Розділ «КИРГИЗСТАН»

Киргизстан тривалий час вітався Заходом як "найдемократизованіша країна" і така, що найбільше просунулася шляхом реформ. Він випередив інші ННД Центральної Азії за лібералізацією цін і зовнішньої торгівлі, монетаризації, переходом на власну валюту і приватизацією, прийняв Цивільний кодекс західного типу, першим законодавчо санкціонував приватну власність на землю. Республіка одержала зовнішнє визнання як "країна з ринковою економікою" (з усіх країн СНД такий статус має ще тільки Україна), що дало їй змогу вступити до СОТу 1998 р.

Як і Молдова, Киргизстан не здійснила необхідних економічних реформ у середині країни. У переговорному процесі погоджувалися на все, аби швидше приєднатися до солідної міжнародної організації. Майже не відстоювалися інтереси власних товаровиробників. Звичайно, перебування у СОТ супроводжувалося зростанням зовнішньоторговельного обігу і збільшенням експорту. Однак у його структурі переважала і значно зросла частка дорогоцінних металів, насамперед золота (третє місце за видобутком серед країн СНД після Росії та Узбекистану), мінеральної і рослинної сировини. Щодо інвестицій, то вони зменшилися майже на чверть. Загалом, обсяги інвестування у промисловість скоротилися з 1990 до 2005 р. майже в 10 разів. Прямі іноземні інвестиції спочатку зростали, а потім різко знижувалися. Середньорічні темпи зростання промислової продукції були приблизно вдвічі меншими, ніж в середньому по СНД. ВНП знизився вдвічі. Середній прибуток на душу населення впав із 1550 дол. у 1992 р. до 270 дол. у 2005 р.

Темпи зростання ВВП збільшилися з 2,1 % у 1998 р. до 5,7% у 2000 р. і залишалися на рівні приблизно 5 % до 2005 р., коли відбулося різке падіння у зв'язку з політичною нестабільністю в країні. У 2006 р. зростання ВВП у країні становило лише 2,7 % замість запланованих 8 %.

Падіння економіки, крім усього іншого, зумовлено складностями етнонаціонального становища в державі. У 1992 р. киргизи становили 52,4 %, узбеки — 12,9, інші тюркомовні громадяни — 2,7, росіяни — 21,5, українці — 2,5, німці — 2,4 % та ін. Причому понад 52 % жителів республіки назвали російську мовою повсякденного спілкування. Президент А. Акаєв зазначав, що російську знає краще, ніж киргизьку; промови він писав спочатку російською, а потім перекладав на киргизьку. Хоча ще 1 жовтня 1989 р. набув чинності Закон "Про державну мову" (киргизьку), у 1996 р. А. Акаєв своїм указом назвав російську мову офіційною у місцях проживання і роботи російськомовного населення. Пізніше у новій редакції статті 5 Конституції Киргизстану російську мову визначили офіційно. У тій самій статті киргизька мова була названа державною. У квітні 2004 р. президент підписав ухвалений парламентом Закон "Про державну мову", згідно з яким усі чиновники повинні її знати і вести нею діловодство. Російська мова вважається офіційною, проте статус цей номінальний.

Для киргизького керівництва у національній політиці є два пріоритетні напрями — російський (стосується російськомовного населення) та узбецький. У цій царині, як і в багатьох інших діють два рівня вирішення: формально-декоративний і фактичний, реальний. У принципі Конституція "гарантує всім своїм громадянам їх рівність перед законом, незалежно від їхньої національної, расової, релігійної, мовної приналежності". Проте насправді серед більшості некиргизького населення були і вияви міжнаціональної ворожнечі, і сутички на релігійній основі. Тобто в усіх сферах життя представники титульної нації знаходяться у привілейованому становищі, тоді як національні меншини зазнають негласної дискримінації. Тому відбувся масовий виїзд насамперед російськомовного населення з Киргизстану. У 1998 р. до Бішкецького представництва Міграційної служби Росії звернулося бажаючих виїхати на постійне проживання 7200 осіб, у 1999 р. — 47 200, у 2000 р. —161300 осіб. Киргизстан катастрофічно втрачав кадри, що створило в економіці ситуацію, близьку до катастрофи. За словами президента А. Акаєва, велика індустрія Киргизстану після цього від'їзду вже розвалилася, а якщо таке саме станеться і в енергетиці, то республіка опиниться відкинутою "ледь не у кам'яний вік". У1991 р. киргизи становили 8 % кваліфікованих робітників і менше 3 % інженерно-технічних працівників республіки. Киргизька молодь не хотіла працювати на виробництві. Унаслідок міграції російськомовного населення держава втрачає не тільки кадри, а й гроші. За роки незалежності мігранти з країни вивезли майже стільки доларів, скільки республіка одержала від кредиторів. Тому керівництво робило спроби зупинити відплив представників нетитульної нації: відкриття у 1993 р. у Бішкеку Слов'янського університету, створення в Чуйській долині німецького автономного округу тощо.

Значну роль відіграє релігійний чинник — посилення позицій ісламу. В умовах ідеологічного вакууму збільшилося значення ісламського фактора в державній політиці, хоча киргизи не такі релігійні, як інші народи Середньої Азії. Фактор належності до певного клану для них набагато важливіший. Проте досить сильні настрої ісламського фундаменталізму і сепаратизму на Півдні, де мешкає чимало узбеків, відданих своїй вірі. Ці настрої спираються на альтернативну державі економіку, яка контролює виробництво і транспортування наркотиків. Киргизьке місто Ош відоме як середньоазіатська столиця наркомафії. Зважаючи на небезпеку посилення ісламістських чинників, А. Акаєв приділяв увагу і проблемі ісламу. Він часто зустрічався з муфтіями. Держава надавала значну допомогу у зведенні мечетей, мусульманських навчальних закладів — медресе. На навчання до мусульманських університетів виряджалися киргизькі студенти тощо. Але президент розумів небезпеку ісламістських радикалів і налаштованих на фундаменталістський лад сепаратистів. Єдиний захист він вбачав у захисті з боку Росії. У 1999 та 2000 pp. бойовики Ісламського руху Узбекистану намагалися прорватися на територію Киргизстану. Саме тоді за допомогою Росії та Узбекистану Киргизстан зміг розбити загони бойовиків.

Попри видимість розвитку демократії, за що Киргизстан вихваляли міжнародні спостерігачі, йшов процес переходу від партійно-номенклатурного принципу побудови політичної системи до кланово-ієрархічного. Характерною рисою розвитку політичної системи Киргизстану стало також посилення авторитарних тенденцій, що зумовлено міжклановою боротьбою за владу, конфліктами на національній основі, зростанням соціальної напруженості на тлі економічних труднощів. А. Акаєв змушено визнав: "До справжньої демократії киргизи ще не доросли".

Переобрання А. Акаєва на другу каденцію 24 грудня 1995 р.

29 травня 2000 р. знову відбулися президентські вибори, на яких А. Акаєв у першому турі набрав 74,4 % голосів. Його головними суперниками були Омурбек Телярбаєв та Алмазбек Амамлбаєв: перший одержав 13,8 % голосів, другий — 6 %. Явка виборців на дільниці становила 77,3 %. Тривале перебування при владі однієї особи і створений нею режим викликали все більше невдоволення.

16—18 березня 2002 р. відбулись зіткнення опозиціонерів із силами правопорядку. Населення Аксийського району Джалал-Абадської області виступило на захист засудженого опозиційного депутата парламенту Азимбека Бекназарова, а також вимагало відмовитися від ратифікації угоди 1999 р. стосовно киргизько-китайського державного кордону. Внаслідок сутичок загинуло 6 осіб. Опозиція також організувала багатолюдні акції протесту в деяких районах країни і в Бішкеку. Водночас проходило голодування депутатів-опозиціонерів, під час якого один із голодуючих помер. У країні визріла гостра політична криза.

А. Акаєву тоді вдалося утримати свої позиції, відправивши у відставку декількох осіб зі свого оточення. Зокрема, посаду втратив тодішній прем'єр-міністр Курбанбек Бакієв, який потім став одним із лідерів опозиції. Опозицію взагалі поповнювали колишні чиновники, вона мала в запасі південний електоральний запас. У серпні 2002 р. сформувався опозиційний рух "За відставку Акаєва та реформу для народу", до складу якого увійшли 20 опозиційних політичних партій, організацій і громадських об'єднань. На чолі став Фелікс Кулов, у минулому — віце-президент держави, глава служби державної безпеки, мер столиці.

А. Акаєв мав намір у 2006 р. залишити президентську посаду, але перед ним постало складне питання збереження створеного ним устрою, якому дуже заважала опозиція. Тому чимало провідних опозиційних діячів були відсторонені від участі у наступних парламентських виборах 2005 р. Вибори відбулися у два тури, 27 лютого і 13 березня, із численними порушеннями. 90 % депутатських мандатів дістали проурядові та нейтральні кандидати. Опозиція заявила про фальсифікації виборів і підняла Південь. Тисячі прибічників опозиції рушили на столицю, міліція їм не перешкоджала. Опозиціонерам легко вдалося дійти до Бішкеку і захопити урядові установи. Тобто і на Півночі до корумпованої влади ставилися байдуже, майже ніхто не намагався її захищати: увечері 23 березня у Бішкеку загін особливого призначення розігнав мітинг опозиції. Проте вже 24 березня натовп з приблизно 15 тис. прихильників опозиції захопив Будинок уряду, де були розташовані всі державні установи. Народ наважився на силову зміну влади. В ніч з 24 на 25 березня в столиці спалахнули масові безпорядки, що супроводжувалися мародерством, підпалами і пограбуваннями. Свою роль відіграли горілка і наркотики; серед бешкетників були люди кримінальних авторитетів і наркобаронів. Безлад тривав доти, доки за допомогою своїх прихильників і силових структур не навів порядок "залізний Фелікс"— Фелікс Кулов. Його звільнили повсталі з колонії, де з березня 2000 р. він відбував термін за офіційним звинуваченням у зловживанні повноваженнями.

Ті події одержали назву "тюльпанова революція". Причини її були різними. Насамперед, незгода широкої громадськості з результатами виборів і постійно зростаючим впливом "сімейного" клану президента А. Акаєва на політику й економіку республіки. Зокрема, в республіці висловлювалися припущення, що наступним президентом республіки може стати його дружина — Майрам Акаева. За походженням вона була із впливового таласького клану — "хранителів знань та мудрості", що забезпечувало президентові відповідну підтримку; за популярністю поступалася лише своєму чоловікові, очолювала благодійний фонд "Меерім", мала значний вплив на президента — її називали його "відділом кадрів".

В одному з останніх інтерв'ю А. Акаев сказав: "Нехай мої діти спробують себе на політичному поприщі". Обрання до парламенту його сина Айдара, дочки Бермет і декількох найближчих родичів стало каталізатором вибуху невдоволення. Людям також дуже не подобалося, що контроль над найприбутковішими підприємствами держави здійснювали особи, котрі належали до "клану Акаева", насамперед чоловік Бермет Аділем Тойгонбаєв. З іншого боку, реаліями життя в Киргизстані були сильне соціальне розшарування (разом із деякими латиноамериканськими і найменш розвиненими африканськими країнами Киргизстан належить до групи держав із найнерівномірнішим розподілом доходів), коли більша частина населення (понад 70 % ) живе за межею бідності, а 10 % перебуває на рівні волаючої злиденності (рівень річних прибутків не перевершує 600 дол., тобто менше, ніж 1,5 дол. на день), низька заробітна плата (середня становить 80 дол. місяць, на середину 2006 р.), високий відсоток безробіття, низький рівень медичного обслуговування та освіти, високі показники дитячої смертності й загалом дуже низький рівень життя.

Під час "тюльпанової революції" президент А. Акаев не хотів удаватися до силових дій і допускати кровопролиття. Не владнавши ситуацію, він залишив країну разом із усією родиною й отримав прихисток у Росії. Влада перейшла до рук різнорідної опозиції, яка сама виявилася приголомшеною тим, що сталося. Одразу після цього почалися внутрішні розбіжності й конфлікти, адже в лавах опозиції перебувало майже 60 різних партій і організацій. Це групи-суперники, в яких найбільший вплив мали колишні сподвижники глави держави. Більшість з опозиційних організацій існували на західні гранти, спрямовані "на розвиток демократії". Опозиціонерство в Киргизстані стало вигідною професією, навіть бізнесом, за рахунок якого годувалися десятки і навіть сотні родичів і знайомих того чи іншого "титульного" опозиціонера.

Під тиском опозиції 4 квітня 2005 р. А. Акаєв у киргизькій амбасаді в Москві склав президентські повноваження. Пізніше він відмовився зустрітися із представниками республіканської генеральної прокуратури, котрі хотіли допитати А. Акаєва щодо майна його сім'ї, корупції, діяльності фонду "Меерім". Активи президентської родини перейшли під контроль нової влади.

У результаті дотермінових виборів 10 липня 2005 р. президентом обрали одного з керівників опозиції К, Бакієва (представника впливового джалал-абадського південного клану). Він набрав 87,6 % голосів виборців, а його суперники не здолали навіть 3-відсоткового бар'єру. Новий президент був депутатом парламенту і прем'єр-міністром при президентові А. Акаєві, звільненим у 2002 р. Тому те, що відбулося у Киргизстані, можна вважати не революцією, а владною рокіровкою. Був укладений стратегічний союз Півночі і Півдня (альянс Ф. Кулов — К. Бакієв), який на деякий час забезпечив відносну стабільність, проте не зміг поставити міцний заслон політичним та міжетнічним розбратам, криміналізації громадського життя. Переділ сфер впливу супроводжувався політичними вбивствами.

Проте боротьба за владу не припинилася. З одного боку барикад перебував президент К. Бакієв і його прихильники, з іншого — різнобарвна опозиція, яка постійно змінювала свою конфігурацію, залишаючись антипрезидентською. Дехто вважає, що у післяреволюційному Киргизстані влади і повноважень вистачило не всім з учасників бішкецького "майдану". Інші вбачають причину всіх лих у тому, як президент веде державні справи, а також у його особистих характеристиках. Він розчарував більшість учасників "тюльпанової революції".

У центрі уваги була конституційна реформа. її прибічники вказували на те, що акаєвська Конституція 1993 р. з усіма пізнішими поправками створила умови для узурпації влади главою держави та його сімейним кланом, а потім стала основою узурпації влади К. Бакієвим. У 2006 р. опозиція виводила на вулиці своїх прихильників, влаштовуючи масові акції протесту. Ті події одержали назву "революції юрт". Під її тиском 9 листопада 2006 р. президент підписав нову Конституцію, що передбачала змішану парламентсько-президентську модель і суттєво обмежувала повноваження президента. Ф. Кулов — прем'єр-міністр — і його уряд пішли у відставку, бажаючи пришвидшити парламентські вибори, адже тодішній склад Жогорку Кенеш (Національні збори) гальмував здійснення необхідних країні реформ. До того ж його обрали за старою Конституцією. Парламентарії під тиском такої небажаної перспективи ухвалили поправки до Конституції, запропоновані президентом, і фактично поновлювали його повноваження. Після цього К. Бакієв двічі пропонував Ф. Кулова на посаду прем'єра, проте депутати двічі відхилили його кандидатуру. Ухвалена була кандидатура міністра сільського господарства Азіма Іса-бекова. Замість харизматичного і сильного політика на політичну сцену країни вийшов технічний прем'єр-міністр. Пізніше його змінив Алмазбек Атамбаєв, якого 11 травня 2007 р. намагалися отруїти.

Парламент виступав постійним, часто непримиренним опонентом виконавчій владі. Після референдуму стосовно нової Конституції у 2007 р. президент К. Бакієв спромігся посилити свої позиції і розпустив парламент. Він заявив: "Я багато разів просив депутатів перенести акценти з політичної боротьби на створення хорошої законодавчої бази для розвитку країни. Однак часто парламент обирав інші пріоритети, вважаючи важливішою боротьбу за розширення своїх повноважень". Він також зазначив, що "втручання у роботу інших гілок влади мало масовий, а іноді й неприпустимий характер".