Розділ «ГРУЗІЯ»

Задля налагодження переговорного процесу між грузинським та аджарським керівництвом, до столиці автономії міста Батумі приїхали спікер грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе та мер Москви Юрій Лужков. 18 березня до Батумі прибув М. Саакашвілі. Він заявив, що готовий зняти блокаду Аджарії, якщо її влада гарантуватиме проведення на своїй території демократичних виборів до парламенту Грузії. Домовленість сторін про зняття економічної блокади була досягнута. 13 квітня переговори продовжив прем'єр-міністр Грузії З. Жвавая. Від імені уряду він обіцяв значні поступки Аджарії, якщо її загони самооборони повністю роззброяться (кожному воякові обіцяли сплачувати по 250 дол. за здану зброю). Проте А. Абашидзе на це не погодився. 23 квітня парламент Грузії ухвалив постанову з аджарського питання, в якій, окрім усього іншого, йшлося про розпуск загонів самооборони. У відповідь в Аджарії ввели надзвичайний стан і оголосили загальну мобілізацію. Водночас повідомили про готовність продовжувати переговори з грузинською стороною. Проте виконати ультиматум про роззброєння аджарська влада не збиралася. М. Саакашвілі звернувся до загонів самооборони і правоохоронних органів Аджарії із закликом не виконувати розпоряджень "породження пекла", як він назвав А. Абашидзе, а самого його — піти у відставку.

5 травня 2004 р. у Батумі опозиція та прихильники А. Абашидзе проводили мітинги, в місті лунали автоматні черги. Мітинг опозиції був масовіший. Із Тбілісі до Батумі виїхали автомобілі з автоматниками. Коли про це стало відомо, А. Абашидзе вилетів до Москви. М. Саакашвілі оголосив про запровадження прямого президентського правління на території Аджарії. Посаду президента Аджарії скасували, натомість утворили Раду з прямого президентського правління. Верховну Раду автономії М. Саакашвілі своїм указом розпустив. У червні 2004 р. в Аджарській автономії відбулися вибори до Верховної Ради. Приблизно 70 % виборців проголосували за пропрезидентський блок "Михайло Саакашвілі — Аджарія перемогла". На початку липня влада Грузії повідомила, що протягом 12 років бюджетні організації Аджарії перераховували багатомільйонні суми грошей на рахунки фондів, що належали А. Абашидзе. Повідомлялося і про інші фінансові суми на рахунках його родини. У серпні 2004 р. Верховний Суд Аджарії ухвалив рішення про конфіскацію майна колишнього лідера автономії, його дітей та 25 найближчих родичів. Майно, вартість якого становила 56 млн (будинки, земельні ділянки, автомобілі, банківські рахунки) передали в державну власність. Так закінчилася боротьба між центром і регіональним лідером (Аджарія ніколи не висловлювала бажання від'єднатися).

Окрім прагнення подолати сепаратизм, була й інша причина особливої "уваги" грузинського президента до Аджарії. Вона полягала у складності міжнародних інтересів, пов'язаних із цим регіоном.

На початку XIX ст. Росія, заволодівши Грузією, таким вузловим геополітичним центром регіону, підкорила своєму впливові весь Кавказ, після чого звернула свою імперську увагу на Близький Схід. Після 1991 р., коли Грузія проголосила незалежність, Москва будь-яким чином намагається зберегти за собою цей історичний плацдарм. Москва бачить, що Тбілісі остаточно віддаляється від неї і не може змиритися з такою ситуацією, оскільки це означає втрату її позицій на Кавказі. Росії потрібно також стримувати тиск сепаратистів на своєму Північному Кавказі та експансію турецького впливу. У травні 2005 р. у Москві міністри закордонних справ Росії та Грузії уклали угоду про припинення діяльності російських військових баз у Батумі та Ахалкалакі. Повна ліквідація баз очікувалася до кінця 2008 р. Окрім абхазького і осетинського важелів, Росія намагається використовувати внутрішні суперечності, які мають місце у сусідній республіці. Проти Грузії вона застосовувала різноманітні засоби: від уведення своїх військ у конфліктні зони до повної заборони видачі віз громадянам Грузії для поїздки до РФ, відмови від імпорту грузинських вин і до жорсткої боротьби з грузинським криміналітетом на власній території. У зв'язку зі значним погіршенням умов існування в Росії грузинські кримінальні елементи перебазувалися на території інших країн, особливо це стосується України.

Якщо Б. Шеварнадзе понад 10 років перебування при владі вміло маневрував між Заходом і Росією, то позиція М. Саакаш-вілі мала антиросійський і прозахідний характер. Пізніше це призвело до різкого погіршення відносин із Москвою.

Взимку 1991 р. Грузія вплуталася у російсько-чеченський конфлікт. Через важкопрохідні гори на кордоні Чечні та Грузи чеченські повстанці шукали притулку на території останньої. Захопившись переслідуванням, росіяни порушували кордони Грузії, а Москва звинувачувала її у переховуванні бойовиків-ісламістів. Уряд Грузії попередив Росію, щоб на її території не здійснювали воєнні дії проти Чечні.

Місцем постійної напруженості є Панкіська ущелина. У січні 2001 р. Е. Шеварнадзе визнав, що тут серед жителів є чеченці, які брали участь у бойових діях у Чечні, що у 2000 р. кілька десятків колишніх бойовиків повернулися до рідних сіл зі зброєю, яку немає можливості відібрати. У серпні 2002 р. російські літаки бомбардували селища у Панкіській ущелині, хоча російська сторона заперечувала причетність своєї авіації до цього. Натомість звинувачували грузинську сторону в потуранні чеченським бойовикам. У середині вересня 2002 р. В. Путін заявив про можливість воєнного удару по грузинській території та доручив розробити план таких дій у Панкіській ущелині з метою ліквідації там баз чеченських бойовиків.

Е. Шеварнадзе назвав таку заяву "непродуманою" і наказав розпочати антитерористичну операцію у цьому районі. У листі до російського президента він висловив готовність до врегулювання проблеми Панкісі. Тоді ж відбулися сутички в ущелині між чеченськими бойовиками та грузинськими військовослужбовцями. Були вбиті і поранені. З російської сторони — погрози превентивного удару по чеченських бойовиках, котрі отаборилися в Панкіському межигір'ї.

На початку XXI ст. Грузія набула ключової ролі в регіоні. Разом із Азербайджаном вона має провідне значення у таких проектах, як відновлення "Великого шовкового шляху", транспортування каспійської та середньоазіатської нафти і газу. У зміцненні своїх позицій у цьому регіоні з точки зору геополітики зацікавлена не тільки Росія, а й Америка. Крім того, велике значення має нафтопровід Баку-Джейхан, що має об'єднати нові нафтові родовища Каспію із середземноморським турецьким нафтоналивним портом Джейхан. Пролягатиме він по території Аджарії. Цей нафтопровід будують як альтернативу вже існуючим: Баку — Новоросійськ і Західний Казахстан — Новоросійськ. Тобто йдеться про контроль над нафтовими експортними потоками з дуже перспективного нафтовидобувного регіону, який намагається встановити Америка. В межах спеціальної програми з боротьби з тероризмом американці фінансують та організовують навчання кількох батальйонів грузинського спецназу. Все це роблять Сполучені Штати Америки з метою безпеки стратегічного нафтопроводу Баку — Джейхан, а також інших нафтопроводів. У травні 2005 р. президент США Дж. Буш відвідав Грузію. 10 травня він виступив у Тбілісі на майдані Свободи. Під час цього в бік трибуни кинули гранату, яка не розірвалася.

На початку XXI ст. Грузія обрала інтеграцію до НАТО та Євросоюзу, про що у 2002 р. заявляв Е. Шеварнадзе. На референдумі, який відбувся водночас із президентськими виборами у 2008 р., 72,5 % учасників висловилися за приєднання до Північноатлантичного Союзу. Вступ Грузії до цієї організації означає, що не тільки Росія остаточно не матиме на неї впливу, а й Грузія відновить свою територіальну цілісність, а також одержить гарантії безпеки. На нинішньому етапі історії Грузії ця проблема є одним із найголовніших державних завдань. Після прийняття російською Державною Думою заяви від 21 березня 2008 р. адміністрація президента Дж. Буша знову заявила про підтримку територіальної цілісності Грузії, а також наголосила на тому, що визнання Москвою Абхазії та Південної Осетії буде великою помилкою Кремля і створить значні проблеми, насамперед самій Росії.

Лідери Грузії сподіваються на приєднання до Євросоюзу. Але беручи до уваги нестабільність, корумпованість і жорсткість політики, складні відносини з Росією, внутрішню роз'єднаність, проєвропейські сподівання навряд чи реалізуються найближчим часом. З іншого боку, країни — члени ЄС заявили, що на найближчі 15 років вони не планують розширювати свою організацію, адже їм ще потрібно інтегрувати нові держави, котрі приєдналися останніми роками.

Запитання для самоперевірки

Завдання для самостійної роботи