Розділ «АЗЕРБАЙДЖАН»

Нині Азербайджан — не тільки життєздатна держава, а й така, що бурхливо розвивається. Він демонструє найвищі темпи економічного зростання в СНД. У 2005 р. його ВВП збільшився на 25 %, у 2006 р. — на 34.

Однак більшість населення Азербайджану розглядає багаті родовища нафти в країні не як перевагу, а як своєрідну кару. Незважаючи на передвиборчі обіцянки І. Алієва "використовувати раціонально і спрямувати на підвищення рівня населення" 5 млрд. дол., які начебто мають надійти до бюджету за рахунок експорту "чорного золота" у найближчі п'ять років, слово "нафта" для більшості жителів республіки асоціюється виключно з бізнесом президентської сім'ї і жодним чином не з пенсією, що становить 15 дол. (слід зазначити, що до початку передвиборчої кампанії вона дорівнювала 5 дол.), і середньомісячною заробітною платою — 70 дол. Це при тому, що за операцію апендициту у бакинський клініці потрібно заплатити майже 1500 дол. Значна частина населення бідує. Гострою залишається проблема безробіття, і люди їдуть шукати роботи до інших країн. Тільки у Росії нині працює приблизно 3 млн азербайджанців, таким чином вони утримують свої, як правило, багатодітні родини, які залишилися на батьківщині. Навряд чи республіка зможе обійтися без такої підтримки з боку Росії, а соціальні потрясіння, що можуть статися внаслідок втрати її, навіть уявити складно. Це змушує керівництво Азербайджану виявляти певну обережність у політиці стосовно Росії.

Первісні теплі відносини Г. Алієва з Росією дещо охололи, коли восени 1994 р. Азербайджан підписав угоду з міжнародним консорціумом про експлуатацію нафтових родовищ у Каспійському морі. У 1996—1997 рр. укладені наступні договори з міжнародними консорціумами. Азербайджанська нафта надходить до чорноморських портів двома нафтопроводами: північним, протягнутим через територію Росії до Новоросійська, і західним, який йде через територію Грузії до термінала порту Супса. У1999 р. лідери Азербайджану, Грузії, Казахстану, Туреччини і СІНА домовилися про будівництво нафтопроводу від Баку через Тбілісі і до турецького порту Джейхан на узбережжі Середземного моря, тобто в обхід Росії. Зближення Азербайджану із західними нафтовими компаніями викликало невдоволення Росії, котра також заперечувала проти визначення Каспійського моря як озера з відповідним розділом ресурсів, і добивалася визнання за ним статусу моря.

Проблема визначення статусу Каспію, багатого на нафту, залишається нерозв'язаною. Після укладеної у травні 2007 р. угоди між Росією, Казахстаном, Туркменістаном і Узбекистаном про розширення і модернізацію центральноазіатської газопровідної системи очікувалося, що це дасть поштовх у переговорах про Каспій. 20—22 липня того самого року глави зовнішньополітичних відомств п'яти прикаспійських держав — Азербайджану, Ірану, Казахстану, Росії і Туркменістану зібралися у Тегерані з метою розв'язати суперечності. Проте зустріч не принесла взаємоприйнятного рішення. Каспій не було демарковано. Зокрема, Іран і Туркменістан не задоволені тією часткою Каспію, яка може їм відійти в результаті розділення моря згідно з принципом, що обговорювався. Вони наполягають на тому, аби море розділити порівну, тобто по 20 % на кожну державу. Росія наголошує на принципі визначення частки країни з огляду на довжину її берегової лінії. Москва прагне зберегти своє панування у Каспійському басейні і запобігти розширенню тут західних сил. Для цього можуть бути використані очолювані Росією каспійські сили (КАСФОР).

Росія не посідає перше місце в ієрархії зовнішньополітичних уподобань азербайджанського керівництва. Західні капітали, технології, трубопроводи і ринок збуту нафти й газу прив'язують Азербайджан до Заходу, зокрема до Європи. З ним пов'язуються розрахунки на прискорену модернізацію економіки і подальший розвиток. У свою чергу, Америка бажає посилити свою присутність у Прикаспійському регіоні і в Азербайджані бачить плацдарм для майбутнього геополітичного й економічного прориву в Центральну Азію і Близький Схід. Саме ця пострадянська республіка відіграє ключову роль у здійсненні нафтогазових проектів, що виключають участь Росії. Азербайджан, за розрахунками західних стратегів, має стати вузловим пунктом, що об'єднує транскаспійські експортні маршрути. Це відкрило б прямий доступ до сировинних ресурсів Туркменістану та Казахстану й одночасно суттєво послабило б економічні та політичні позиції Росії не тільки у Закавказзі, а й у Центральній Азії. Азербайджан важливий для Вашингтона ще й тому, що його нафту розробляють і американські компанії — більше половини участі у місцевих нафтових інвестиціях. Звісно, вони зацікавлені у стабільності, навіть якщо при владі будуть люди, які сфальсифікували вибори. Це стосується і країн Європейського Союзу, особливо Великої Британії, котрих теж турбує безпека постачання енергоресурсів. У вересні 2001 р. було призупинено дію поправки № 907 до Акта підтримки свободи, яка забороняла надання допомоги Азербайджану з боку США по державній лінії. На Заході зрозуміли, що проведення жорсткої лінії може підштовхнути азербайджанське керівництво до зближення з Росією, а це посилить позиції Москви у стратегічно важливому районі. Тобто Захід прагне зберегти добрі відносини з Баку, навіть з урахуванням масових порушень під час голосувань. За участю західних дипломатів після виборів 2005 р. відбулися консультації між владою та опозицією, внаслідок яких двох губернаторів відправили у відставку за втручання у процес підрахунку голосів, п'ять депутатів, які пройшли до парламенту, позбулися своїх місць, декілька членів виборчої комісії звільнили. Тобто Сполучені Штати більше турбуються не стільки про розвиток демократії в Азербайджані, скільки про збереження стабільності.

Крім усього іншого, Азербайджан — активний учасник у кампанії з боротьби з міжнародним тероризмом. Влада не тільки відрядила азербайджанський контингент до Іраку. У Баку створили командний пункт для стеження та перехвату підозрілих суден, на борту яких може знаходитися зброя масового враження. Планується і створення на азербайджанській території американської військової бази. Разом із тим слід зазначити, що 25 січня 2002 р. підписано міждержавну Угоду про статус, принципи та умови використання Габалінської радіолокаційної станції, яка юридично закріпила за Росією право користуватися цим об'єктом на території Азербайджану на найближчі 10 років. Габалінська РЛС є важливим елементом системи попередження про ракетний напад на південному повітряно-космічному напрямку.

Наприкінці жовтня 2007 р. в Азербайджані почали говорити про небезпеку ісламістського тероризму. Зокрема, арештовували осіб, підозрюваних у причетності до радикального екстремізму. Міністерство національної безпеки оголосило, що йому вдалося запобігти діям збройного ісламського угруповання, яке планувало терористичні акти проти іноземних об'єктів у Баку. Після цього на нетривалий термін закрили американську і британську дипломатичні місії в столиці Азербайджану. Понад місяць правоохоронні органи здійснювали оперативні заходи, в результаті були проведені арешти. Знайшли також укриття бойовиків у Сумгаїті. Одним із керівників першої групи виявився офіцер збройних сил, лейтенант К. Асадов. Це викликало стурбованість у суспільстві з приводу того, що радикально-ісламістська ідеологія, яку в Азербайджані називають ваххабізмом, проникла до силових структур. Із моменту перших арештів засоби масової інформації наголошували на тому, що в країні зберігається нормальна обстановка, а у збройних силах немає радикальних ісламістських настроїв. Проте в країні запровадили підвищені заходи безпеки.

Азербайджан має найбільшу серед країн Закавказзя армію — 95 тис. осіб. У 2007 р. витрати на військові потреби в Азербайджані досягли 1 млрд. дол., в армії йде прискорена модернізація. Масово закуповують зброю та військову техніку, постачальниками якої є США, Туреччина та Україна. Повномасштабну перебудову азербайджанських збройних сил здійснюють з метою привести їх у відповідність до стандартів Організації Північноатлантичного договору. Згідно з ним збільшується співпраця з натовськими структурами в рамках програми "Партнерство заради миру". Президент І. Алієв назвав інтеграцію країни у НАТО одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності Азербайджану. Туреччина — член НАТО, пов'язана тісними культурними узами з Азербайджаном, готова допомогти йому в реформуванні армії. Разом із тим слід підкреслити, що в Азербайджані популярні ідеї пантюркізму і 95 % його населення сповідують іслам. Туреччину азербайджанське керівництво розглядає як модель побудови світської держави із сучасною ринковою економікою. Двосторонні відносини визначають і в Баку, і в Анкарі як стратегічне партнерство в межах формули "один народ — дві держави".

Будучи мусульманською країною, Азербайджан прагне налагодити відносини з іншими країнами, зокрема з Ісламською Республікою Іран. Частково це робиться заради того, аби дистанціюватися від жорсткого американського курсу стосовно цієї країни і продемонструвати незалежність власної зовнішньої політики. Однак в основі розвитку зв'язків із "братським Іраном" лежить насамперед економічний інтерес, а саме співробітництво в освоєнні каспійського шельфу. Також активно розвивається торгівля: в крамницях чимало іранських виробів, а Іран відтіснив Росію на друге місце в обсягах зовнішньоторговельних оборотів Азербайджану.

Не так давно керівництво країни поновило риторику про потребу розв'язання майже 20-річного конфлікту з Вірменією навколо Нагірного Карабаху з позицій сили. Президент І. Алієв неодноразово вказував, що роки безплідних переговорів призвели до того, що терпець Баку почав танути. Він звинувачує Вірменію у "неконструктивній та нещирій позиції" у переговорах. 2 липня 2007 р., виступаючи на урочистій церемонії випуску офіцерів Поліцейської академії МВС у Баку, І. Алієв заявив: "Ми наблизилися до звільнення Карабаху. Ми досить сильні, щоб звільнити наші землі... Азербайджан є найсильнішою з військової точки зору державою в регіоні. Ніхто не хоче нової війни, але у будь-який момент Азербайджан готовий до проведення будь-якої операції. Буде краще, якщо Вірменія усвідомить це і виведе свої війська з наших територій". Виступаючи на прийомі в Баку в День збройних сил 25 липня того самого року, міністр оборони країни С. Абієв попередив: якщо Вірменія не зробить очікуваного, "то азербайджанська армія зробить це самостійно". Оглядачі вважають подібні заяви засобом змусити Вірменію піти на дипломатичні поступки, особливо у питанні про територіальну цілісність Азербайджану. Нині силою вирішувати конфлікт з Вірменією Баку не може. Дуже сильними залишаються жахи нещодавньої війни і надто великим є ризик втратити те, що з труднощами було створено за роки миру. І. Алієв дотримується тактики економічного, політичного, психологічного та інформаційного тиску на Єреван, маючи досить значні козирі, зокрема і політико-дипломатичну підтримку Заходу. Війна могла б завдати шкоди й економічним інтересам західних країн, які пов'язані з нафтовим і газовим бізнесом.

Отже, курс Баку на розвиток зовнішніх зв'язків "за всіма азимутами" виявляється у тому, що азербайджанське керівництво розглядає як зовнішньополітичні пріоритети, крім розв'язання проблеми Карабаху, також розширення співробітництва зі США, європейськими країнами, Туреччиною, Росією, тими міжнародними структурами, на чию реальну політичну, економічну, фінансову та іншу підтримку він може розраховувати. Нове керівництво продовжує робити ставку на максимальне використання "нафтового фактора" із залученням іноземних інвестицій і технологій як найреальнішого засобу досягнення своїх цілей.

Азербайджан після нетривалого (1988—1992 рр.) руху європейським шляхом зі створенням у перспективі сильних партій із програмою та визначеною соціальною базою від 1993 р. повернув у бік традиційного східного шляху з опорою на клани і пов'язані з ними партії. Азербайджанське суспільство залишається неструктурованим і таким, де інтереси окремих груп значно вищі, ніж інтереси нації. Азербайджан все швидше стає звичайною східною країною із традиційними проблемами — економікою, орієнтованою на валютні надходження від продажу сировини, насамперед нафти, неструктурованою політичною системою з її клановістю, збагаченням невеликої групи і зубожінням більшості населення. У країні зберігається високий рівень корупції. Заданими міжнародних інституцій, Азербайджан у 2004 р. посідав третє місце у світі після Камеруну і Нігерії за цим показником. Водночас наявність значного прошарку європейськи освіченого населення, відносна поки що розвиненість певних галузей промисловості й багаті запаси сировини дають надію на рух суспільства за східноєвропейським шляхом. Однак для цього потрібно негайно здійснити кардинальні економічні та політичні реформи. Питання, чи піде на це І. Алієв, залишається відкритим. За допомогою авторитарних методів можна впорядкувати на певний час деякі аспекти життя. Але, "загнавши вглиб усі основні хвороби", вони не оздоровлять можливостей для становлення демократичної держави. Отже, у перспективі країну може чекати посилення ризиків, здатних перерости у соціальні колізії та вибухи. Це при тому, що офіційна влада Азербайджану ставить завдання перетворити країну на "новий Кувейт", здійснити прорив у світову економіку, що глобалізується.

Запитання для самоперевірки

Завдання для самостійної роботи