Розділ «ГРУЗІЯ»

Після встановлення у Закавказзі радянської влади Абхазія у березні 1921 р. була проголошена незалежною радянською республікою. До складу Грузії вона була включена як автономна республіка у 1931 р. за вказівкою тодішнього керівництва СРСР, без урахування волі абхазців або грузинів. Демографічний процес, що розвивався на території Абхазії після її входження до складу Грузії був украй несприятливим для абхазців. У 1886 р. на цій землі серед населення нарахували 85,8 % абхазців і 5,8 % грузинів, у 1979 р. — відповідно 27,3 і 43,9. На 1 січня 1990 р. грузини становили 44 %, абхазці —17, росіяни і вірмени — 15 %. Грузини постійно кидали виклик політичним привілеям абхазької титульної нації. Політичні привілеї абхазької меншості були для Тбілісі неприпустимі. Абхазькі партійні керівники і представники абхазької інтелігенції неодноразово (у 1956, 1967, 1978 і 1989 рр.) зверталися до союзного керівництва з проханнями про відокремлення від Грузії та безпосереднє підпорядкування Абхазії як союзної республіки Москві. Вже згадувалися події 1989 р., зокрема "Абхазький лист", під яким 18 березня у селищі Лихни підписалося 32 тис. осіб.

Після розвалу СРСР міжетнічні суперечності в Абхазії посилилися: до внутрішніх додалося бажання спочатку радянського, а потім і російського керівництва придушити в Грузії демократичний рух. Абхазькій стороні передали російське озброєння, а пізніше її бойові дії підтримували російські танки й авіація.

25 серпня 1990 р. абхазький парламент прийняв Декларацію про державний суверенітет Абхазії (Республіки Апсни), що викликало негативну реакцію з боку Тбілісі. У1992 р. Грузія відмовилася від Конституції ГРСР1978 р. і повернулася до Конституції Демократичної Республіки Грузія, де про жодні автономії не йшлося. Абхазія теж бажала відновити статус республіки, який вона мала у 1925 р. Переговори велися у серпні 1992 р., проте їх перервали унаслідок вступу грузинських військ до Абхазії. Після цього Абхазія заявила про свободу від будь-яких зобов'язань стосовно Грузії і про свою повну державну незалежність. Таке рішення закріпили 26 листопада 1994 р. у новій Конституції, прийнятій Верховною Радою Абхазії.

Конфлікт навколо політичного статусу досяг кульмінації під час війни 1992—1993 рр. Грузинські війська, до складу яких в основному входили напіввійськові формування, були вигнані абхазами за підтримки представників націоналістичних рухів з Північного Кавказу і російських військових. Під час тих воєнних дій росіяни розбомбили Сухумі та інші міста

Абхазії, звинувативши у тому грузинів. У результаті перемоги абхазька влада спробувала зміцнити своє становище шляхом зміни демографічної ситуації. Більшість грузинів — жителів Абхазії (понад 250 тис. осіб) — під час війни втекла до Грузії, або їх вигнали і не дозволили повернутися.

14 травня у Москві під егідою ООН підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднання сил. На основі цього документа і рішення глав держав СНД на лінії припинення вогню були розгорнуті російські війська, які формально одержали статус Колективних сил із підтримання миру в СНД. У 1994 р. у зону конфлікту ООН відрядила своїх спостерігачів, вона є посередником між двома сторонами. Переговори досі не принесли суттєвого результату. Іноді спалахують збройні сутички, що призводять до погіршення відносин між сторонами. Ані в тих, хто втягнений у цей конфлікт, ані серед зовнішніх спостерігачів не має загальноприйнятого підходу до грузино-абхазького конфлікту.

Його можна розглядати насамперед як наслідок суперечностей у поглядах і страхів з приводу збереження мови, культури та національної ідентичності. Грузини побоюються русифікації Абхазії культурними засобами і втрати "історично" грузинського характеру цього краю. Вони критикують зв'язки абхазького керівництва з Москвою. Абхазці, у свою чергу, побоюються грузинізації, коли збільшення чисельності грузинів спричинить відсторонення абхазців від політичної влади на своїй батьківщині і обмеження їхніх прав. Кожна зі сторін прагне мати повний контроль над державним апаратом Абхазії. Претензії кожної з них спираються на докази істориків. Одна сторона наголошує, що абхазці з'явилися на цій землі лише кілька століть тому; інша зазначає, що грузини закріпилися в Абхазії в результаті царської політики і радянської колонізації; "Сталін подарував Абхазію Грузинській СРР у 1931 р. " Згідно з такими поясненнями у національних проектах кожної сторони наголошують вимоги виняткового права на суверенітет над абхазькою територією.

У конфлікті між грузинами й абхазцями також відбилося відчайдушне намагання спочатку радянської, а потім російської влади зберегти гегемонію на своїх південних кордонах.

Цей конфлікт є виявом політики Москви "Розділяй і володарюй". У 1992—1993 р. Росія підтримала абхазьких сепаратистів, аби помститися грузинському лідерові Е. Шеварнадзе, який за часів перебування на посаді міністра закордонних справ СРСР "продав" усі радянські (російські) інтереси Заходу. Як зазначив один із колишніх лідерів Абхазії, котрий тривалий час брав участь у грузино-абхазьких переговорах, Зураб Ачба: "Я нещодавно зрозумів: не буде вирішення абхазької проблеми. Росія не хоче розв'язання цього конфлікту, тому що він для неї вигідний. Абхазія — це тактичний засіб, а Грузія — стратегічна мета. За допомогою Абхазії Росія утримує Грузію у сфері свого впливу".

Росія також використовує конфлікт, аби вплинути на переговори між західними нафтовими компаніями та урядами щодо постачання нафти на світовий ринок. Дестабілізація ситуації в Грузії може негативно вплинути на рішення стосовно прокладання нафтопроводу по її території (західний маршрут), і тоді маршрут територією Росії (північний маршрут) буде привабливіший. Якщо трубопровід пролягатиме територією Грузії до Туреччини, то Росія втратить енергетичний диктат над Старим Світом. Окрім усього іншого, угода Грузії з Абхазією полегшила б інтеграцію Грузії до західних структур, зокрема НАТО, що не відповідає інтересам Москви. З іншого боку, якби Абхазія досягла визнаної незалежності, це посилило б нестабільність і сепаратизм на Північному Кавказі, тобто в кордонах власне Російської Федерації.

З іншого боку, Тбілісі вигідно, аби світова громадськість була переконана, що саме Москва винна у конфлікті, оскільки це відвертає увагу від відповідальності власне грузинської та абхазької сторін за його розв'язання, серйозне обговорення шляхів подолання суперечностей між ними. До того ж, якщо Росія відсторониться від підтримки Південної Осетії та Абхазії, Тбілісі застосує механізм силового варіанта відновлення цілісності Грузії. Це означає, що нова, можливо, ще жорстокіша війна невідворотна.

Відновлення територіальної цілісності — найгостріша проблема для Грузії. Вона не може відбутися як повноцінна держава, не підкоривши непідвладні автономії. Це підтримують усі: і правлячий режим, і опозиція, і більшість грузинського населення. Це можна здійснити у вигляді не унітарної держави, а федеративної, як ішлося у виступах М. Саакашвілі. Однак, на думку аналітиків, для неї в країні не має підстав, оскільки діють різноманітні тенденції, що не сприяє розв'язанню проблеми. Чим триваліший час не вирішується це питання, тим складніше поліпшити загальну економічну ситуацію в країні. До того ж обов'язковою умовою приєднання до НАТО є відсутність на території країни-претендента міжетнічних конфліктів. Грузинська військова сила збільшується. Військовий бюджет держави зростає швидше, ніж цивільні галузі економіки і фінансування соціальних потреб. У 2004 р. військові витрати збільшилися у 10 разів, досягши у 2005 р. 500 млн. дол., з яких 336 млн. покриваються за рахунок бюджету. Кошти, котрих не вистачає, надходять у вигляді спонсорської допомоги в основному з Америки і Туреччини. Головними постачальниками зброї є США, Україна, Литва і Болгарія.

З іншого боку, лідери трьох невизнаних республік — Південної Осетії, Абхазії та Придністров'я — у червні 2006 р. у Сухумі підписали декларацію про загальні принципи взаємовідносин і заяву про недопущення зміни формату миротворчої операції у зонах конфліктів.

У березні 2008 р. Росія в односторонньому порядку зняла торгово-економічні, фінансові, транспортні та інші санкції стосовно невизнаної Республіки Абхазія, запроваджені Радою глав держав СНД у 1996 р. Парламент Грузії прийняв заяву з цього приводу, в якій дії РФ розцінив як неприховану спробу посягань на територіальну цілісність Грузії, а також "легітимацію необмеженої військової та економічної допомоги сепаратистським режимам". У країні почалися масові виступи, очолювані опозицією, з вимогою виходу Грузії зі Співдружності незалежних держав.

Після того, як Косово 17 лютого 2008 р. проголосило свою незалежність, це вплинуло на настрої невизнаних республік у Закавказзі, які теж звернулися до міжнародного співтовариства з проханням їх визнання. 19 березня 2008 р. парламент Абхазії вкотре звернувся до російської влади з проханням визнати незалежність республіки. Влада Сухумі запропонувала також встановити з Росією "асоційовані відносини" (при збереженні свого суверенітету). Абхазці вважають себе останніми на роздробленому просторі колишнього СРСР радянськими людьми, і їм незрозуміло, чому Росія не хоче Абхазію. З грузинами вони жити не хочуть. Із проханням визнати її незалежність до Державної Думи також звернулася Південна Осетія.

21 березня 2008 р. російська Дума прийняла заяву "Про політику Російської Федерації стосовно Абхазії, Південної Осетії та Придністров'я", в якій йдеться: "На думку депутатів Державної Думи, в разі можливого збройного нападу Грузії на Абхазію або Південну Осетію, або кроків з форсованого просунення Грузії у НАТО необхідно прийняти усі заходи для захисту громадян Російської Федерації, проживаючих в Абхазії і Південній Осетії, і розглянути можливість прискорення об'єктивного процесу суверенізації Абхазії та Південної Осетії".

Перед Росією постало питання: чи потрібна їй дружня, але спірна територія? З одного боку, територія не буває зайвою, але з іншого — конфлікт навколо Абхазії та Південної Осетії погіршує відносини з Америкою та Європою, не кажучи про Грузію. Відбудова зруйнованого коштуватиме Росії дуже дорого і забере кошти, необхідні для розв'язання власних проблем. Варто зазначити, що режими у Сухумі та Цхінвалі є недемократичними і у довготерміновій перспективі нежиттєздатні. Керівництво абхазців і південних осетинів погоджується увійти до складу Росії суто формально, зберігши владу і власність, тобто не підкорюючись російським законам. Чи потрібні Росії як суб'єкти федерації дві квазідержави, які зацікавлені тільки у захисті своїх інтересів російською армією? З іншого боку, 80 % населення цих невизнаних республік мають російські паспорти.

Грузія змиритися із втратою Абхазії та Південної Осетії не зможе. М. Саакашвілі неодноразово заявляв, що "покладе край феодальній роздробленості". Першим місцем прикладання своїх зусиль у її подоланні він обрав Аджарію. Аслан Абашидзе — глава Аджарії, яка теж наприкінці 1990 р. заявила про свою автономію, до скинення з посади президента Е. Шеварднадзе вміло лавірував у відносинах із центральною владою, підтримуючи у республіці громадянський мир і вищий життєвий рівень населення, ніж у решти Грузії.

Після припинення обов'язків Е. Шеварднадзе його лояльний прихильник А. Абашидзе оголосив про запровадження в Аджарії надзвичайного стану, закриття адміністративних кордонів і розірвання контактів з новою грузинською владою. Потім він повідомив про намір бойкотувати президентські вибори, а пізніше — про фальсифікацію парламентських.

14 березня 2004 р. М. Саакашвілі висунув ультиматум керівнику Аджарії стосовно роззброєння своїх військових формувань та передачі Грузії контролю над кордоном і комунікаціями. До кордонів з Аджарією були перекинуті грузинські військові підрозділи. А. Абашидзе заборонив президенту Грузії приїхати до республіки, тобто конфронтація посилилася. Після відмови виконати умови ультиматуму Аджарію було взято у сухопутну, морську і повітряну блокади. У грузинських банках заблокували рахунки аджарського уряду, а ліцензії аджарських банків анульовано.