Розділ «ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ»

З розвалом СРСР і утворенням нових незалежних держав росіяни і російськомовні громадяни почали зазнавати все більше утисків — від убивств і пограбувань у Таджикистані до повзучої дискримінації у Киргизстані або Казахстані. їм жорстко поставили умову: вивчати місцеві мови, без знання яких не можна займати управлінські посади, працювати у вищих навчальних закладах тощо. Щоправда, у Казахстані, Киргизстані й Туркменистані здійснювали деякі заходи попередження дискримінації росіян: внесені зміни до законів про державну мову і громадянство. Проте в реальному житті відбувається явна і прихована дискримінація. Тому за часи незалежності з республік Центральної Азії виїхали мільйони росіян і російськомовних мешканців, в основному інженери, вчителі, представники наукової інтелігенції, фахівці різних галузей економіки. Це погіршує трудовий потенціал країн. Проте вони роблять це, намагаючись втілити в життя принцип "Одна нація — одна держава", мається на увазі азійська.

Договір про створення єдиного економічного простору між Казахстаном і Узбекистаном

Серед своїх — азіатських сусідів шукали нові незалежні держави допомоги і співпраці після розвалу СРСР. У січні 1994 р. Казахстан і Узбекистан уклали Договір про створення єдиного економічного простору, метою якого була координація дій у бюджетній, податковій, ціновій, митній, валютній та інших сферах. У квітні 1994 р. до нього приєднався Киргизстан. Таке об'єднання трьох держав одержало неофіційну назву Центральноазіатський союз. Після завершення громадянської війни у березні 1998 р. до Договору приєднався і Таджикистан, Однак тодішній лідер Туркменистану заявив, що його країна не братиме участь у жодному із союзів. З червня 1998 р, це об'єднання офіційно назвали Центральноазіатським економічним співтовариством. Згідно з рішенням "Четвірки" від 28 лютого 2002 р. блок перетворили на більш універсальну Організацію центральноазіатського співробітництва (ЦАС).

На середину 2007 р. у межах об'єднання було підписано понад 160 багатосторонніх документів про співробітництво, прийнято понад 50 економічних проектів. Інтеграційні проекти держав Центральної Азії вийшли за межі тільки економічних. Додалися нові аспекти — політичні, гуманітарні, інформаційні та регіональної безпеки. Особливо гострими проблемами члени ЦАС вважають екологічні, зокрема проблеми Аральського моря, підвищення рівня Каспію, всезагальне виснаження і зараження ґрунтів, забруднення води. Однак переважна більшість усіх заявлених починань так і залишилася на папері. З'ясуємо, в чому полягали причини.

Спочатку передбачалося, що у процесі інтеграції економіки члени об'єднання доповнюватимуть один одного. За радянських часів Туркменістан орієнтувався в основному на видобування газу, Узбекистан — на вирощування бавовнику, Киргизстан — на вівчарство, Таджикистан — на гідроенергетику. Економіка Казахстану була і залишається найбільш розвиненою і багатопрофільною. До того ж країна е головним постачальником зерна до країн Центральної Азії. З іншого боку, всі держави регіону в різних обсягах виробляють одну і ту саму продукцію: нафту, газ, бавовник, кольорові та дорогоцінні метали, а тому фактично виступають на зовнішньому ринкові як конкуренти одна для одної, що мало сприяє їхній широкомасштабній інтеграції. Також не сприяє їй аграрно-сировинний тип економіки учасників ЦАС, а також дуже відмінний рівень їх соціально-економічного розвитку. В регіоні практично немає розвиненої мережі автомобільних шляхів, залізниць і трубопроводів, що, у свою чергу, ускладнює активізацію взаємної торгівлі. Крім того, прагнення до інтеграції передбачає певне обмеження суверенітету країн-учасниць, що вони рішуче заперечують.

Гострішою стає проблема водних ресурсів, яка ще більше ускладнює далекі від "братерських" відносини Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану. Найбільш багаті водою Киргизстан і Таджикистан, а в Казахстані, Туркменістані й Узбекистані її не вистачає. Для Казахстану та Узбекистану нестача води означає економічну катастрофу, оскільки провідні галузі економіки цих країн є надзвичайно водомісткими. У Казахстані — це металургія і хімія, в Узбекистані — вирощування бавовнику.

Природно-кліматичні особливості Киргизстану й Таджикистану не дозволяють їм повноцінно розвивати сільське господарство. Крім гірничовидобувної галузі, розвиток промисловості у гірських місцевостях також ускладнений. Тому від часів радянської влади особливу увагу в цих республіках звертають на розвиток гідроенергетики. Експорт електроенергії рятував їхні бюджети. З метою безперебійної роботи гідроелектростанцій Киргизстан і Таджикистан дотримуються визначеного режиму використання гідроресурсів, який полягає утому, щоб зберігати воду влітку, а використовувати взимку. Іншим республікам регіону максимум води потрібен влітку, насамперед для зрошення ланів.

Проблему подачі води для потреб народного господарства за радянських часів розв'язували жорстким планово-централізованим шляхом, що давало змогу більш-менш збалансовано вирішувати питання водопостачання. Проте після розпаду СРСР єдиний механізм управління був знищений. Хоча ще 18 лютого 1992 р. нові незалежні держави регіону підписали в Алма-Аті Угоду про спільне використання водних запасів тодішньої Середньої Азії. Надалі це рішення неодноразово декларативно підтверджували, але кожна з країн прагне власної вигоди. Варто зазначити, що кілька разів конфлікт Ташкента і Бішкека за воду ледь не переходив у площину силових рішень.

У Центральній Азії також є гостра проблема "спірних територій". У цьому регіоні національності настільки перемішані, що визначити національні кордони неможливо. За часів існування СРСР кордони між різними етнічними групами постійно перекроювалися, аби уникнути відцентрових тенденцій. Політична карта колишніх радянських республік постійно змінювалася, що призвело до етнічного черезсмужжя, появи спірних територій, і цим на довгі роки заклало конфліктний потенціал у відносини теперішніх суверенних держав. Практично всі визнають, що у 1920-х роках радянська влада допустила великі помилки у визначенні кордонів між союзними республіками. Однак нині ніхто не знає, як усунути ці помилки.

Ситуація, що виникала, дестабілізує регіон. Суперечності найбільш виражені у Ферганській долині, де ворогують не тільки Таджикистан та Узбекистан, а й Киргизстан і Таджикистан. У цих державах існують великі діаспори інших народів. Між Узбекистаном і Казахстаном у 1990-х роках кілька разів виникали інциденти на кордоні, пов'язані з територіальними претензіями. "Територіальні" сутички виникають між Узбекистаном і Киргизстаном. Ташкент вже став на шлях "тихих" територіальних захватів у сусідів, зайнявши частину територій на півдні Казахстану. Фактично взяті під узбецький контроль десятки населених пунктів у Хатлонській області Таджикистану. Крім усього іншого, у центральноазіатському регіоні точиться постійна боротьба за лідерство між Астаною та Ташкентом. Загалом можна сказати, що Організація центральноазіатського співробітництва повторює долю СНД. Співтовариство не стало організацією, яка усуває протиріччя у регіоні. Поступово зростають взаємні претензії та невдоволення.

Внесок у непрості відносини між пострадянськими державами Центральної Азії робить і іслам. Існування і діяльність радикальних релігійних груп — ще один фактор нестабільності у регіоні. У Таджикистані тривалі роки йшла громадянська війна, зумовлена релігійними та регіональними проблемами. Не дає спокою двом, а то й більшій кількості республік Ісламський рух Узбекистану, загони чиїх бойовиків, спускаючись з гір Таджикистану, здійснюють рейди до Узбекистану, маючи на меті скинути існуючий там лад і встановити своє правління. Варто зазначити, що ісламізовані райони Центральної Азії мають найбільший потенціал конфліктності, що спричинено давньою історичною образою за те, що "єдино правильна віра" втратила світові й регіональні позиції. Звернення до ісламу — реакція на погіршення матеріального і соціального становища людини, посилення психологічного дискомфорту.

Загроза іноді приходила і приходить із зовні — кланово-племінна ворожнеча може перекинутися з Афганістану до Таджикистану, звідти — до Узбекистану й "афганізувати" всю Середню Азію. Тому, з одного боку, підігруючи антиросійському націоналізмові в середині своїх країн, місцеві еліти зверталися і звертаються за допомогою до Росії, аби захистити колишні зовнішні кордони СРСР і таким чином зняти хоча б цю небезпеку внутрішній стабільності.

На момент утворення незалежні держави Центральної Азії не мали навіть зародків національних армій. На їхній території перебували війська Туркестанського воєнного округу і 40-ва армія, розквартирована у Казахстані, а також війська стратегічного призначення. Радянська армія була армією однієї держави — СРСР, чиї інтереси мала захищати, не проводячи межі між росіянами і не росіянами. Насправді, і Друга світова, й афганська війни показали небажання значної частини жителів Центральної Азії не тільки воювати, а навіть бути мобілізованими до Червоної Армії. Доходило до того, що з підрозділів, котрі діяли в Афганістані, командування змушене було відкликати солдатів-мусульман і замінювати їх призовниками-слов'янами. Більшою мірою, ніж інші, "радянський патріотизм" виявляли лише казахи і киргизи. Значна частина середньоазіатів мали антиросійські настрої, далекі від "всезагальної братерської дружби". Слід сказати, що радянське керівництво на свій лад враховувало цю обставину. Саме з них під час Другої світової війни формувалася основа так званих загороджувальних загонів, завдання яких полягало у тому, щоб розстрілювати втікачів з фронту; з них організовували охорону об'єктів державного управління таборів, а потім підрозділи для розгону, і навіть розстрілу протиурядових демонстрацій.

Із плином часу в результаті зниження показників народжуваності в слов'янських республіках і демографічного вибуху в Середній Азії більшість призовників термінової служби були з Центральної Азії та Азербайджану (іноді їх численність становила майже 40 %), службу вони проходили під командуванням офіцерів-слов'ян. Серед цивільного населення цих республік зростали антиармійські настрої. Подібні настрої зумовлені також відчуженням величезних територій для військових полігонів (Семипалатинський атомний, Байконурський космічний та ін.) і проведенням на них випробувань різноманітних видів зброї — від атомної до бактеріологічної, що завдало надзвичайної шкоди для життя та здоров'я людей і довкілля.

Після розпаду СРСР у військовій сфері між новими незалежними республіками виявилося безліч нез'ясованих проблем. З одного боку, почали утворюватися національні збройні формування, з іншого — на їхній території залишилися частини радянських збройних сил; перевпорядковані безпосередньо російському командуванню. Керівники центральноазіатських республік не поспішали виводити їх зі своєї території, оскільки розглядали російські війська як фактор внутрішньої стабільності. Російські офіцери почали найматися на контрактній основі до національних армій, не втрачаючи російського громадянства. Військову техніку і майно як передавали місцевим арміям, так і розкрадали і розпродували. Поступово колишні частини Радянської Армії, за винятком тих, що безпосередньо підпорядковані російському командуванню, перетворювалися на національні армії Узбекистану, Киргизстану, Туркменістану. Особовий склад частин комплектували повністю з молоді місцевих національностей, і все більше офіцерських посад займали вони ж. Поступово створили власні збройні сили, яким активно допомагало НАТО. В рамках натоївської програми "Партнерство заради миру" кожного року на території Казахстану, Узбекистану і Киргизстану проводили військові навчання під назвою "Центразбат". Арсенали національних армій поповнювали новою зброєю, значна частка якої американського, французького та німецького виробництва.

Проте і досі збереглася сильна залежність нових незалежних держав Центральної Азії від Росії, і не тільки з погляду озброєння і військової присутності. Частка вивезення у виробництві тих або інших товарів і частка завезення у споживанні така, що повне розірвання зв'язків із РФ означало б економічну катастрофу. Так, сучасна економіка цих республік більш ніж на дві третини працює завдяки завезенню важкого обладнання з Росії та України. Мало місце прагнення саме Росії скоротити невигідні для неї господарські зв'язки із Центральною Азією, а не навпаки. Найдалекоглядніші місцеві політики усвідомлюють важливість наукового, технічного і технологічного співробітництва з іншими пострадянськими республіками, насамперед із Росією та Україною.

У свій час Росія пішла на відокремлення від СРСР через неспроможність більше виступати "донором" для союзних республік. У подальшому посиленні прагматизму її зовнішньої політики виявлялося бажання більше "брати", ніж віддавати. Проте низька якість продукції, виробленої в РФ, зумовлює її потребу в ринках збуту в Центральній Азії. Росія зацікавлена у підтримці стабільності у своїх колишніх "республіках — сестрах". Це зумовлено не тільки нафтогазовими розрахунками, а й тим, що, маючи прозорі кордони з ними, вона стає прихистком для численних біженців, які потім переміщуються далі — через Україну, прагнучи потрапити до Європи. Таким самим шляхом здійснюється транспортування наркотиків. їх виробництво в Афганістані не зменшується, прокладені шляхи їх транспортування через центральноазіатські країни продовжують діяти. У транспортуванні і збуті наркотиків задіяні кримінальні структури країн СНД, значні їх сили — в Росії.

Так само зацікавлені у співпраці з Росією п'ять нових центральноазіатських держав. Завдання збереження спільної безпеки, охорони кордонів, недопущення громадянської війни, боротьба з тероризмом і торгівлею наркотиками, підтримки у належному стані комунікацій теж сприяють зміцненню цих зв'язків. Проте об'єктивною реальністю є елементи хаосу і некерованості у суспільствах перехідного періоду, якими є і російське, і центральноазіатські.

Еліти центральноазіатських республік продовжують розглядати відносини з Росією які пріоритетні, оскільки РФ залишається найбільшим кредитором і торговим партнером цих держав. Окрім того, тільки Росія здатна бути гарантом безпеки у цьому регіоні і гарантувати знаходження при владі теперішніх режимів, які постійно звинувачуються Заходом у відсутності демократичних свобод.

Зберігаючи тісні зв'язки з Росією і водночас намагаючись дистанціюватися від неї, центральноазіатські країни шукають інших союзників і покровителів. Із розпадом СРСР Центральна Азія опинилася у центрі уваги США, Китаю, Індії, Ірану, Пакистану, Туреччини (усього мусульманського світу). Це зумовлюється насамперед тим, що тут знаходяться величезні запаси корисних копалин.