Розділ 43. НА ЧОЛІ ГРУПИ УПІСТІВ У БАЙРОЙТІ

Наступного дня до табору приїхала американська військова поліція, забрала мене і повезла на станицю СіАйСі у центрі міста.

На станиці мене викликали до канцелярії якогось старшини в ранзі капітана. Він гукнув на перекладача і на порозі з'явився українець з табору, якого я знав лише з вигляду і чув, що його кличуть Андрієм.

Старшина сидів на кріслі, ноги мав сперті на столі, чз якийсь журнал. За хвилину він запитав через перекладача:

- Яке непорозуміння виникло між вами і комендантом табору? Перекладач почав перекладати, але я спинив його, бо несподівано для себе самого зрозумів ціле запитання і почав відповідати:

- Комендант хоче, щоб ми вибралися з табору, бо не маємо документів і офіційного призначення. Будь ласка, скажіть, що робити? Без документів нас ніде не приймуть, а пашпортів не можемо одержати.

- Чи не могли б ви дістати їх у таборовій управі? - запитав капітан.

- Ні, - відповів я.

Американець, видно, добре знав нашу справу, бо припинив розмову про непорозуміння з комендантом табору і почав розпитувати про боротьбу в Україні.

- Як часто ідуть ваші зв'язкові з Німеччині в Україну? - запитав.

- Не знаю, - відповів я, - бо такі справи дуже засекречені. Американець почастував мене й перекладача цигарками і знову запитав:

- А чи не могли б ви з нами співпрацювати?

Я на хвилину зупинився, думаючи, що відповісти. Нарешті, сказав:

- Тільки під умовою, що одержу дозвіл від свого Проводу. Капітан обминув мою відповідь і вернувся до документів:

- Поки що документів не можемо вам видати. Старайтеся дістати їх якось від ІРО.

Він вийняв із шухляди дві пачки цигарок, подав їх мені й сказав:

- Гуд бай!

Я вертався до табору пішки, по дорозі придивлявся до руху в місті. У виставових вікнах (вітринах), на диво, було вже дуже багато різних товарів. Я пригадав собі колишню торгівлю і в мене зродилося бажання знову працювати в тій ділянці. Що більше думав про це, то дужче розпалювалася моя уява. «Ось якби так мати свою крамницю, не було б проблем з харчуванням повстапців», - подумав я і одночасно уголос розсміявся. - Адже в кишені нема ані пфеніга, а я мрію про крамницю! І я зосередив свої думки на майбутньому. «Мені вже двадцять шість років. Знання у мене тільки військове і торговельне, але із жодного з них тут хліба не їстимеш. А що ж далі?»

З такими думками пройшов я крізь таборову браму. Тут мене зупинив комендант поліції, майор Олійник:

- Чого зажурився, Чумаче?

- Поважання, пане майоре! Знаєте вже про мою зустріч із комендантом табору?