Розділ 43. НА ЧОЛІ ГРУПИ УПІСТІВ У БАЙРОЙТІ

Брак документів ускладнював харчування упістів, дуже часто такі труднощі їм чинили різні люди з таборових управ.

Час від часу упістам допомагав професор Чужак. Він дужо прихильно ставився до повстанців, мав змогу їм допомагати, бо був завідувачем таборових магазинів. Деколи приносили кусень сала чи м'яса «таборові паскарі», що їздили по німецьких селах і обмінювали різні речі на харчі.

Одного дня поліціянти перешукали цілий табір, шукаючи якогось німецького бика. Слід того бика довів їх майже до бічної таборової брами, а далі зник. Одному повстанцеві розповідали «паскарі», що бика перед брамою взули у великі черевики, отже, далі він уже не йшов босий.

Наступного дня хтось приніс до таборової кухні кільканадцять кілограмів м'яса і сказав, що це приділ для упістів. Можливо, м'ясо було навіть із того «взутого» бика. Повстанці жалували, що не могли подякувати цій щирій і жертовній людині, яка воліла лишитися анонімною.

Якось по обіді мене викликав до свого бюра комендант табору. Вже в перші дні, коли я зголосив комендантові табору свій прихід із друзями, він виявив велике незадоволення. Тепер виклик мене до коменданта не ворожив нічого доброго.

- Пане Чумак! Чи довго ще будете зі своїми хлопцями в моєму таборі? - запитав, навіть не привітавшись.

Комендант сидів у великому вигідному фотелі. На моє привітання не відповів. Він не був людиною якихось інших переконань, ані прихильником якоїсь іншої політичної партії. Це був раб і вірний слуга своїх панів, яких смертельно боявся.

За свого вже досить довгого життя він мав тих панів над собою чимало. Спершу служив вірно австрійському Францу-Йосифові, згодом Пілсудському і його наступникам у Варшаві, потім німцям, а тепер - американцям. Ризикувати своїм добробутом за якихось там українців він не збирався.

- Чому питаєте, пане коменданте? - відповів я запитанням.

- Ну, знаєте, це ж табір, мене контролюють згори, а ви без документів нелегально перебуваєте в моєму таборі.

Багато друзів із дивізії «Галичина» розповідали мені про те, скільки то клопоту мали вони з таборовими управами, коли хотіли дістатися до таборів. Як часто в тих управах чинили їм перешкоди саме ті, які колись ту Дивізію організували, а тепер у таборі заради власної шкури зовсім від усього відпекувались.

Упісти були в багато кращій ситуації, тому я, сівши навпроти коменданта, іронічно підсміхався. Мені хотілося сказати: «А чи знаєте ви, пане коменданте, що не один упіст віддав своє життя, рятуючи друга в бою?», але стримався, бо подумав, що такий тип цього не зрозуміє, натомість запитав:

- А що ви думаєте?

- Ви мусите мати офіційний приділ вищої інстанції ІРО до мого табору або якнайшвидше з нього вибратися.

- А чи не допомогли б ви нам одержати документи? -запитав я.

- Ну, що ви? Ви ж знаєте, це нелегальна справа, а за такі речі чекає кримінал…

Я підвівся з крісла, запалив цигарку і пройшовся по директоровому кабінеті. Я думав: «Чи ж знає цей бідний чоловік, який він справді бідний? Чи не спадало йому будь-коли на думку, що наш щедрий і жертовний нарід перебуває в неволі власне завдяки таким рабам, як він? Хто змалює колись у повістях і романах ганебну діяльність подібних до нього типів за часів змагань Хмельницького, Мазепи, Петлюри та боротьби УПА й ОУН?»

Я спинився і спокійно звернувся до коменданта:

- Пане коменданте, прийміть до відома, що коли ми живемо тут нелегально, то ви за нас не відповідаєте. Ми не «ваші», а ви не «наш» комендант. Нас звільнили американці, можете звертатися до нас через них. З табору не можемо виїхати, бо не маємо документів, а щоб ви були певні за свою посаду - пишіть рапорт до своїх зверхників. Але тільки правду.

І я вийшов із кабінету таборового коменданта.