Розділ «ТУРКМЕНИСТАН»

Стосовно ролі ісламу в туркменському суспільстві, то за Конституцією 1992 р. республіка є світською державою, де проголошена свобода совісті. Приносячи присягу при зайнятті президентської посади, С. Ніязов заявив: "Туркменистан не буде ані комуністичним, ані ісламським, і країна не робитиме ніякі ідеологічні або релігійні фактори основою своєї політики". Разом із тим держава почала надавати суттєву фінансову допомогу у відновленні та будівництві мечетей, стіни яких прикрашалися висловлюваннями Туркменбаші, чого до нього не дозволяв собі жоден правитель. За пропозицією президента у школах було запроваджено вивчення історії ісламу і Корану. Студенти з Туркменистану перебувають у мусульманських навчальних центрах Єгипту, Сирії, Саудівської Аравії та інших країн. Традиційна молитва за часів С. Ніязова мала починатися з побажання успіху Туркменбаші і завершуватися присягою вірності батьківщині та президенту. Він не боявся посилення фундаменталізму в країні, оскільки вважав, що туркмени ніколи не були фанатично релігійним народом. Його жорстокий і стабільний режим не давав змоги підняти голову місцевим ісламістам і перешкоджав проникненню фанатиків ісламу з Афганістану та Ірану.

Незважаючи на багаті природні ресурси (газ, нафта, сірка, кольорові і рідкісні метали тощо), Туркменистан був однією з найменш економічно розвинених республік СРСР. Його промисловість не забезпечувала потреби населення у продуктах харчування і товарах народного споживання, які на понад 60 % завозилися з інших республік (зокрема, 65 % необхідного зерна, 45 % молочних продуктів, 100 % цукру та ін.). Місцева продукція мала дуже низьку якість. Економіка країни характеризувалася багатьма іншими вадами: слабкий розвиток промисловості, низьке використання виробничих потужностей, тривалі терміни будівництва, нестача власних кадрів тощо. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років основні економічні показники стабільно погіршувалися. Прибуток на душу населення у 1991 р. становив у республіці 69 % від рівня по країнам СНД.

Від часів радянської влади економіка Туркменистану має монокультурний характер. Його стан значною мірою визначається станом справ у нафтогазовидобуванні та переробці бавовнику (за валовими зборами країна поступалася лише Узбекистану — 17,5 % загальносоюзного виробництва, нині його експортують у півтора десятка країн світу).

Туркменистан — країна екстенсивного сільського господарства. Важливе значення має іригація: зрошується 98 % посівних площ. Однак недосконалість зрошувальних систем призводить до великих втрат води: від 60 до 80 %. В основному це відбувається внаслідок фільтрації, оскільки більшість каналів не бетоновані. У зонах зрошення зростає засолювання ґрунтів. Приблизно 80 % території країни займають пустелі. За водними запасами Туркменистан посідає останнє місце в СНД. Майже вся територія — зона екологічної кризи, спричиненої обмілінням Аральського моря, засоленням ґрунтів та їх деградацією у зв'язку з перенасиченням добривами.

Економічний розвиток Туркменистану відразу після набуття незалежності зазнав певного спаду, проте меншого, ніж в інших нових незалежних державах. Насамперед це зумовлено порушенням господарських зв'язків у межах колишнього Союзу. Суттєвий вплив мало скорочення газової галузі, спричинене передусім неплатоспроможністю споживачів. Росія відмовилася від великих обсягів туркменського газу, Україна, Грузія, Азербайджан, Вірменія заборгували Туркменистану мільярди доларів.

Уже наприкінці 1991 р. взято курс на жорстке державне регулювання економіки. Були збережені державне планування, державне регулювання цін на продукцію, що виробляється і реалізується в країні, система матеріально-технічного постачання, державні замовлення, колгоспи і радгоспи. У 1992 р. прийнято програму "10 років благополуччя", в якій висувалося завдання радикально змінити економіку заради підвищення рівня життя і поліпшення добробуту народу. Плановість управління господарством зберігалася, перетворювати її пропонували поступово, не відмовляючись від прямого державного управління і регулювання. Методи "шокової терапії" відкидалися як неприйнятні для Туркменистану. С. Ніязов був переконаний, що спроби швидко здійснити реформи можуть загострити ситуацію, і підкреслював значення місцевих обставин.

У березні 1992 р. набрав чинності Закон "Про роздержавлення і приватизацію власності Туркменистану", згідно з яким приватизовували насамперед невеликі підприємства сфери послуг, легкої промисловості, будівництва й агробізнесу. В середині 1997 р. почалася масова приватизація промислових підприємств, за винятком об'єктів паливно-енергетичного комплексу. Також запроваджено приватну власність на землю, проте це відбувалося поступово. Передбачалося здійснити такий процес, щоб не завдати шкоди діяльності колгоспів доти, доки не зміцніють фермерські господарства. У 2006 р. 90 % зрошуваних земель ще перебувало у державному землекористуванні. Ця земля передається в оренду. Відповідно до планів Уряду, в 2020 р. головна частина зрошуваних земель буде сконцентрована у недержавному секторі.

Повільно, але все ж таки розвиваються приватні форми господарювання у сфері виробництва, торгівлі і послуг. На 2006 р. у недержавному секторі економіки діяло понад 14 тис. підприємств і понад 53 тис. приватних підприємців. У цілому недержавний сектор економіки виробляв 47 % валової продукції. Незважаючи на збільшення приватного сектору, Туркменистан залишається країною державного капіталізму. У 2004 р, уперше за роки незалежності державний бюджет республіки став бездефіцитним. У державній програмі передбачено зростання валового виробництва продукції на душу населення в 2020 р. у 8,3 рази порівняно з 2000 р.

За рахунок дотацій, одержуваних від експорту газу і нафти, зберігаються відносно низькі ціни на споживчі товари і продовольство. З 1 січня 1993 р. запроваджено безкоштовне користування газом, водою та електроенергією. Було введено карткову систему, що давала змогу придбавати продукти за цінами, нижчими від ринкових у 50 разів. Громадяни за середньої заробітної плати в 45 дол. на місяць не сплачують за житло, громадський транспорт, електроенергію, газ, питну воду. Символічною залишається плата за бензин — 8 центів за курсом за літр. Через такий своєрідний "туркменський ваучер" мешканці республіки отримують певну частку загальнонаціонального багатства, адже оплата цих життєво важливих потреб у середньому становить майже 60 % усіх сімейних витрат. На соціальну сферу спрямовується приблизно 70 % бюджету. Таким чином, авторитаризм без "шокової терапії" сприяв пом'якшенню економічного спаду, особливо для громадян, а потім саме недемократичний Туркменистан продемонстрував найвищі темпи зростання економічних показників серед пострадянських нових незалежних держав (у 2000 р. він вийшов у світові лідери зі зростання ВВП 17,6 %). Це зумовлюється насамперед тим, що провідне місце в економіці Туркменистану посідає видобування газу і нафти, в якому велику зацікавленість виявляють іноземні компанії (американські, британські, німецькі, голландські, турецькі, малайзійські та ін.). Країна, маючи третину світових запасів газу, — один з ключових гравців на світовому ринкові енергоносіїв. Головна перешкода, що не дає їй вирватися з бідності і стати "другим Кувейтом" — відсутність газо- і нафтопроводів до платоспроможних країн, а ті, що є, були зорієнтовані на СРСР. З набуттям незалежності майже весь експорт енергоносіїв йшов до ННД, які часто затримували сплати за одержане.

Холодно ставлячись до ідеї створення економічного союзу в рамках СНД, Туркменистан завжди виступав за встановлення двосторонніх тісних зв'язків з колишніми радянськими республіками. У цих операціях головну роль відіграють Росія та Україна, Із країн Співдружності республіка ввозить продукцію понад 100 галузей та, у свою чергу, вивозить приблизно 40. Однак 80 % припадає на експорт газу, нафти, бавовни. Разом із тим напружено ведеться робота з розширення зовнішньоторговельних відносин із країнами далекого зарубіжжя як Заходу, так і Сходу. Туркменистан прагне стати ключовою ланкою майбутнього транспортного коридору "Європа — Азія".

Туркменистан співробітничає з міжнародними фінансовими організаціями, такими як Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк і Азіатський банк розвитку, проте е єдиною з центральноазіатських республік, котра обходиться без допомоги Міжнародного валютного фонду. Не поспішає він і до СОТ.

В економічному і соціальному житті однією з небезпек залишається торгова мафія, а також консолідація мафіозних структур, які намагаються використати труднощі перехідного періоду з метою одержання надприбутків. За роки незалежності набула поширення економічна контрабанда: з країни нелегально вивозиться цінна сировина, зокрема кольорові метали, вироби з золота і срібла, бавовняне волокно, газоконденсат тощо. В Туркменистані є проблема наркотрафіку і наркоманії. Частка наркоманів серед молоді катастрофічно зростає.

У туркменів до цього часу зберігається племінна структура, що значно впливає на політичне і соціальне життя. Традиційне суспільство — основа політичної стабільності. Туркмени, 70 % яких проживає у сільській місцевості, зберігають традиційний спосіб життя і патріархальний уклад у побуті. Тут — один з найвищих серед усіх інших пострадянських республік показник народжуваності: населення подвоюється кожні ЗО років. Важливу роль відіграє племінна ідентифікація: у масовій свідомості з'ясування відносин між племенами має більше значення, ніж з російськомовним населенням. За племінними ознаками будує відносини й еліта.

На кінець 1990-х років у національному складі населення переважали туркмени — 72 % населення, росіяни становили приблизно 10, узбеки — 9, казахи — 4 %.

Державною мовою в країні є туркменська, статус російської у Конституції не зафіксований. З 1996 р. діловодство переведено на туркменську мову, а її знання стало неодмінною умовою займання державних посад (проводився спеціальний іспит). До того ж з 2001 р. діловодство переведено на латиницю. Для російськомовного населення ці обставини створили чимало проблем, оскільки туркменською володіло менше ніж 5 % людей. * У минулому завдяки вищій кваліфікації рівень життя і соціальний статус російськомовних громадян був у середньому вищий, ніж у корінного населення. Це призводило до дещо зверхнього ставлення перших до туркменів. Із набуттям незалежності ситуація докорінно змінилася, що зумовило зростання виїзду російськомовного населення з Туркменистану, але це відбувалося не так активно, як у інших центральноазіатських республіках. Згідно з Законом "Про громадянство" усім мешканцям, які жили на час його прийняття на території республіки, надали право на його одержання. Керівництво країни добре усвідомлює значення цього контингенту, оскільки у промисловості зайнято не більше 6 % туркменів. Російськомовні працівники домінують у газовій галузі, що забезпечує понад три чверті надходжень до державного бюджету. Такі самі керівники очолюють промислові підприємства, хоча на державних посадах давно вже відбулася туркменізація керівних кадрів.

Серед місцевого населення через оцінки історичної спадщини (приєднання до Росії, репресії сталінських часів та ін.) антиросійські настрої посилилися. Роль відіграє ісламізація різних аспектів життя, повернення до національних традицій. У зв'язку з цим російськомовне населення відчуває дискомфорт у побутовій сфері. Проте з боку найвищого керівництва завжди декларувалося доброзичливе ставлення до російськомовних жителів.

Завдяки величезним природним ресурсам і вигідному гео-стратегічному розташуванню Туркменистан став дуже привабливим стратегічним партнером для багатьох провідних держав світу. Туркменбаші був типовим східним диктатором, але Захід, як США, так і Європа, ставилися до нього досить терпляче, не намагаючись примусити дотримуватися громадянських свобод. Хоч і не маючи прямих стосунків із С. Ніязовим, Дж. Буш не включив Туркменистан до своєї "вісі зла", на відміну від режиму О. Лукашенка. Це зумовлено, по-перше, роллю Туркменистану у стримуванні ісламізму, по-друге — газонафтовим фактором.

Але не тільки у Вашингтоні, а й у Брюсселі, Пекіні, Тегерані та Анкарі пишуться сценарії та розробляються моделі, мета яких одна — видобуток енергоносіїв. Ці країни зацікавлені у тому, аби у Туркменистані зберігалася стабільність. Він став фаворитом іноземних інвесторів у Центральній Азії. Конкурувати з нею може лише Казахстан. Ці дві країни за обсягами прямих іноземних інвестицій набагато перевершують інші держави СНД.

Зовнішня політика Туркменистану в традиціях Сходу дуже обережна, зважена і прагматична. Оскільки держава обрала нейтралітет, то військово-політичних цілей не висувають.

Після серпня 1991 р. С. Ніязов постійно виступав за збереження союзу з колишніми радянськими республіками "на конфедеративній основі". Але особливості країни — збереження державного регулювання економікою і стриманість у здійсненні демократичних реформ — зумовлювали певну дистанційованість від Співдружності Незалежних Держав, деяку замкненість та орієнтованість на власні сили і можливості. С. Ніязов скептично ставився до колективних домовленостей як у межах СНД, так і Центральної Азії (у лютому 1994 р. Туркменистан відмовився увійти до складу Центральноазіатського союзу чотирьох республік). Він віддавав перевагу двостороннім домовленостям. Значні запаси енергоносіїв давали можливість сподіватися, що Ашгабад самостійно швидше розв'язуватиме проблеми економічного розвитку, ніж у тісній взаємодії з іншими республіками, котрі перебували тоді в глибокій кризі. Значення мали і побоювання, що політична нестабільність із деяких країн СНД може перекинутися на Туркменистан. Численні угоди, на думку С. Ніязова, призвели б до створення сильного координаційного центру, який знову б підкорив нову незалежну державу. Ашгабад навіть понизив свій статус у СНД, ставши асоційованим членом Співдружності.