Розділ 29. БОЇВ ПО КІЛЬКА ЩО ДЕНЬ

Сотня рушила в дальшу дорогу, пересікаючи ліси й поля, а за нею по п'ятах слідували вороги. Села зустрічалися тут часто, й важко було затерти за собою сліди на мокрій землі. Марш продовжувався вже третій день, у чужому терені, по болотах і між чужими селами, але завдяки тому, що Петя роздобув харчі, повстанці мали піднесений гумор. Учора вони випили по літрові гарячої м'ясної зупи, в торбі кожного лежав добрий шматок м'яса, тож усім було море по коліна. Загальне здивовання викликав лише той факт, що командир Громенко вів сотню дуже обережно. Правда, кількісний стан сотні дуже змалів, але й тепер стрілецький рядок тягнувся майже півкілометра. Сотня була ще добре озброєна й мала велике число автоматів, але для деяких типів зброї бракувало набоїв. Клопіт мав і комендант Петя, бо до його німецької півкрісівки лишилося тільки кількадесят набоїв.

Терен, яким переходила сотня, ще донедавна був мішаний, але пізніше українців із нього вигнали, а польське населення зросло на 100 відсотків. Засіяні українцями поля перебрали поляки, але всіх цікавило питання, що станеться з полями, засіяними там, де жили тільки українці. Там, напевно, цьогорічний врожай збиратиме дичина. А які плоди будуть збирати виселені силою українці, викинені із прадідівської землі комуністичною голотою, яка тепер шаліла по всіх усюдах?…

Разом із сотнею маршував командир Байда із частиною курінного почту, д-р Шувар, дентист Зубенко й інші. Контактів з рештою сотень не було, тож лишалася тільки надія, що «мертві» зв'язки не заведуть. Подекуди в дуплах дерев чи в інших умовлених місцях командування куреня лишало записки. Оскільки про такі місця знала дуже обмежена кількість людей, то було ясно, що на випадок їхньої смерти ці зв'язки втрачали свою вартість. І все ж таки вони лишалися на кожному пункті, бо коли гинули ті, які знали про одні пункти, то жили інші, котрим були відомі другі, іі на це існувала надія.

Своїм маршем сотня фактично розпочала великий рейд на захід. Але перед командирами стояла ще більша проблема - якого із трьох зазначених на мапі маршрутів триматися? Один проходив територією Лемківщини й північними обширами Карпат, два інші йшли через південь, але всі вони вели до Західньої Німеччини. Здавалося, що найкраще було б скеруватися в напрямі Криниці, а потім звернути й перейти словецький кордон, але у Хрещатому лісі командування сотні ще мусило сконтактуватися з командирами Реном і Хріном.

На тактичному відтинку командира Рена у Хрещатому лісі та в обширі Тісна - Балигород оперували чотири сотні УПА й кілька боївок. Усі вони вели важкі бої із трьома ворожими дивізіями під командуванням генерала Мосура, приналежного до генерального штабу польських збройних сил. Втрата одного з найвизначніших комуністичних генералів, Свєрчевського, була великим пониженням для нової комуністичної Польщі перед Москвою, і ворог, кинувши на відносно невелику територію десятки тисяч своїх вояків, мріяв знищити всі відділи УПА, а в першу чергу загін Хріна разом із його прославленим командиром. На цьому терені знаходився також командир тактичного відділу зі своїм штабом, і власне до нього маршувала тепер сотня Громенка.

- Перейшов я півсвіту, а відпочивати вічним сном доведеться-таки біля своєї хати, - жартував командир Бартель, який був родом з околиць Хрещатої.

Маршуючи поза ворожими плечима, сотня була свідком інтенсивного руху польських військ. Цілі його колони часто переїжджали на зовсім близькій віддалі від перебування сотні, й не раз доводилося зустрічати ворожу стежу або більшу розвідувальну групу повстанським вогнем.

Уже цілий тиждень сотня йшла тереном, який зовсім не надавався до партизанських маневрів, але, на диво, дотепер усе відбувалося успішно. Залишилося кілька днів, щоб дійти до більших лісових масивів, у яких буде безпечніше, але безперервний дощ утруднював марш сотні. Він не тільки псував зброю й амуніцію, але розмочив кожний рубець повстанських одностроїв. І коли 8-го червня 1947 року вранці з'явилося сонце, воно викликало на вояцьких обличчях усмішку, а з намоклих одностроїв пішла пара.

Ввійшовши до малого лісу над селом Волицею, сотня зупинилася. На цю околицю команді бракувало військової карти, й вона була змушена послуговуватися штабовою, із скромнішими деталями про терен. Командир Громенко й частина його почту скерувалися до узлісся, на гору, щоб провірити околицю й усталити трасу дальшого маршу.

Раптом позаду сотні почалася стрілянина, й це стурбувало вояків, бо вона знаходилася в дужо невигідному місці, та ще й у похідній позиції. Задній стійковий стояв на віддалі лише кільканадцяти кроків, і ворог мав змогу підійти до сотні зовсім близько. Про зайняття доброго становища не було й мови, а в додатку до всього бракувало сотенного і двох чотових.

Команду перебрав курінний Байда, й під його вказівками сотня впродовж кількох секунд зайняла сильні оборонні становища. Помітивши швидкий розворот її на 90°, ворог подумав, що сотня збирається втікати, і розпочав наступ із думкою вигнати її на чисте поле. Одначе добрий вишкіл і довголітня бойова заправа повстанців перекреслили ворогові пляни. Сотня лежала на становищах, як мур, і своїм цільним вогнем посилала ворожих вояків до святого Петра.

Найінтенсивніший наступ відбувався на відтинку першої чоти, але її перебіг зі стрілецького рядка в розстрільню цілковито здезорієнтував ворога, який пустився за чотою стрімголов і наблизився до неї на віддаль кільканадцяти кроків. Щоб не змішатися з ворогом, чота Іменного розпочала його обстрілювати. Сам чотовий став на ввесь зріст і випустив магазинок набоїв зі свого автомата, поклавши на місці шістьох ворожих вояків. Не витримав і кулеметник Слива, який також звівся на ноги й тяжким кулеметом бив по ворожій лаві, неначе маленьким скорострілом. Ворог почав безладну втечу, залишивши на полі бою десятки трупів.

Втрати сотні не були великі, зате дуже болючі. Згинули відважний чотовий Іменний, заслужений у боях кулеметник Слива й один із найкращих бойовиків СБ Петі, Терка, Оглянувши своє прострілене коліно, він витяг пістоль, у присутності друзів сказав «Прощайте!» і пустив собі кулю в голову.

Це була дуже трагічна сцена, яка свідкам залишилася надовго в пам'яті. Брат Терки, Нічний, приклякнувши біля нього, закрив йому очі, а по обличчі покотилися сльози. Друзі викопали могилу, посипали чатинням і поклали в неї трьох відважних борців за Україну з четвертого району Перемищини. Капелян Кадило попрощав їх на вічний спочинок від усіх.

Залишивши за собою свіжу могилу, сотня рушила в дальшу дорогу. У цьому бою також був поранений у ногу доктор Шувар, але він, шкутильгаючи, ще міг іти. Незважаючи на те, що ворог поніс десятикратно більші втрати, командування сотні не могло собі простити факту, що виломилося з партизанського правильника, не забезпечивши добре її на місці постою.

Ще довго після цього випадку друзі не могли забути обставин смерти бойовика Терки. В інших умовинах він міг би впродовж місяця вигоїти ногу, але зараз не мав іншого виходу. Ще яких два місяці тому його можна було залишити при якійсь українській родині, а потім вислати повідомлення до Українського Червоного Хреста, й Терка був би врятований. Про нього тепер найбільше думали повстанці й боялися його долі. На протязі кількох днів брат Терки не промовив до нікого ані слова, його стан добре розуміли друзі й не вступали з ним у розмову.

Перші слова Нічного вони почули щойно у слідуючому бою, коли він, поклавши трупом ворожого старшину, на ввесь голос крикнув:

- На, маєш, чортів сину!…

Густі хмари знову закрили сонце, й почав падати дрібний дощ. Маршуючи цілу ніч, мокрі й голодні, повстанці над ранком дійшли до Бескидського лісу. Тут заварили окріп, загріли у ньому останні кусники м'яса, а гарячу воду випили також, і ніхто не нарікав, що не було юшки, бо у воді таки грілися і м'ясо, й кістки.