагу. І саме тепер я побоювався цієї відваги. Вони ж бо могли легко роз'юшити носа якомусь політиканові, противникові УПА.

На щастя, досі таких випадків ще не було. Все ж я сушив собі голову, як створити такі обставини, за яких не було б таких побоювань. «Найкраще дати їм якесь завдання, розгорнути якусь діяльність», - думав я, і вже почав складати певні плями.

За кілька днів був зорганізований шоферський курс із добрим інструктором, інженером Польовим із Полтавщини, що чудово викладав повстанцям свої теоретичні і практичні знання. Вони вже кілька разів розбирали й знову складали старого «Мерцедеса», а згодом і їздили, але тільки по таборовій площі, бо стан і вік машини не дозволяли зареєструвати її і вживати на дорогах.

Оці нові шофери тепер не раз жалували, що не вміли їздити автами в Краю, тому й мусили нищити всі здобуті від ворога автомашини.

Курс кінчився і треба було думати про якесь інше зайняття. Тоді негайно розпочато курс англійської мови, що тривав кілька місяців. Колишні, із словника вивчені англійські слова доводилося наново перевивчати, а найбільше терпів бідний язик. І не раз через хибну вимову виходило щось таке, що повстанці реготалися до сліз.

Упісти зживалися з таборовим життям, мали популярність між таборовиками і… молодими дівчатами. Найбільше незадоволення вони відчували через свій мізерний одяг, бо не раз треба було сидіти в кімнаті. В в той же час у недалекій таборовій залі відбувалися забави. На забави упісти мусили йти по черзі, вони домовлялися між собою і позичали в одного штани, у другого взуття, ще в іншого блюзку. Така «комбінація» давала можливість тільки трьом упістам з-поміж шістнадцятьох у пристійному вигляді йти на забаву. Потім на наступну забаву йшли вже троє інших.

Документів далі не було. У своїх листах командир Громенко потішав, що вони будуть за кілька місяців, поки що є великі труднощі, бо їх треба кілька соток.