Розділ «Тема 2. Месопотамська цивілізація»

Перші цивілізації в історії людства виникли на межі IV і III тис. до н. е. Якій із них віддати першість - складно сказати, тому частина істориків вважає, що вона належить цивілізації Месопотамії, другі - Стародавнього Єгипту, треті схиляються до думки, що процеси реалізації передумов у принципову нову - вищу соціальну організацію, відбувалися в зазначених регіонах Стародавнього Сходу одночасно. Ці цивілізації, безперечно, належать до типу первинних, оскільки вони виросли безпосередньо з первісності і не спиралися на попередню цивілізаційну традицію. До того ж однією із характерних особливостей первинних цивілізацій є те, що в них відчувається потужний фактор первісних вірувань, традицій і форм соціальної взаємодії.

Первинні цивілізації (а це не тільки месопотамська та єгипетська, але й інші, що виникли в давнину, і частина з них існує й донині, напр. індійська або китайська) сформувалися у схожих кліматичних умовах. їх зона охоплювала територію із тропічним, субтропічним і частково помірним кліматом, середньорічна температура яких була досить високою - приблизно + 20 градусів за Цельсієм. Лише через кілька тисячоліть зона цивілізації почала поширюватися на північ, де природа суворіша. Таким чином, для виникнення цивілізації потрібні були певні сприятливі природні умови, які виявилися найкращими в долинах великих річок. З огляду на це перші цивілізації також називають річковими.

Різні підручники з історії Стародавнього Сходу починаються або з розповіді про суспільства Месопотамії, або Єгипту. Певний час існувала думка, що історія починається в Шумері - території Межиріччя, були навіть монографії з подібною назвою. У цьому відобразилася теорія моноцентризму, яка вважала цю землю колискою людської цивілізації, звідки імпульси пішли в різних напрямках, що призвело до виникнення інших високорозвинених суспільств. Проте в наш час ця концепція не підтримується, оскільки вважається, що інші цивілізації виникали самостійно.

Упродовж тривалого часу Месопотамія та Єгипет, як два великих цивілізаційних центри, домінують у хронології і можуть розглядатися в певній ізоляції. Однак їх історія не є повною історією Стародавнього Близького Сходу, не кажучи вже про Стародавній світ. Після 2000 р. до н. е. пересування інших народів уже розбивали його структуру. Згодом центри цивілізації виникали в інших місцях. Однак, зважаючи на зрозумілу специфіку курсу для студенів неісторичних спеціальностей, древня історія буде представлена через оповідь про цивілізації Межиріччя та Нілу - найзначніші у стародавні часи.

Межиріччя двох великих річок - Тигру та Євфрату - давньогрецькі географи називали Месопотамією. У наш час це приблизно територія сучасного Іраку. Обидві ріки беруть початок у горах Туреччини, яка, до речі, розмірковує над тим, щоб при розв'язанні курдської проблеми змінити напрямок їх течії, повернувши туди, де власна земля потребує більшого зрошення. Ця обставина є джерелом особливої напруженості в сучасних міжнародних відносинах, які дедалі більше зазнають тиску ресурсних проблем.

Здавна ріки давали життя тим, хто оселявся на їх узбережжі. Сухопутні маршрути Месопотамії з давніх-давен простягалися Євфратом, оскільки береги Тигру - місцями круті і важкодоступні. На північ від Стародавнього Вавилону земля вирівнюється у безплідні простори, пустеля продовжується і на південь, а ще південніше поступається території боліт, лагун, очеретяних берегів. На крайньому півдні ріки впадають у Перську затоку. Ріки поєднували різні райони країни і створювали умови для торгівлі всередині неї та з сусідами, проте використовувати всі ці переваги було непросто. Русло ріки часто змінювалося, розливи знищували поля і те, що на них росло.

Ця територія від початку вирізнялася багатством флори і фауни, а також етнічною багатоманітністю: сюди внаслідок міграцій прийшло чимало різних племен і народів, які змушені були жити і взаємодіяти, що призводило до культурного взаємозбагачення. Таким чином, це міжконтинентальне перехрестя мало найбагатший генетичний фонд. На південь прийшли шумери - землероби І містобудівники, які, очевидно, мігрували зі сходу. Не пізніше IV тис. до в. е. виникли їх перші поселення, згодом були закладені кілька міст на крайньому півдні Месопотамії, що став відомим як Шумер. Просуваючись на північ, шумери увійшли в контакт із семітськими кочовими племенами, які сприйняли шумерську культуру і перейшли до міського способу життя. У цьому регіоні мешкали не тільки шумери І семіти, а й інші племена - аморейські, арамейські тощо. Проте вважається, що саме завдяки шумерам Месопотамія стала джерелом цінностей і технологій, які фундаментальним чином вплинули на суспільства безпосередніх сусідів, як на заході, так і на сході.

Від самого початку географія здійснювала глибокий вплив на еволюцію месопотамської цивілізації. Земля тут була пласкою і родючою, однак ведення сільського господарства було можливе лише за умов іригації та хорошого дренажу (цивілізації великих річок деякі дослідники називають іригаційними). Хоча ріки щороку розливалися, затоплюючи береги, улітку ґрунт від спеки ставав твердим, наче камінь. Місцеві жителі навчилися будувати канали, аби відводити зайву воду і створювати її запаси на посушливий період. Це дозволило обробляти набагато більше земель. На зрошуваних ланах навіть розмір зернини ставав удвічі більшим. Обробляли землю за допомогою рала, на якому незабаром з'явився металевий леміш. Орали на биках. Крім великої рогатої худоби, розводили кіз й овець.

На берегах великих рік і їхніх приток будувалися міста. Ріки також постачали рибу - головний елемент раціону городян (деякі дослідники наголошують на провідній ролі саме цього продукту для сприяння розвитку структур головного мозку, а отже, розумової діяльності людини), а також постачали тростину і гливу для будівництва. Оскільки ця місцевість бідна на камінь, то глиняна цегла, найчастіше невипалена, стала основним елементом месопотамської архітектури. Пізніше ця обставина призвела до того, що практично не залишилося решток стародавніх будівель, бо під дією спекотних вітрів вони розсипалися на порох.

Ріки підтримували життя і водночас були потужною стримуючою силою, особливо стосовно політичного розвитку Шумеру (дуже невелика за розмірами площа - близько 15 тис. кв. км), перетвореного в географічний лабіринт. Між ріками, протоками, іригаційними каналами простягалася відкрита пустеля або болота, де нишпорили кочові племена. Спілкування між ізольованими містами було складним і часом небезпечним. Проте на середину IV тис. до н. е. тут виникають перші надобщинні політичні структури у формі міст. Певною мірою саме через обставини існування, про які йшлося, кожне шумерське місто стало державою, яка була незалежною від інших і стояла на варті своєї незалежності. На початку III тис. до н.е. у південній частині Межиріччя вже існувало кілька таких перших державних утворень - міста Ур, Лагаш, Урук, Ніппур та ін. Поява нових міст була проявом, з одного боку, зростання чисельності населення, з іншого - свідченням успішності сільського господарства, а також зростання паразитизму. Літературна традиція відчуження села від міста присутня вже у Старому Завіті. Проте міське життя передбачає і нову інтенсивність культурної творчості, і нове прискорення розвитку цивілізації.

Зазвичай міста розташовувалися на пагорбах і були оточені стінами. У кожному з них мешкало близько 40-60тис. осіб. Кожному місту, яке претендувало на те, щоб об'єднати країну, протистояли інші міста. Внаслідок цього політична історія Шумеру - це історія майже перманентної війни. Досвід м. Ніппур свідчить про те, якими складними були умови: на одному з етапів Ніппур був завойований 18 разів упродовж 24 років. З іншого боку, політична історія того часу знала й інші феномени, а саме спроби соціальних реформ. Так, у Лагаші, що претендував на домінуюче становище, у другій половині III тис. до н. е. за правління Уруінімгіни (2318-2312 рр. до н. е.) були проведені важливі перетворення, які є найдавнішими в історії відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Там було проголошено гасло: "Нехай сильний не кривдить вдів і сиріт!". Простому люду робилися поступки: зменшена плата за виконання релігійних обрядів, скасовані деякі податки з ремісників, зменшена повинність на зрошувальних спорудах. Було відновлено судову організацію в сільських общинах і передбачався захист від лихварської кабали тощо. Однак незабаром розпочалася чергова війна і переможець скасував запроваджені реформи.

Основою життя в Месопотамії було землеробство, що базувалося на розвиненій іригаційній системі. Як і в інших країнах, від Паміру до Нілу, культивування злакових складало основу осілого способу життя, починаючи від найдавніших поселень. Сіяли ячмінь, емер, пшеницю і просо, а також льон. Месопотамія була країною ячменю, пива і сезамової олії, тоді як згодом західніше - у районі великого Середземномор'я - утворилося "культурне коло" пшениці, вина й оливкової олії. Можливо, мають рацію ті сучасні дослідники, які вказують на впливи особливостей харчування на ментальні, а отже, поведінкові характеристики людей, що утворювали відмінні культурно-історичні спільноти (цивілізації). У Стародавній Месопотамії - монотонність звичайного меню, що складалося із кашеподібних страв зі злакових, до яких додавалися пряні рослини і насіння. Фінікова пальма давала найпоширеніші солодощі. Додатком, хоча й нечастим, служили продукти тваринництва і птахівництва. Шумери навчилися варити пиво, причому існувало чимало його сортів, а про якість належним чином дбали. У разі ж, коли пивовар виробляв неякісний продукт, особливо якщо розводив пиво водою, його замуровували в діжці із зіпсованим пивом.

Розвивалися ремесла, особливо великих успіхів досягла металургія, хоча заліза ще не знали. На початку III тис. до н. е. почали виготовляти бронзові знаряддя, які до кінця наступного тисячоліття, коли в Месопотамії почався залізний вік (тисячний рік до н. е. з великою натяжкою можна вважати вододілом між бронзовим і залізним віком, оскільки довго ще чимало народів продовжували жити в культурі бронзового віку), залишалися основними металевими знаряддями. Для одержання бронзи до розплавленої міді додавали невелику кількість олова. Із середини ІІІ тис. до н. е. для виробництва посуду почали використовувати гончарне коло. Найцінніші глеки вкривали емаллю та глазурували. Велася міжнародна торгівля. Шумери переважно продавали вовну, зерно, фініки. Вартість передавалася у мірах зерна або срібла до приблизно 2000 р. до и. е. Квітнув бартер. Проте навряд чи можна говорити про справжню торгівлю, оскільки продукція ремесел частіше не продавалася, а розподілялася можновладцями, як це можна побачити в централізованому обліку товарів у шумерських храмах.

При тому, що клімат у цьому регіоні досить сприятливий (існує уявлення, що саме тут існував райський сад Едем), проте постійною загрозою були спустошливі повені - грандіозні розливи рік, які змивали цілі міста ледь не з усім населенням. Жах людей перед повенями опосередковано закарбувався в легенді про Великий потоп, що пов'язана саме зі Стародавнім Шумером. Біблійна легенда заснована на реальній основі, адже праотець іудеїв Авраам, за переказами, разом зі своїм народом перекочував із землі Шинеар, тобто Шумера, на північний захід. Народ Авраама узяв із собою один із варіантів древньої оповіді про Потоп, яка згодом, перетворившись в устах нащадків, потрапила до Священного писання давньоєврейською мовою. Зміст легенди усе ж не змінився. У найдавнішому в історії людства епосі про Гільгамеша, складеному в Месопотамії, можна прочитати, що улюбленець богів благочестивий Утнапішті (згодом його назвуть Ноєм) заздалегідь був попереджений богом про необхідність побудувати великий корабель, що й виконав. На корабель потрапила сім'я Утнапішті, худоба, звірі, а також ремісники-майстри. Усі вони пережили тривалу бурю й мандри по хвилях, а коли велика вода спала, зійшли на землю і життя продовжилося.

Проте суворе довкілля культивувало в месопотамців похмурий і навіть песимістичний дух. Уразливість перед стихійними лихами глибоко вплинула на їхні релігійні вірування. Вони намагалися умилостивити і заспокоїти богів, особливо божество - покровителя міста. Населення, що надихалося і спрямовувалося жрецтвом (яке з давніх-давен присвятило себе "розумінню божественних звичок" і мало свій зиск на посередництві між людьми та богами), зводило святині в центрі кожного міста, а потім будувало навколо них домівки. Найкращим засобом вшанувати божество вважалося створення святиш величезною і величною, оскільки, якщо божество матиме прекрасний храм, то воно двічі подумає перед тим, як насилати потоп або пильну бурю на місто. Тобто можна сказати, що для жителів Месопотамії важливим був пошук засобів захисту від небезпек від зовнішніх природних сил, а їхні боги, якщо можна так висловитися, були концептуалізацією елементарного намагання контролювати довкілля, аби якось протистояти раптовим бурям і потопам, гарантувати безперервність сезонних циклів.

Храм мав бути гідним бога, символізувати його силу і бути довговічним. Для його спорудження потребувалися спеціальні навички та матеріали. Для фундаменту підходило лише каміння, а для прикрас - тільки дорогоцінні метали й кольорова глазурована плитка. Оскільки месопотамцям доводилося імпортувати як камінь, так і метали, то спорудження храмів також стимулювало торгівлю. На будівництві впродовж дуже тривалого часу працювала велика кількість людей, більшість з них безоплатно. Результатом їх зусиль було зведення монументальної споруди (одна з ознак цивілізації), що свідчило не тільки про відмінність художньої культури (високорозвинене мистецтво - також серед принципових сфер цивілізації), але й про економічну потугу суспільства та силу організаційних можливостей державної влади (наявність держави для існування цивілізації обов'язкова). Першим зразком месопотамської монументальної архітектури від Ш тис. до н. е. стала масивна східчаста башта, що панувала над містом, відома в історії під назвою зіккурат. Це слово в перекладі означає "дім гори". Будівля мала бути схожою на гору, з якої до людей начебто з'являлися боги. Зіккурати складалися з кількох подібних до трапецій платформ, що звужувалися догори. На верхньому майданчику знаходилося невелике святилище - "житло бога".

Після спорудження зіккурату жрецтво брало на себе обов'язки дбати про нього й відправляти божественні ритуали. Городяни виділяли кошти на будівництво й утримання як храму, так і його жерців, надаючи для цього великі земельні ділянки. Жерці піклувалися про продуктивність храмових земель і священної худоби. Частина врожаю годувала й одягала їх самих і храмову обслугу. Частина приносилася в жертву богам, частина продавалася або обмінювалася задля отримання товарів, таких як дорогоцінні метали і камінь, необхідних для будівництва, ремонту і ритуалів.

Кількість божеств, яких ушановували в Межиріччі, була величезною. Кожне місто, кожний міський квартал, кожне більш-менш важливе селище мали свого божественного покровителя або покровительку. Деякі боги вшановувалися всюди, інші були місцевими. Хоча храми володіли великою часткою міської землі, проте не всією, і не жерці правили містом. Політичну владу здійснював цар (лугаль). Він водночас був керівником держави, верховним головнокомандувачем і верховним жерцем. Особа царя обожнювалася. На ранніх етапах історії цар зазвичай приходив до влади в ролі військового ватажка, обраного людьми. Він організовував регулярну армію, навчав її і вів на бій. Могутність царя і частота війн у Месопотамії швидко зробили правителя верховною фігурою в місті-державі, і царювання невдовзі стало спадковим. Символом статусу царя був палац, який суперничав за величністю із храмом. Такий палац мав вигляд світського житлового будинку із багатьма глухими, позбавленими вікон приміщеннями, які групувалися навколо подвір'я. Проте від звичайних світських приміщень палац відрізнявся велетенськими розмірами, багатством оздоблення. Обов'язковими були високі парадні зовнішні сходи, якими подібно божеству, піднімався правитель перед своїми підданими. Палац здіймався над містом, його оточували системою обвідних стін. Це була надійно захищена від ворогів фортеця. Місто, яке складалося із глинобитних будиночків і вузьких вулиць, стихійно розросталося навкруги, стелилося внизу. Такі типи і співвідношення архітектурних форм закріпилися на багато століть наперед.

Уже в ранній період шумерська міська знать жила в розкошах і багатстві, про що свідчать археологічні знахідки. У гробницях царів і цариць цінностей знаходили ще більше. Проте разом із царями ховали не тільки гори золотих і срібних виробів, але й багато людей, призначених служити своїм панам після смерті. Розташування скелетів, знайдених у відкритих похованнях, виключає ймовірність насильства, ймовірно, люди приймали якусь отруту і лягали навколо небіжчика "у декоративному порядку", аби разом із ним перейти в інший світ. І таких супутників нараховувалося чимало: у гробниці царя Абарги було виявлено 65 чоловічих і жіночих скелетів, у гробниці його дружини цариці Шубад - 25.