Розділ «Тема 15. Арабо-мусульманська цивілізація»

Серед цивілізацій сучасного світу нині чи не найбільшу увагу привертає мусульманська. Це зумовлюється кількома причинами. Серед них найголовнішою можна вважати її зростаючий і беззаперечний опір вестернізації. Має значення демографічний фактор: населення європейських країн та США разом є приблизно вдвічі меншим, ніж 1 млрд 300 млн "умми ісламій" - мусульманської общини, до якої належать 52 країни. Якщо Захід потерпає від демографічної кризи "зі знаком мінус", то мусульманська спільнота - навпаки. її населення дуже швидко зростає. Якщо вона буде збільшуватися теперішніми темпами, то, за прогнозами 00Н, через 20 років кожен третій житель нашої планети буде мусульманином. Причому мусульманська спільнота характеризується значною соціальною напруженістю. Хоча 40 % світових природних ресурсів, насамперед нафтових, сконцетровано на території зазначених держав, проте їх розподіл дуже нерівномірний. Рівень життя в країнах з нафторесурсами набагато вищий, ніж у тих, які їх не мають. Незалежно від того, є нафта і прибутки від неї, чи немає, в усіх мусульман палає ненависть до "невірних", "керують світом, усунувши від реальної влади відданих "єдиновірній вірі" - вірі в Аллаха. Міжцивілізаційне протистояння особливо посилилося наприкінці XX - на початку XXI ст. Парадоксальним є те, що найбільшу активність виявляє найбільш традиційна з усіх існуючих нині цивілізацій, у якій панує релігія, найсильніша в теперішньому світі за рівнем укоріненості в розумі і душах людей.

Витоки цієї цивілізації пов'язують із древніми семітськими племенами, з яких згодом склався давньо-арабський народ. У II тис. до н. е. ці племена займали територію Аравійського швова. У південному землеробському Ємені й у його північно-західній частині, що йменувалася Аравією" ще в І тис. до н. е. існували багаті племінні царства. їх процвітання зумовлювалося вигідним географічним розташуванням на світових караванних шляхах і жвавою посередницькою торгівлею з Єгиптом, Передньою Азією та Індією. Джерелом гараздування було також вирощування технічних культур, і насамперед тих рослин, які давали ладан, миро й інші запашні смоли. Цей товар користувався високим попитом у країнах Близького Сходу та Середземномор'я. Проте на початку нової ери відбувається різка зміна ситуації на шляхах вивезення пахощів із "Щасливої Аравії". У середині II ст. до н. е. в Червоному морі і західній частині Аденської затоки запанували грецькі та єгипетські мореплавці і купці. Наприкінці того століття монополії Південної Аравії у транзитній торгівлі було завдано тяжкого удару. До того ж додалися завойовницькі походи ефіопів й іранців.

Суттєвим фактором виявилося й те, що частина кочових племен внутрішньої Аравії постійно намагалася вийти з пустель до землеробських районів й осісти там. Скотарські племена знаходилися на значно нижчому рівні розвитку, ніж землеробське населення. Власне кочовиків-скотарів і називали "арабами". Осідаючи протягом століть на цих землях, вони вступали в контакт із місцевим населенням, яке дедалі більше розчинялося в масі зайшлих племен, "арабізувалося". Після VII ст. цей етнонім поширився й на осіле населення. Поступово відбувався занепад південно-аравійських областей. Кочовики Аравійського півострова постійно виходили за його межі і тиснули на дві могутні імперії Близького Сходу - Візантію та Іран. У перші століття нової ери утворилися невеликі арабські князівства Гассанідів, Лахмідів та ін. Відбувався процес складання арабського народу. У той час арабське суспільство перебувало на стадії розкладу племінного ладу, що виявлялося в міжплемінних усобицях і постійному стані війни. У результаті набігів та пограбувань одні племена розорювалися, а інші, які мали здобич, збагачувалися. Проте багатства концентрувалися в племінної верхівки, що посилювало соціальні протиріччя. В осілих племен йшов процес класоутворення. Найінтенсивніше він відбувався там, де проходили караванні шляхи, а також у місцях скупчення торгових поселень і ринків. Купецькі міста Мекка і Ясриб були закладені саме на караванному шляху з Європи до Індії. Серед міського населення також посилювалася соціальна напруга. Населення - землероби і торговці оаз, а також кочівники-бедуїни - були язичниками і вклонялися численним племінним богам. Відособлені племінні культи перешкоджали об'єднанню племен в одну народність. Розв'язати цю кризу можна було лише шляхом вироблення нових ідей, спрямованих на консолідацію племен, створення централізованої держави, знищення племінного багатобожжя, пом'якшення соціальних протиріч. За тогочасних історичних умов ці завдання могла виконати тільки релігія. Нею стала мусульманська віра.

Відлік історії мусульманської цивілізації ведеться від початку VII ст. У 610 р. торговець з аравійського міста Мекка Мухаммад розпочав проповідь нової релігії, яка одержала назву іслам, що з арабської перекладається як "покірність". Мухаммад закликав мешканців відмовитися від віри в ідолів і вклонятися та бути покірними одному тільки Аллаху, який створив світ і людей, і за волею якого все відбувається. Наприкінці на людство чекає суд, правовірні будуть нагороджені раєм, а язичники скинуті в пекло. Ці ідеї не були новими. Але Мухаммад казав, що Аллах - Бог мусульман - той самий, що Бог іудеїв і Бог християн. Однак вони, одержавши одкровення через своїх пророків Мусу (Мойсея) й Icy (Ісуса), відступили від них. А вчення ісламу - єдине вірне. Мухаммад учив, що люди мають нести один одному добро, шанувати старших, бути чесними, працелюбними і помірними в усьому, виконувати релігійні приписи. Проте спочатку його проповіді не мали успіху і 16 липня 622 р. вів зі своїми прибічниками через зневажання і переслідування з боку язичників залишив Мекку і здійснив переселення (арабською мовою - "гіджру") до сусіднього міста Ясрибу (сучасна Медина - "місто Пророка"). Ця подія набула надзвичайного значення в історії мусульманської цивілізації: гіджра стала точкою відліку часу за мусульманським місячним календарем. Мухаммад був не тільки видатним проповідником, але й талановитим організатором. У Медині йому вдалося заснувати державу, що повністю відповідала нормам ісламу, створити армію, яка в 630 р. штурмом узяла Мекку, перетворену на столицю мусульманської держави. Пророк захворів і помер 8 червня 632 р. Після його смерті проповіді, з якими він виступав понад 20 років, були зібрані, ретельно записані і зведені до однієї книги. її назва - "Коран", що в перекладі означає "читання", "читання вголос". Вважається, що він містить божественні одкровення, одержані Мухаммадом від Аллаха безпосередньо або через янгола Джебраїла. Образ Пророка, його діяльність й учення відігравали в наступній історії цивілізації набагато значнішу роль, ніж будь-які інші події або діячі. А переписування і розповсюдження Корану, його читання вголос і заучування, використання уривків із нього в найрізноманітніших ситуаціях стало відмінною рисою громадського і приватного життя. У ньому шукали аргументів у будь-яких суперечках, цитували на підкріплення будь-якої ідеї, на нього посилалися при укладанні угод, на ньому присягалися і ворожили. Гострота духовної обстановки у древній Аравії, яка полягала не тільки в необхідності подолання язичницьких традицій, але й наступу з двох боків християнства та зороастризму, призвела до прискорення створення Священного писання в ісламі та його поширення. З іншого боку, іслам згладив на деякий час і соціальні протиріччя, втілюючи в життя принцип егалітаризму - рівності всіх мусульман перед Аллахом, а також принцип соціальної справедливості, що виявилося не тільки в засудженні надмірного багатства, але й в установленні особливих податків для допомоги бідним. Разом із тим іслам створив свою систему експлуатації, за якої найжорстокіші методи гноблення та визиску були спрямовані проти "невірних" - завойованих народів.

Від решти цивілізацій мусульманська відрізняється тим, що всі сфери її життя дуже жорстко визначаються ісламом, який одночасно є І релігією, і способом життя, й економічною та політичною системою. Власне, іслам - це основа життя і мірило всіх речей, що і створило своєрідну цивілізаційну модель, для якої характерна відсутність поділу між світським і сакральним. Це виявилося у тісному переплетенні світської і духовної влад при домінуванні другої, активного проникнення ісламу в політику. Без усебічного проникнення ісламу до громадського і приватного життя мусульманам не вдалося б так швидко підкорити величезні території і затвердити на них нову релігію.

Усе життя мусульманина регламентоване шаріатом (арабською "шаріа" - "правильний шлях до мети") - комплексом юридичних норм, принципів і правил поведінки правовірного, дотримання яких має забезпечити йому спасіння. Спасіння передбачає досягнення раю. Вважається, що всі без винятку мусульмани потраплять до раю, але не всі відразу після Страшного суду: грішники протягом того чи іншого часу "очищуватимуться" від гріхів у пеклі (християнство гарантує грішникам вічне пекло). Хто може вважатися справжнім правовірним? Той, хто сумлінно виконує п'ять мусульманських обов'язків, а саме:

o визнання і багаторазове повторення в кожній молитві ісламського символу віри - шахади: "Свідчу, що немає жодного божества, крім Аллаха, і свідчу, що Мухаммед - посланець Аллаха";

o салят - мусульманська канонічна молитва, що здійснюється п'ять разів на день (на світанку, опівдні, ближче до вечора, під час заходу сонця й о другій годині ночі), обов'язково обличчям до Мекки, у якій немає прохань, а є подяка Аллаху й вираз покори йому;

o саум - мусульманський піст, який вимагає утримання від пиття, їжі, насолод і розваг протягом світлої частини доби (найголовнішим є піст у місяць рамадан);

o хадж - паломництво до мусульманських святинь у Мецці;

o закят - сплата щорічного 2,5-відсоткового податку на майно і прибутки на користь бідних мусульман.

Існують також моральні зобов'язання, серед яких особливо слід відзначити джихад. У наш час дуже часто трапляється неточний переклад цього слова - "священна війна". Насправді буквально це слово означає найвище, максимальне зусилля. Сенс джихаду в тому, що віруючий бореться проти зла і диявольщини у самому собі, шляхом самодисципліни прагне слідувати волі Аллаха, бути довершеним мусульманином. Це - великий джихад. А малий джихад має на увазі боротьбу за поширення і захист ісламу. Однак сучасні мусульманські радикалісти акцентують саме малий джихад. Вони посилаються на Коран, де записано: "І бийтеся на шляху Аллаха з тими, хто б'ється з вами... І вбивайте їх, де зустрінете, і виганяйте їх звідти, звідки вони вигнали вас... Я кину в серця тих, хто не вірував, страх, бийте ж їх по шиях... винищуйте... де знайдете, захоплюйте їх, беріть в облогу, влаштовуйте засідку проти них у будь-якому прихованому місці!"

Крім зазначених обов'язків, існують численні приписи й заборони щодо стосунків між мусульманами, мусульманами і немусульманами, чоловіками і жінками, батьками і дітьми, щодо їжі, пиття, одягу, праці, відпочинку, дозвілля, художньої творчості, відправлення культу тощо. Передбачена й система покарань, насамперед фізичних, для порушників цих норм. Наприклад, не можна скаржитися на погоду, бо такі висловлювання розглядаються як прояв критичного ставлення до метеорологічних умов, що виникли волею Аллаха. За критичні зауваження, тобто за зневагу до Бога, Пророка передбачаються суворі покарання, аж до страти. Мусульмани розрізняють "чисті" і "нечисті" частини тіла. Так права рука - "чиста", а ліва - "нечиста", нею не можна торкати іншу людину, щось їй показувати або давати, не можна брати їжу, але тільки нею можна мити "нечисті" частини тіла. Їжа поділяється на халал - дозволена і харам - недозволена, до останньої, зокрема, належить м'ясо свині - "нечистої" тварини. Заборонені алкогольні напої, бо вони, подібно до азартних ігор, найчастіше викликають ворожнечу між людьми, а це може зруйнувати єдність мусульманської общини.

Вважається, що дотримання ісламської моралі і законів шаріату, а також віри в Аллаха надає можливості найвищого морального вдосконалення особистості. Поряд з принципом етичного абсолютизму іслам стверджує принцип морального догматизму. Це означає, що людина має поводити себе так, а не інакше не тому, що це розумно і доцільно, а тому, що наказано Аллахом. Послідовне введення цих принципів до свідомості людини, вимога обов'язкового дотримання їх приводять до зміцнення серед адептів ісламу сліпої некритичної відданості цій моралі, войовничої нетерпимості до тих, хто думає інакше. В історії такий релігійний фанатизм неодноразово перетворювався на масове фізичне винищення ідейних супротивників під прапором боротьби з "невірними", оскільки поширення ісламу зі зброєю в руках було релігійним обов'язком, а війна вважалася справедливою, коли її метою було навернення людей до "справжньої віри".

Нині це є однією з причин неспокою у світі. Адже аятолла Імам Рухолла Хомейні - один з провідних мусульманських ідеологів XX ст. - проголошував: Захід, насамперед, Америка - "лише зібрання неправедних диктатур. Усе людство має залізною рукою знищити цих баламутів, якщо тільки воно бажає знову знайти спокій. Якщо ісламська цивілізація буде правити Заходом, нам більше не доведеться зносити цю варварську поведінку, недостойну навіть диких звірів".

До орбіти ісламу увійшло чимало різних народів - не тільки араби, але й перси, турки, монголи, індійці, малайці та ін. Виникла єдина, хоча і складна, бо утворилася з багатьох народів, велика "мусульманська спільнота" - "умма ісламійя", що характеризується значною монолітністю. Це пов'язано з тим, що іслам справив сильну дію на своїх адептів, формуючи в них специфічний менталітет. Склався певний культурно-психологічний тип людини, для якого притаманні такі риси: уміння задовольнятися невеликим гарантованим мінімумом, невибагливість, відмова від надмірних бажань, пристосовуваність, покірливість долі, неприйняття зайвого набування та накопичення, уміння бачити головне не в багатстві або активній діяльності, а у спокійній мудрості, додержанні заповітів і норм, що приписані. Загалом можна сказати, що цінуються стримані, помірковані натури, які схильні до впорядкованості, а не до потрясінь і переворотів. Це - тип людини так званого традиційного суспільства, де суворе дотримання традиції є найважливішим.

Важливо акцентувати на тому, що, на відміну від західних цивілізацій, де на верхівці системи цінностей - особистість, в Ісламі для неї немає місця, вона, її інтереси не важливі. На Землі сила Аллаха втілюється в мусульманській общині, уммі. Умма символізує спільність усіх правовірних, незалежно від етнічного походження. Життя кожного мусульманина, його спосіб мислення, побут і система цінностей суворо контролюються общиною, поза якою індивід стає вигнанцем і не може розраховувати на благочестя і релігійне спасіння. Жорстка регламентація життя людини водночас цементує й кожну місцеву общину мусульман, і загальнонаціональну мусульманську общину. У мусульманській цивілізації домінує колективістське начало. Разом із тим традиційна мусульманська держава, як творіння Аллаха, також має священний статус, її призначення - забезпечити правовірним шлях до спасіння. її глава, як колись сам пророк Мухаммад, зосереджує у своїх руках і світську владу, і духовну. А все законодавство в країні, управління нею, судочинство й система покарань мають будуватися на шаріаті. В очах мусульманина фактично кожен чиновник чи полісмен уособлює владу над ним Всевишнього. Хоча в наш час так чи інакше політичні системи зазнали певного впливу з боку західних зразків, проте держава не може ігнорувати норми шаріату. Із 52 ісламських країн тільки Туреччина є світською державою, де віросповідання вважається особистою справою громадян, а шаріат не є основою юрисдикції.

Як свідчить всесвітня історія, у багатьох країнах спочатку створювалася держава, а потім привносилася та чи інша віра, покликана її зміцнити. Прикладами можуть бути конфуціанство в Китаї або християнство в Київській Русі. Іслам виник як державотворча сила, а Пророк заклав основи могутньої держави. Піісля його смерті три десятиріччя мусульманською общиною правили чотири виборних халіфи (заступники Пророка): Абу Бакр, Омар ібн аль Хаттаб, Осман ібн Аффан, Алі ібн Абі Таліб. Це був час зміцнення та стабілізації ісламу, його експансії за межі Аравії. Завойовуючи нові території, іслам поступово стверджується як світова релігія. До 711 р. халіфи підкорили землі від Іспанії та Марокко на заході до Середньої Азії та басейну Інду на сході. Теократична імперія середньовіччя -Арабський халіфат - стала однією з найбільших і наймогутніших держав того часу. Передумови і причини цього такі:

o поєднання тенденції історичного одряхління Візантії й Ірану - двох "супердержав" раннього середньовіччя - із порушенням екологічної рівноваги в Аравійському регіоні. Проповідь Мухаммада та його послідовників створила ідейні передумови "викиду" надлишків населення до сусідніх територій;