Розділ «ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ»

Центральна Азія має третій у світі потенціал запасів нафти і газу. Особливу увагу країни Заходу і Далекого Сходу звертають на нафтогазові родовища басейну Каспійського моря. Хоча їх запаси оцінюють від 3 до 30 млрд. т, уже зрозуміло, що цей регіон може стати другим за значенням після Перської затоки джерелом енергоносіїв для світової економіки. Обіцянки золотого дощу концесійних відрахувань породжує у місцевих керівників ілюзію того, що їхні соціально-економічні проблеми можна розв'язати за "Саудівською" моделлю. В цих державах продовжується процес соціального розшарування, але навряд чи нафтодолари матимуть важливе значення для більшості населення.

Об'єктом геополітичної боротьби стали можливі шляхи транспортування газу та нафти. І США, і країни Західної Європи віддають перевагу трубопроводам, які б ішли повз територію Росії або Ірану. Вони намагаються витіснити Росію з регіонів Центральної Азії та Закавказзя і назавжди припинити російську монополію на транспортування нафти і газу на Захід.

Протягом десятиріч американські стратеги виходили з того, що найбільш небезпечним для американських інтересів може бути конфлікт у Європі, який пов'язувався із загрозою силового зіткнення з Росією. В наш час головне джерело світової конфліктності залишило Європу. Тепер воно знаходиться у регіоні між південними кордонами Росії на півночі й островом Цейлон на півдні, східними кордонами Туреччини на заході та західними кордонами Китаю на сході (існує термін "невралгічний вузол м'якого підчерев'я світу"). У цій зоні зосереджено величезний потенціал запасів нафти і виробництва наркотиків. Тут постійно конфліктують дві ядерні держави — Індія і Пакистан, приклад яких спокушає Іран, Ірак, Північну Корею та деякі інші держави. Звідси мають вивозитися енергоносії для західних економік, будувати трубопроводи, котрі потрібно захищати. В результаті антитерористичної операції проти Аль-Каїди, Афганістану та Іраку присутність США значно посилилася, що не може не турбувати Росію. Адже операція з боротьби проти тероризму насправді сприяла встановленню контролю над величезними енергетичними ресурсами, що, крім усього іншого, дасть змогу регулювати ціни на них. Наприклад, викид на ринок великих партій казахстанської і каспійської нафти, туркменського й узбецького газу мінімізує можливості ОПЕК і Росії — як фінансові, так і політичні, надовго забезпечивши Захід дешевими енергоносіями.

Відомий американський політолог З. Бжезинський висловив думку, що контроль над Центральною Азією дозволяє здійснювати геополітичний вплив на всю Євразію, що, звичайно, е об'єктом інтересів великих держав, а отже, регіон стає місцем зіткнення інтересів світових центрів сили. Слід виділити США, Росію, КНР, Іран, а також віддалені держави Європейського Союзу і Туреччину.

Окремі позиції у системі міжнародних відносин у регіоні займає Афганістан. До розпаду СРСР його керівництво заявило зацікавленість у встановленні "особливих відносин" із державами Центральної Азії. "Ісламська революція" 1992 р. у цій країні каталізувала бурхливі політичні події в Таджикистані, під час яких до влади прийшла коаліція за участі демо-ісламської опозиції. Лідери таджицьких ісламістів вже мали контакти з афганськими і пакистанськими фундаменталістами. Під час громадянської війни в Таджикистані 1992—1997 рр. до Афганістану втекли десятки тисяч біженців. Вони стали розмінною монетою в руках різних політичних сил. З одного боку, їм надавалася певна допомога, з іншого — з їх числа формувалися загони бойовиків таджикської опозиції. Разом із ними кордон переходили й афганські моджахеди, які брали участь, зокрема, у боях за Душанбе.

Деякий час існувала думка, що Центральна Азія перетвориться на арену запеклого протистояння Туреччини та Ірану. Обидва суперники мали спільну ознаку — іслам. Турецький козир — тюркомовні корені всіх народів регіону (крім таджиків), іранський — перська у своїй основі культура націй Центральної Азії. Проте жодна з нових республік регіону не підпала під вплив Туреччини або Ірану. З одного боку, у зазначених країнах не вистачає ресурсів для широкої експансії, хоча деякі заходи здійснюються (наприклад, широкомасштабна програма підтримки культурно-інформаційних зв'язків з тюркомовним населенням з боку Туреччини). З іншого боку, кожна з пострадянських ННД будує власну зовнішню політику, яка балансує між Сходом, Заходом і Росією.

Протягом останнього часу сильніший вплив на цей регіон виявляє Китай, зокрема, у проблемі "спірних територій". Він висуває претензії до Киргизстану. Тому для неї складною проблемою є делімітація*2 і демаркація*3 кордонів. Стосовно цього ведуться тривалі і непрості переговори, а тим часом частина за частиною киргизька земля переходить до КНР. Так само Таджикистан уклав прикордонну угоду з Китаєм, відповідно до якої поступається йому близько 1 тис. кв. км. Слід зауважити, що Піднебесна Держава, не афішуючи своїх намірів, тисне на своїх сусідів і здійснює стародавню стратегію "цянь ші". Остання передбачає не відкриту агресію, а повільне поглинання суперників. Навряд чи нові незалежні держави Центральної Азії зможуть чинити дієвий опір такій політиці, яка серйозно непокоїть навіть Росію.

*2: {Делімітація – визначення державного кордону з описом її проходження і нанесенням на карту відповідно до укладеного договору. }

*3: {Демаркація – встановлення державних кордонів на місцевості шляхом спорудження прикордонних знаків, проводиться на основі документів про делімітацію.}

Захід більше турбується про "поширення демократії всім світом". Проводяться міжнародні конференції, спрямовуються асигнування на "підтримку демократії" на пострадянському просторі. Проте теорія "експорту демократії" навряд чи реалізується у середньоазіатських державах. Демократія західного типу не характерна для східних суспільств в історичному плані, отже, і для східного менталітету в цілому. У Центральній Азії не скоро з'явиться, якщо взагалі таке буде, альтернатива наявній моделі державної влади, що ґрунтується на однопартійності й боротьбі з інакомисленням. Тому прагнення США добиватися демократизації центральноазіатських держав як умови військово-економічного партнерства або в обмін на фінансову допомогу не є продуктивним. Хоча самі пострадянські держави охоче приймають допомогу і висловлюють бажання розвивати співробітництво.

Відсутність демократії не відображається начебто на внутрішній політичній стабільності центральноазіатських держав. Проте за такою відносною стабільністю приховано чимало вибухонебезпечних проблем і протиріч:

— погано працююча економіка, яка не здатна наблизити рівень життя населення навіть до періоду, що передував розпаду СРСР;

— зростаюча залежність від одного — двох експортних товарів, що збільшує ризик економічних потрясінь, корупції і громадянських конфліктів;

— нездатність налагодити дієве співробітництво за низкою важливих питань — від охорони кордонів до розподілу водних ресурсів;

— неспроможність протистояти зростанню екстремістських політичних і релігійних груп;

— організована злочинність, особливо пов'язана із транспортуванням наркотиків з Афганістану;

— проблеми молодого і швидко зростаючого населення, яке має обмежені перспективи у сфері освіти, працевлаштування й охорони здоров'я;

— складна міжнародна ситуація, коли великі держави борються за встановлення свого впливу в регіоні.

У нових незалежних республіках Центральної Азії склалася дуже непроста ситуація. Ринкові перетворення в економіці поєднуються зі зміцненням авторитарних начал у керівництві державою, національна самосвідомість, що зростає, і прагнення до реальної незалежності — зі зловісними виявами націоналізму та ісламського фундаменталізму, прагнення до інтеграції до світової економіки — зі зневагою до науково-технічних коопераційних зв'язків, що виникли раніше. Тобто відбувається сповнений суперечностей пошук власного шляху розвитку, входження до світової економічної і політичної системи. Підсумовуючи, слід зазначити, що величезний конфліктний потенціал, накопичений у Центральній Азії, може за навіть незначної іскри "підпалити" весь регіон.

Запитання для самоперевірки