Розділ 39. ЗА ДРОТАМИ ЗІ ЗБРОЄЮ

Із тим сверлом склалася досить цікава історія. Якийсь старенький дентист, виїжджаючи на еміграцію, забрав із собою своє стареньке приладдя, а в тому і кількадесятирічне сверло.

У своєму звіті до Проводу д-р Зубенко доповів, що стан зубів ще молодих вояків досить занедбаний, тому просив про якісь засоби, щоб «підлатати» ними зуби повстанців.

Там хтось натрапив на слід цього сверла. Його відчистили від іржі і «перепачкували» (нелегально переправили) до табору. Д-р Зубенко дуже зрадів, він зробив пас, позв'язувавши докупи кілька шнурівок, розігнав махове колесо, а далі з допомогою ноги сверло крутилося, аж свистіло. Та на сам вигляд цієї машини і її свисту, зуби вже ні в кого не боліли. Тільки наказ командира і обов'язкова перевірка зубів повстанців дали довгий список безплатних пацієнтів д-рові Зубенкові.

Д-р Зубенко був дуже підупав на здоров'ї за останні дні рейду на Захід і насилу приволік свої ноги. Але тепер на добрих американських харчах здоровшав і ставав дедалі подібний до колишнього Зубенка ще в Динові.

Велику кривду зробили американці повстанцям своєю забороною робити вправи і марші на таборовому майдані. Бездіяльність протягала дні і від'ємно впливала на психіку вояцтва.

Про торги між москалями й американцями за долю повстанців доходили скупі вістки, а більше було здогадів.

До табору й далі доходили ще малі рейдуючі групи упістів, і сьогодні прийшло їх п'ятеро з Ярославщини. З оповідання прибулих виходило, що їхній рейд був найлегший. Вони майже ввесь час ішли польськими теренами, як польські партизани АК (Армії Крайової), і користувалися підтримкою польського патріотичного й протикомуністичного населення. Мали тільки трохи клопоту із своїм одним «поляком», який не вмів говорити по-польськи, бо народився у Києві. Він, хоч і дуже балакучий, мусив під час кожної зустрічі з поляками тримати язика за зубами.

Для повстанців, що звикли думати: «Ліс наш батько, а нічка мати», що на протязі кількох років жили в лісах, теперішнє перебування у кошарах за дротами ставало дедалі нестерпніше. Вони виходили на подвір'я, приглядалися до гри у бейзбол або пробували порозумітися руками з американцями.

Якось до групи упістів підійшов малого росту і скромної будови американський вояк, що тримав у руках дві пари боксерських рукавиць. Він пропонував їх одному, другому й третьому повстанцеві, але всі відмовлялися. Та ось звернувся до кулеметника Дуба. Той глузливо засміявся, а Павук підливав оливи до вогню:

- Що? Боїшся цього крілика? Заграй!

Дуб був сильної будови, руки, як довбні, а в боях із тяжким кулеметом справлявся, мов із легким автоматом. Сказав:

- Павуче, ти не будь дурний. За москалів і за «антків» мені Бог простить, але цього щура я не хочу мати на сумлінні.

- Та це тільки спорт. Пусти йому кров з носа! - наполягав Павук.

Американець надів рукавиці на руки, а другу пару Павук надів Дубові і зав'язав шнурки. І ось американець уже скаче довкола Дуба, як півень, готовий до змагу. А Дуб став, розкрячивши ноги, як глядіятор із Колізею, і з веселою іронічною посмішкою дивиться на американця. А той, мов оса, скакав довкола Дуба.

Вже за кілька секунд Дуб дістав перший удар у щоку, захитався на ногах, лице його почервоніло із злости, і він став войовничим. Витягнув праву руку як великий молот і з сильного розмаху бив у бік свого супротивника, але ні разу його не поцілив. Глядачів навколо більшало з кожною хвилиною, а Павук під'юджував Дуба:

- Та ти не шкодуй його, пусти йому кров з носа!

Витренований американець, боксер легкої ваги перестав нападати і зайняв оборонну позицію, але жоден з ударів Дуба ні разу не поцілив противника. Американець побачив, що тут уже не товариське змагання, а правдивий поєдинок. Він кількома швидкими ударами пустив Дубові червону юшку з носа, і Дуб повалився на м'яку траву, широко розкинувши руки. Такої зневаги Дуб за свого життя не зазнав…

Але поза хвилевими розвагами і жартами повстанське життя в таборі ставало дедалі монотонніше. Американці докладали всіх зусиль, щоб ізолювати їх від зовнішнього світу, а найбільше від кореспондентів і журналістів.

Москалі вперто домагалися, щоб американці передали повстанців у їхні руки. Вони очорнювали повстанців, обвинувачували їх у найгірших злочинах. Американців оскаржували за зраду союзника, за допомогу «фашістівським реакційним елементам» і навіть за «втручання у внутрішні справи Совєтського Союзу».

Вашінгтон не міг дійти до якогось рішення, бо військові кола були проти передання повстанців москалям, а дорадники і знавці Сходу говорили своє: