Розділ «Тема 16. Тропікоафриканська цивілізація»

Африканський континент займає особливе місце у світі. Вів розташований у серцевині материкових масивів планети, є другим за величиною континентом після Євразії і покриває 20 % земної суші. Африка - колиска людства. Сучасні археологічні дослідження свідчать про те, що наш людський вид - Ноmо sapiens - з'явилися саме в Африці. Протягом мільйонів років Африка була ареною, на якій відбувалася грандіозна драма людської еволюції. Саме тут виникли найдавніші знаряддя праці - чоппери (2 млн pp. тому), сформувалися перші осілі людські спільноти. Африка в певному розумінні була центром світу кам'яного віку. Населення цього континенту 100 тис. pp. тому перевищувало за чисельністю населення решти континентів і становило 3-4 млн осіб. На межі нової ери воно збільшилося до 30-40 млн, що становило приблизно 16-18 % усього населення Землі. На початку колоніального періоду (XV ст.) - 150 млн. Інакше кажучи, африканці досить успішно підкорювали довкілля, що сприяло збільшенню людності. Долина Нілу в Північній Африці стала місцем виникнення однієї з перших довгочасних цивілізацій - єгипетської. Стародавній Єгипет був для Африки тим, чим набагато пізніше Стародавня Греція стала для Європи - джерелом знань та ідей. Правителі перших західно-африканських держав змоделювали політичну систему за єгипетським зразком. У ті часи, понад 4 тис. років тому, африканський континент був цілісним географічним світом. Поділ Африки - через ісламізацію та арабізацію Півночі, а також через колонізацію й обезводнювання Сахари - вималювався пізніше. Нині Африка е континентом, розділеним на дві цивілізації. Північ її належить до мусульманської цивілізації. Решта - Субсахара - до тропікоафриканської цивілізації, або, як її ще називають, південносахарської.

Основна частина Африки протягом тривалого часу знаходилася в порівняній ізоляції. Особливо після того, як до П тис до н. е. пересохла Сахара. Тобто ефективні зв'язки із зовнішнім світом для Чорної Африки були або розірвані, або зведеш до мінімуму. Через це африканським народам доводилося покладатися на власну енергію та духовні сили і пристосовувати до нової ситуації все, що вони могли зберегти з найдавнішого фонду ідей кам'яного віку.

Іноді стверджують, що сутність африканських вірувань ґрунтується на понятті "життєва сила". Воно втілює усі найстародавніші ідеї африканців, пов'язані з питанням про те, як подолати складні умови і вижити на континенті, природне довкілля якого таке вороже до людини: пустелі і напівпустелі, зміна спеки вдень і холоду вночі, нестача води, агресивні хащі, посухи і тропічні зливи тощо. Географія та клімат формували економічний поступ народів Африки так само, як і людності інших континентів. У східних африканських рівнинах первісні мисливці полювали на диких звірів. Посушливіші степові райони сприяли розвитку скотарства. У вологіших областях савани виникло і розвивалося зернове господарство, у тропічних лісах переважало мисливство і збиральництво, але потім люди опанували землеробство, переважно городництво. Для цього вони очищували ділянки від лісу, випалюючи його. Вирощувалися просо, сорго, ямс, а також цукрова тростина, кокоси, банани. Латеритові ґрунти, які сильно піддаються ерозії, не дали змоги перейти до плугового землеробства, тому його технологія залишалася лише мотичною. Поширеність мухи цеце виключала можливість широкого використання великої рогатої худоби як тяглової сили. Через зазначені обставини відбулася зупинка господарсько-технічного прогресу з усіма наслідками для суспільного прогресу, які з цього випливали. Розвиток суспільства відбувався уповільненими темпами. На узбережжях річок й озер займалися рибальством. Оскільки мисливство втрачало своє значення, то це робило непотрібними періодичні міграції - посилювався фактор осілості, життя в постійних селищах. Швидкого поширення набуло скотарство і птахівництво (буйволи, осли, свині, кури, гуси й качки). Залишається дискусійним питання про поширення в субсахарській Африці обробки заліза. Переважає думка, що завдяки торговим контактам ця технологія прийшла від фінікійців і до 600 р. до н. е. стала широковідомою в даному регіоні. Паралельно до переходу від привласнюючого господарства до виробляючого і дрібнотоварного, що розтягся на століття, відбувалося повільне становлення класового суспільства в тій чи іншій формі, що супроводжувалося появою рис духовного примусу в релігії та моралі.

Розвиток осілого способу життя мав велике значення: порівняно із кочовими умовами виразнішим було формування спільних потреб, і це зміцнювало зв'язки між розширеними сім'ями. Упродовж усієї історії Африки переважаючий вплив мали звичаї і традиції. Тропікоафриканська цивілізація є традиційною, у ній сильні комунальність та антиіндивідуалізм. З одного боку, це виявляється в таких рисах вдачі африканців, як увага до інших людей, гостинність, але з іншого - сильне почуття заздрості. Воно породжується пріоритетністю принципів рівності. Кожного, хто зумів стати "вище", карають доти, доки він не компенсує родичам й односельцям різницю у прибутках і статусі. Фартового родича, який не бажає покласти своє життя і прибутки на вівтар родини, африканці зводять у могилу за допомогою чар-зурочення. Віра в силу чаклунів непереборна і в наш час. Саме заздрість в африканських селах є "хранителем" існуючого рівня розвитку як людини, так і країни загалом.

Досі в африканців велике значення мають первісні вірування - магія, тотемізм, фетишизм, анімізм і культ предків. Вони переконані в тому, що померлі мають вплив на життя своїх нащадків і виступають гарантом земного благополуччя. Жодна значна подія в житті колективу не відбувається без принесення "жертв" предкам. Європейці часто взагалі не вважали африканські релігії релігіями, оскільки африканці, начебто, живуть без віри у Вищу істоту і вклоняються дереву і каменю. Однак дослідження довели, що мешканці Африки добре знайомі з уявленнями про Вищого Бога, який створив світ у далекі щасливі часи. Зрозуміло, що ця концепція нічим не зобов'язана християнському вченню. Усе життя місцевої спільноти у всіх її проявах просякнуте релігійними уявленнями й обрядовістю. Це, з одного боку, сприяло її стабільності, проте з іншого потягло за собою застійність, оскільки зберігало родоплемінні відносини та забобони (наприклад, канібальський звичай поїдання найшановніших ворогів, що тлумачився як поїдання сили ворога). Під впливом панівних вірувань африканці були переконані, що їм відомі відповіді на всі питання: існували перекази, що пояснювали походження і функціонування усього у світі. На певному етапі соціум перестав ставити перед собою світоглядні питання. Відмова від інтелектуальних пошуків призвела до того, що соціальні структури заклякли, а рух суспільного життя завмер. Якщо і траплялися в африканській спільноті мислячі люди, які дивилися на світ ширше, ніж це дозволяли релігійні настанови, то їх вплив на суспільство зводився нанівець через відсутність писемності.

Пізніше до Африки прийшли розвиненіші релігії, насамперед християнство й іслам. Проте вони зазнали певних змін, поєднавшись з елементами місцевих вірувань. Так, на початку XX ст. виник кимбангізм. У ньому переплелися твій елементи християнства., як хрест, сповідь, месіанство, а також традиції африканських фетишизму, анімізму, культу предків. Стосовно позицій християнства й ісламу, то слід зазначити, що християнство адаптувалося до реалій тропікоафриканської цивілізації гірше, ніж іслам, і його позиції слабшають. Якщо раніше християнство асоціювалося із колоніалізмом, то нині - із глобалізацією, яка призводить до маргіналізації та дискримінує африканців перед Заходом. До того ж ствердження християнством примату особистісного начала суперечить місцевій колективістській системі цінностей, а іслам проповідує общинність і єднання одновірців - членів "умми ісламійї". Особливу популярність мусульманська віра в наш час має серед молоді, яка становить переважну більшість населення африканських країн. Показовою є і та обставина, що християнство, особливо у його протестантській інтерпретації, має спрямованість до утилітарно-раціональної діяльності, причому інтенсивної і спрямованої на підкорення природи своїм інтересам. В африканської цивілізації орієнтири інші - налаштованість на співіснування з природою і споглядальність. При тому, що для жителів тропічної Африки робота є більшою цінністю, ніж для західних європейців (під час нещодавнього соціологічного дослідження понад 80 % опитаних африканців сказали, що робота в їхньому житті займає важливе місце, це саме підтвердили лише 50-60 % жителів країн Західної Європи), одним з основних позитивних факторів в оцінці переваг у виборі африканцями того або іншого роду занять є "ненапруженість роботи". На це вказали 93 % опитаних африканців на відміну від менше половини європейців.

Африці притаманний сільський спосіб життя. І досі чисельність сільських мешканців складає близько 70 % населення континенту. У багатьох аспектах - це замкнений світ, світ архаїчних понять і вірувань, одне слово, селянський світ. Гомінливі торгові міста з їх правителями і купцями протягом століть були винятками. Головним чином жителі тропікоафриканської цивілізації як у стародавні часи, так і зараз, живуть у селищах або по розкиданих хуторах, мають лише необхідне майно, переважно не вміють читати і писати, насолоджуються теперішнім як спадщиною Золотого віку своїх предків, не дуже турбуються про майбутнє. На відміну від цивілізацій Заходу, спрямованих у майбутнє, ця цивілізація більше цінує минуле, яке вважається більшою реальністю, оскільки воно вже відбулося.

Однак сучасні процеси не могли не вплинути на традиційно-аграрний лад життя африканців* У селах з різною мірою інтенсивності відбувається формування суб'єктів ринкової економіки на основі внутрішньо-общинної соціальної диференціації. Виникає фермерський прошарок. Відбувається відплив трудових ресурсів до міст у ході масштабної урбанізації. Саме у тропікоафриканській цивілізації відзначені найвищі у світі темпи зростання населення. За роки незалежності сільське населення зросло у три рази, а міське - у п'ять. Наприкінці першого десятиріччя XXI ст. городяни становлять уже 34 % населення, проте частина з нього не пориває зв'язки із селом. Масштабна урбанізація супроводжується руйнуванням традиційних екологічних систем, хоча провідну роль у цьому відіграють непродумані стратегії модернізації села. Упровадження інтенсивних методів праці не бере до уваги довготермінових негативних наслідків. Місцеве населення, намагаючись розширити угіддя, не замислюється над тим, що природні ресурси не безмежні. Таким чином, руйнується важлива підвалина традиційної цивілізації - настанова на підтримку рівноваги природних і соціальних процесів. Свою роль у погіршенні довкілля на Африканському континенті відіграє планетарне потепління клімату. За прогнозами вчених, до 2100 р. температура тут на ґрунті може зрости на 6 градусів за шкалою Цельсія. Одним з наслідків цього стане загострення водної проблеми. До 2025 р. нестачу води буде відчувати половина африканських країн із населенням понад 600 млн осіб. А в екваторіальних регіонах збільшиться кількість опадів, що пов'язано із сильними повенями. Посилення повеней і посух, кількості гуманітарних катастроф, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції, погіршення продовольчої безпеки, поширення хвороб, збільшення конфліктів через земельні та водні ресурси - усе це вже очевидне в багатьох регіонах Африки.

Про Африканську Субсахару у період від 5000до 500 рр. тому, тобто до початку європейської колонізації, відомо небагато, бо не існувало власної писемної історії. Хоча сама історія була, про що можна дізнатися завдяки записам іноземних мандрівників і результатам досліджень археологів й етнографів. Так, сильні і довговічні держави виникли в західно-африканському регіоні. Ці суспільства мали одну спільну базову рису: тісний зв'язок між політичною та соціальною організацією. Етнічні або кровні узи пов'язували разом членів кланів. Базовою соціальною одиницею була розширена сім'я, що значною мірою зберігається і досі. Найстарішою державою, про яку нам відомо небагато, є Гана. Стародавня Гана розташовувалася на північному заході сучасної Гани. Вона охоплювала частини території теперішніх Малі, Мавританії та прилеглі землі. Приблизно у IIІ-IV ст. Стародавній Гані вдалося об'єднати різноманітні спільноти у стійку державу. У ній панувало велике столичне місто з усіма його характерними особливостями - ринками, передмістями для іноземних купців, релігійними святинями тощо. А за кілька кілометрів від центру існувало укріплене сховище для королівської родини. Влада правителя успадковувалася за матрилінійною схемою: трон переходив до одного із синів його сестри - найстаршого і найвправнішого у військовій справі1. На периферії Гани з поневолених народів збирали данину, адже її володіння простяглися майже до Атлантичного узбережжя, і було підкорено чимало сусідніх невеликих царств на півдні та сході. До XI ст. це була неосяжна держава, якій жодна інша не могла кинути виклик. З підданих стягувалися податки.

В економіці важливе значення мало іригаційне землеробство, яке підтримувало життя приблизно 200 тис. мешканців. Проте головну роль відігравала торгівля. Гана збагатіла, збираючи мито з товарів, які провозилися через її територію (особливе значення мали в цьому сенсі р. Синегал і Нігер). Особливо розвинулася торгівля золотом, хоча його родовища знаходилися за кордонами Гани. Контроль над ними здійснювався завдяки сильній армії, озброєній списами із заліза. Така зброя ефективніша, ніж зроблена із каменя, кістки і дерева. Проте воєнна міць виявилася недостатньою проти навали мусульман. Вони з північних посушливих районів вторглися в Гану близько 1062 р., коли вона, мабуть, уже занепадала. І все ж столицю захищали протягом 14 років. Тим часом завойовники понищили сільськогосподарські землі та зруйнували торговельні зв'язки з північчю. Гана не могла вціліти і зрештою розпалася на дрібніші частини. Проте після одержання незалежності в 1957 р. колишня британська колонія знов взяла назву Гана, аби підкреслити значущість золотого віку в історії Африки.

Після занепаду Стародавньої Гани в наступних століттях центр тропікоафриканської цивілізації переміщувався на схід - спершу до держави Малі (1200-1450 рр.) з центром у Тімбукту, а згодом - до держави Сонгаї (XV-XVI ст.), столицею якої було Гао - місто на р. Нігер, що збереглося до наших днів. Ранні держави також постали у нинішніх Судані, Еритреї та Ефіопи. Перебуваючи під впливом нововведень єгипетської цивілізації, ці королівства виявилися міцними й довговічними. Найдавніше, Куш, існувало впродовж 23 століть. Куншти будували складні іригаційні системи, кували залізні знаряддя та зводили вражаючі споруди, про що свідчать руїни їхнього столичного міста й ремісничого центру Мерое. Були й інші потужні держави стародавніх часів - Нубія, Аксум та ін.

Процес формування держав поширився всією Африкою і все ще тривав, коли встановилися перші зв'язки з Європою наприкінці XV ст. Великі й потужні держави розвинулися на екваторіальному західному узбережжі (зокрема Конго). У Східній Африці розвинулося кілька міст-держав, у тому числі Могадішо, Кілва, Момбаса та Софала. Усе це доводить, що перед початком європейської колонізації Африка була світом багатих і розмаїтих культур, іншого способу життя, досить розвиненої зовнішньої торгівлі. Коли португальці відвідали наприкінці XV ст. міста на узбережжі Східної Африки, то їх вразили масштаби і багатства, засновані на монопольному контролі над усією торгівлею в цьому регіоні. Деякі міста на узбережжі самі виробляли товари на експорт: Могадішо - одяг для єгипетських ринків, Момбаса - вироби із заліза, Софала - бавовник. Також продавалися леопардові шкури, черепахові панцирі, амбра, слонова кістка і золото. Африканські товари задовольняли вимоги аристократії багатьох країн у предметах розкоші. Незабаром до цього додалася работоргівля. Однак європейська інтервенція назавжди змінила ситуацію на континенті.

Проникнення європейців до Субсахари розпочалося у XV ст. Воно перервало природний розвиток Африки і незворотно змінило всю культурну, економічну, політичну та суспільну структуру цього континенту. Спочатку - несмілива поява португальських кораблів у районі західного узбережжя та навколо мису Доброї Надії. їхня мета полягала в тому, щоб знайти морські шляхи для здобування скарбів і прянощів Сходу. Незабаром інші країни теж вислали свої кораблі до африканських берегів, де утворилася ціла низка стоянок і фортів. У своїх контрольних пунктах європейці купували рабів для роботи на плантаціях Нового світу, а також золото, слонову кістку та прянощі. Отже центри активності перенеслися від міст савани до чужинських стоянок, насамперед Атлантичного узбережжя, що здалося зручнішим з погляду розвитку торгівлі з Європою. У той час, коли внутрішні частини континенту занепадали, народи, які проживали вздовж узбережжя, почали процвітати. Маленькі держави, розташовані тут, нажили величезні багатства, доставляючи і продаючи європейським торговцям рабів, захоплених силою у глибині континенту. Дагомея (тепер Бенін) і Бенін (тепер частина прилеглої Нігерії) - це держави, що постали саме завдяки торгівлі рабами. Місцеві посередники здійснювали облави на своїх же земляків - міцних, здорових чоловіків та жінок і вели їх у кайданах на рабські ринки узбережжя (найвідомішим таким ринком був Занзибар). Континент спустошувався. За приблизними підрахунками, у рабство продали понад 30 млн осіб. Руйнувалися цілі села і культури. А ті, хто вижив під час транспортування і потім у полоні, зазнали незмірних страждань рабства.

Ненаситний попит європейців на рабів майже знелюднив внутрішні райони. Та все ж він не призвів до якогось значного просування європейців углиб континенту або до швидкого утворення колоній. Африканські посередники були сильні та добре організовані, і вони стримували своїх європейських партнерів впродовж століть. Хоча в Західній Африці європейці вперше з'явилися ще у XV ст., шлях через континент вони проклали лише 400 років потому, а в деяких районах побували аж після 1900 р. Єдине місце в усій Субсахарі, де проникнення європейців виявилося раннім і значним, знаходилося на її крайньому півдні, на мисі Доброї Надії. Там голландці заснували Кейптаун - проміжний пункт на шляху до своєї розквітаючої імперії в Ост-Індії. Звідси вони мігрували вглиб континенту. Згодом контроль над цією територією перебрали на себе британці.

У другій половиш XIX ст., після понад 400 років контактів, європейські держави врешті-решт висунули претензії фактично на всю Африку. Частини континенту вже були "досліджені'', а сфери впливу - встановлені. Однак європейські держави почали витісняти одна одну. Конкуренція ставала дедалі гострішою. Назрів час для переговорів. І наприкінці 1884 р. в Берліні відбулася конференція, що мала на меті розв'язати цю проблему. Конференція заклала основи добре знайомої нам карти Африки: французи заволоділи більшою частиною Західної Африки, а британці - Східною і Південною. Бельгія здобула величезну територію, яка стала нині Демократичною Республікою Конго. Німеччина отримала чотири колонії, по одній у кожному регіоні Субсахари. Португалія здобула одну маленьку колонію в Західній Африці та дві великі в Південній.

Європейські колоніальні держави переслідували одну спільну мету - експлуатацію. Берлінська конференція прискорила занепад Африки в багатьох аспектах. Головне те, що коли Африка знову здобула незалежність наприкінці 1950-х рр., то цей світ отримав у спадок політичну роздробленість, яку не можна ні усунути, ані належним чином розв'язати. Тому політико-географічна карта Африки є постійною проблемою і досі. Африка має надзвичайно різнобарвний етнічний склад: на континенті проживає приблизно 65 націй та народностей, 3 тис. племен, які користуються тисячею мов. Внаслідок колоніального розмежування території Африки державні кордони не мають нічого спільного із природно-географічними й історичними межами проживання населення. По меридіанах і паралелях проведено 44 % кордонів, ще 30 % - по прямих і дугоподібних лініях. Коли європейці проводили кордони між країнами Африки, вони дуже рідко зважали на африканські традиції. Для них важливішим було власне суперництво. Через це європейська структура африканських кордонів часто зіштовхувала ворогуючі народи або ж розділяла ті, що мали багатовікові культурні зв'язки. Таким чином, той поділ став міною уповільненої дії, оскільки закладалися підґрунтя багатьох міжетнічних конфліктів і війн. Зараз існує 53 держави. Особливістю також є те, що в Африці більше внутрішньоконтинентальних держав, ніж будь-де у світі. І це є не останньою причиною безнадійності її економічних перспектив, оскільки ускладнені зовнішні зв'язки.

Колоніалізм вплинув на формування національного характеру африканців. Він виховував у пригноблених народів Африки, з одного боку, почуття неповноцінності, покори і довготерпіння, які могли виявитися в таких, здавалося б, далеких одна від одної формах, як поведінка "доброго дядечки Тома" (героя роману Г. Бічер-Стоу) і в африканському варіанті колабораціонізму1. Цей варіант отримав назву за ім'ям сенегальського політика Б. Діаяя, прибічника співпраці з колоніальним режимом, - "діанізму", 8 іншого боку, зазначені якості могли різко і несподівано змінитися своєю протилежністю. Це знаходило свій вияв у стихійних рухах, у повстаннях й антиколоніальних війнах раннього періоду (упродовж 1805-1879 рр. відбулося сім війн федерації Ашанті, що існувала на території Гани, проти британських військ, але все завершилося встановленням колоніального панування Англії). Згодом - у крайніх проявах культурного націоналізму, таких як концепція негритюду, з прагненням різко і категорично протиставити "чорні цінності" культурі "білої раси".

На час знищення колоніалізму - кінець 1950-х - 1960-тірр, - субсахарська Африка була величезним архаїчним і традиціоналістським анклавом у світі, де панувала індустріально-модерністська парадигма суспільного розвитку. Молоді африканські країни намагалися швидко увійти в цей світ прогресу. Головну роль, як прийнято на не-Заході, мала відігравати держава. Однак привнесені із Заходу моделі не підходили для місцевих умов. Узявши владу до своїх рук, африканці могли б створювати промисловість, розбудовувати міста, розвивати інфраструктуру, залучаючи іноземні інвестиції. Бум світової торгівлі і попиту на сировину в ті роки тільки зміцнював цей оптимізм. У зовнішньополітичній сфері африканські держави набували зростаючого значення в ООН й інших міжнародних організаціях, Держави Африки, які стали незалежними, потребували лояльності своїх громадян. Натомість вони зіткнулися із розколом й обмеженістю власних позицій. Постколоніальні умови дали можливість історично придушеним, але потенційно могутнім африканським спільнотам знову заявити про себе: ашанті в Гані, ібо в Нігерії, шона в Зімбабве, зулу в Південно-Африканській Республіці тощо. Інтереси цих спільнот часто суперечили інтересам урядів держав, що здобули незалежність. Скажімо, ашанті вважають себе спершу підлеглими свого короля, а вже потім жителями Гани. Ібо пішли ще далі: вони розпочали громадянську війну, щоб забезпечити незалежність від нігерійської держави, частиною якої вони були. У багатьох молодих африканських державах відцентрові сили є дуже потужними.

Попри те, що існує неоднорідність соціально-економічного розвитку країн тропікоафриканської цивілізації" серед яких є більш і менш успішні, десятиріччя незалежності, загалом, не принесли континенту ані демократи, ані процвітання, а лише ще більше поглибили економічну, політичну та соціальну кризи.