Розділ 39. ЗА ДРОТАМИ ЗІ ЗБРОЄЮ

- А яка ваша думка про німців? Скільки вас служило у німецькому війську?

«Ага!» - подумав я. - «Московська пропаганда прийшла сюди швидше ніж ми».

Жидок почастував мене цигаркою, а на обличчі у нього появилася усмішка. Перекладач із широко розплющеними очима чекав на відповідь.

- Моя думка про німців? - уголос подумав я, неначе запитав сам себе, а тоді почав: - Чи знаєте історію України за минулі двадцять п'ять років? Сотні тисяч українських патріотів розстріляли москалі. Мільйони знищені організованим голодом. Чи відомо вам, що українські війська допомогли полякам здобути їхню польську державу, а потім поляки їх підло зрадили? Що французькою зброєю постачена армія Галера не воювала проти москалів, а тільки проти української армії, яка не мала допомоги ні від кого?

І щойно тоді коротко відповів на запитання:

- Думку про німців я зміняв уже тричі. До війни думав, що німці допоможуть нам у нашій боротьбі за самостійність. У сорок першому році, коли вони показали своє справжнє обличчя, я зненавидів їх і згодом брав активну участь у боротьбі проти них. А сьогодні дивлюся на німців як на жалюгідну націю, знищену божевільним фанатиком Гітлером.

Коли ж мова про службу в німецькому війську, то, мабуть, маєте на увазі Українську дивізію «Галичина». Організування цієї дивізії відбулося проти волі Проводу Визвольного Руху. Проте запевняю вас, що ні один вояк цієї дивізії не йшов служити німцям, а хотів тільки здобути військове знання і зброю для боротьби за Українську Державу. Потім певна кількість їх влилася в УПА і своїм вишколом піднесла боєздатність повстанських загонів.

Моя щира відповідь подобалася ще хвилину тому настороженому американцеві. Тепер допит уже обернувся у розмову. Посмілішав і перекладач. Він запитав:

- Чи думаєте, що людські жертви у вашій боротьбі виправдані? Я з іронією відповів:

- Вас, американців, загинуло безліч за інтереси інших країн, а ми віддавали своє життя за волю свого народу.

Тут жидок запитав:

- Чи траплялося нам зустрічатися із жидами?

- Так. При УПА було досить багато жидів, між ними й чимало лікарів, які часто в скрутних умовах, без потрібних ліків, робили, що могли, лікуючи поранених. У селі Лубному, в лісі моїх батьків, переховувалася Саломея Бейзен. Вона увечорі приходила до нас і з умовленого місця за стодолою брала наготовані для неї харчі. Незважаючи на смертельну небезпеку, мої батьки ризикували і допомагали їй. Бейзени в сорок шостому році виїхали з Польщі десь до Америки, - розповідав я.

Жидок глянув на годинника і попрохав, щоб я прийшов о першій тридцять по полудні, бо зараз перерва на обід.

У кухні був великий рух, брязкотіли тарілки, ножі й виделки. У черзі стояли повстанці впереміш з американськими вояками, між якими було й чимало галасливих негрів.

По обіді повстанці обступили командира Громенка, а він давав поради:

- На допитах уважайте, бо тут є різні підозрілі типи. Не скажіть щось таке, що могло б пошкодити нашим у Краю чи відділам УПА в рейді.

По обіді я застав у бюрі ту саму трійку, що й рано. Тільки атмосфера тепер була багато приємніша. Капітан розсівся у вигідному кріслі, виклав обидві ноги на стіл і курив одну за одною цигарки. Жидок дивився на приготований заздалегідь список запитань і після відповідей робив на кожнім свою позначку.

- В якому терені ви оперували? - запитав, підсуваючи мені військову мапу західніх українських земель.

Я взяв олівець і обвів овальним колом Перемишль, Динів, Сянок, Балигород, Хрещату, словацький кордон і трикутник, а далі - лінію Керзона, скінчивши рисувати поза Кальварією.