Розділ «Тема 5. Китайська цивілізація»

У сучасному світі дедалі більшого значення набуває Китай, який є водночас однією з найстаріших цивілізацій, що вижили, бо існує вже майже п'ять тисячоліть. У світових засобах масової інформації про нинішній Китай часто говорять як про "головний феномен" і водночас "великого невідомого XXI ст.". Дехто згадує попередження Наполеона Бонапарта: "Коли Китай прокинеться - світ затремтить". Ця культурно-історична спільнота викликає величезну увагу вчених, бо вже стала реальною силою, що впливає на майбутнє людства. Достатньо сказати, що в пій державі з населенням понад 1,3 млрд зосереджено одну п'яту людства, а також третину всіх працюючих на Землі. І це без достеменних відомостей про мільйони тих китайців, які живуть і працюють в більшості інших країн. Рух китайської історії схожий на спіраль, що поступово розкручувалася і набувала дедалі більшого обсягу: від циклу до циклу зростали її народонаселення, площа оранки, обсяги виробництва. А далі - поширення розселення не тільки на сусідні землі, а й далеко від власних кордонів, вплив на світову економіку і фінанси.

Останнім часом зростає інтенсивність контактів між КНР й Україною. З набуттям незалежності значно розвинулися контакти на міждержавному рівні, про що свідчать візити вищого керівництва країв, укладання угод, проведення культурно-мистецьких заходів тощо. Показовою є заява, зроблена під час візиту до Києва прем'єра Державної ради КНР Лі Пена (23-25 червня 1995), стосовно того, що одним із напрямів зовнішньополітичної діяльності Пекіна у ставленні до нашої держави є формування нового "Шовкового шляху", який зміцнить торговельно-економічні зв'язки Китаю із Заходом через Україну.

Вітаючи співпрацю, не слід забувати про проблему конкуренції. Адже не тільки ми, а навіть американці стурбовані тим, що дедалі більшу частину їхнього "споживчого прилавку" займають китайські товари. Для України є цікавим досвід Китаю на шляху модернізації. Це - єдина країна з колишніх учасниць соціалістичного табору, яка, переходячи до іншої "системи координат" свого існування, не тільки не зазнала значного зниження рівня життя громадян, а, навпаки, демонструє його постійне зростання, хоча воно відбувається дуже нерівномірно. Життя теперішнього Китаю не можливо осягнути без знання його історії від самих початків, без розуміння сутності китайської цивілізації і її сучасних втілень.

Людина мешкала на території сучасного Китаю ще в доісторичні часи. Найдавніші сліди проживання пралюдей знайдено в південно-західній частині Китаю, і датуються вони 1 млн 700 тис. рр. тому. Синантроп ("китайська людина") жила на теренах сучасної КНР 500 тис. рр. тому і мала основні риси людської істоти: прямоходіння, використання найпростіших знарядь праці та вогню тощо. Деякі дослідники, особливо китайські, вважають, що слід переглянути поширену теорію про походження людини сучасної анатомічної будови з Африки. На їхню думку, у Китаї та в інших частинах світу відбувалася незалежна еволюція людини.

На межі ІІІ і ІІ тис. до н. е. в басейні ріки Хуанхе виникли перші протодержавні культури. Умови для зародження цивілізації виявилися тут менш сприятливими, ніж у країнах північних субтропіків, таких як Єгипет і Месопотамія. І держава склалася пізніше, проте на вищому рівні розвитку продуктивних сил. Найдавніші ранньокласові утворення, які належать до типу міст-держав, з'являються на території Китаю у П тис. до н. е. УІ тис. до н. е. в Китаї існувала величезна кількість самостійних царств.

На теренах тих царств відбувався процес формування культурно-генетичної спільності хуася, під час якого до середини І тис. до н. е. створюється стійкий етнокультурно-політичний комплекс "Серединних царств" - Чжунго. В його основі - уявлення про світ, яке існувало на той час. А саме: над усім панує безкрайнє кругле Небо, унизу простягається Земля, яка має квадратну форму. На перетині діагоналей, у центрі квадрату - Серединна держава. Тоді ж виникає уявлення про зверхність Чжунго над рештою "варварів чотирьох сторін світу". Сучасні китайці дуже пишаються тим, що вони китайці, і зверхньо ставляться до іноземців.

Із заснуванням наприкінці Ш ст. до н. е. імперії Цінь, китайці почали називати себе "цінь". Цей етнонім став загальноприйнятим європейським позначенням китайців та Китаю, що відобразилося в мовах (напр., China англійською, Chine французькою та ін.), оскільки саме в той час почали налагоджуватися його зв'язки з іншими регіонами. За часів царювання династії Хань (кінець III ст. до н. е. - початок III ст. н. е.), коли держава переживала піднесення, "золотий час", китайці стали називати себе "хань-жень", тобто "людьми хань". Цей термін досі використовується для позначення належності до китайської - ханської нації.

Сучасний Китай - країна багатонаціональна. На його території живуть 56 різних етнічних груп, проте найчисленнішими е китайці, що складають понад 92 % населення. Давньокитайський етнос виник на початку І тис. до н. е. на Середньокитайській рівнині. Китайці - носії древньої плугової землеробської культури. Переважна більшість населення сучасної КНР також займається сільським господарством. Слід підкреслити, що китайська цивілізація протягом тисячоліть будувалася на аграрній східно-деспотичній ("азіатській") матриці. Ця культурно-історична спільнота "центрована селом", цивілізаційне ядро Китаю, як і раніше, багато в чому пов'язане з ним. Головним залишається поливне рисосіяння. Як і в давнину, вирощуються чай, соя, арахіс, овочі. Через одвічну проблему нестачі землі її ие відводили на пасовиська, необхідні для розгорнутого розвитку тваринництва. Тому м'ясо в раціоні китайців було великою рідкістю, а дієта відрізняється без-молочністю. Основа харчування - рис із великою різноманітністю приправ, хоча і його споживають небагато. Упродовж тисячоліть їли чашку рису один раз на день, до того ж не щоденно.

Протягом століть відбувалося розселення від межиріччя Янцзи і Хуанхе на північ, південь, захід і схід, під час якого відбувалася асиміляція багатьох некитайських народностей, які там проживали. Значні відмінності існують у способі життя і діалектах. Розмовляючи різними діалектами, люди можуть не розуміти один одного. Проте для всіх діалектів існує єдина ієрогліфічна писемність. Виникнення єдиної писемності пов'язане з об'єднанням країни й утворенням імперії Цінь у ІІІ ст. до н. е. З невеликими модифікаціями це письмо збереглося до наших часів. Зараз у КНР державна офіційна мова - путунхуа, що близька до пекінського діалекту. Писемність ієрогліфічна, де кожен ієрогліф позначає те чи інше поняття, а комбінація кількох - щось інше. Наприклад, поєднання ієрогліфів, які позначають "чоловік" і "жінка", читається як "кохання". Ієрогліфікою оволодіти дуже непросто. Проте і відмовитися від неї, перейти на абеткову систему теж складно: по-перше, через відмінності в діалектах; по-друге, через фонетичну специфіку китайської мови. Остання полягає в тому, що кожний ієрогліф вимовляється з певним тоном. Багато слів, що вимовляються за допомогою одних і тих самих звуків, залежно від тону мають абсолютно різні значення. Наприклад: якщо сказати "ма" першим тоном, то це означає "мама", якщо другим - "конопля", третім -- "коняка", четвертим - "лаяти". А ще існує п'ятий тон - не під наголосом.

Ієрогліфічна писемність певним чином вплинула і на особливості китайського менталітету. Маються на увазі такі риси вдачі, як терплячість, точність, тренованість пам'яті і рухів руки, ретельність у виконанні, цілеспрямованість і незворушність, унікальна працездатність. З огляду на це сучасні транснаціональні корпорації й іноземні фірми прагнуть розміщувати свої виробничі структури в країні з дешевою робочою силою, звиклою до тонкої ретельної роботи. її ще називають "китайською нафтою". Нам важко уявити, як можна працювати по 18 год на добу без вихідних, не кажучи про відпустки, десять років поспіль, живучи на території заводу, віддаючи дві третини заробітку за житло і харчування. Це при тому, що рівень погодинної оплати праці становить у середньому 40 центів, а це у 20 разів нижче, ніж у США, Японії, Німеччині. Величезна маса практично безкоштовних робочих рук - один із факторів економічного піднесення Китаю в сучасному світі. Ще одним наслідком специфіки китайської писемності став надзвичайно високий престиж освіти в Китаї, що закарбувалося у прислів'ї: "Золото лежить у книгах". Навіть не дуже заможні родини нині відкладають гроші на навчання своїх дітей, оскільки вища освіта в КНР є платною. Якщо ж молоді люди ідуть навчатися за кордон - за це сплачує держава.

Запровадження єдиної системи писемності - одна з реформ першого імператора в історії об'єднаного Китаю Цінь Ші Хуанді. До об'єднання в одну державу був час, коли існувало спочатку майже 200 державних утворень, потім залишилося 30 царств, потім 7, потім 2, а потім перемогло царство Цінь у 221 р. до н. е. Перший імператор Цінь здійснив цілу низку перетворень. Кордони дрібних царств було скасовано, а вся величезна імперія розділена на 36 адміністративних одиниць, на чолі яких поставили начальників, підпорядкованих центральній владі. За наказом імператора запроваджено єдину загальнодержавну грошову систему, встановлено єдині для усієї країни міри довжини, ваги й об'єму, одиниці виміру орних земель. За рахунок уярмлення мас військовополонених і засуджених судами чисельність рабів досягла величезних масштабів. Заради захисту з півночі від кочових племен спорудили Велику китайську стіну, довжиною у 6450 км (зараз - 5660 км). Свої заходи імператор проводив дуже жорсткими методами. У країні панував терор. Усіх, хто висловлював невдоволення, страчували. А за законами кругової поруки тих, хто чув подібні слова, перетворювали на рабів (до речі, у сучасному Китаї критика дій компартії карається ув'язненням на термін від трьох до п'яти років). Убивали також тих, хто міг навести імператора на думку про смерть, бо той був уражений танатофобіею - маніакальним жахом смерті. Проте у 210 р. до н. е. у віці лише 48 років Цінь Ші Хуанді раптово помер.

Закінчився час першої із 22 імператорських династій. Відразу почалося велике повстання, у якому вдалося взяти гору одному з його вождів, простому общиннику Лю Бану. Він зміг привернути на свій бік як народні маси, так і ворогів Цінь з родової аристократії. У 202 р. до н. е. його проголосили імператором нової династії Хань. її понад 400-річний період виявився дуже вагомим у національній історії. Недарма самоназва громадян КНР - "хань-ці". Проте через сепаратизм ця імперія розвалилася у 220 р. на три царства, і розпочалася епоха "трьох царств". Через 45 років країну знову було об'єднано. Династії змінювалися одна за одною. Варто звернути увагу на таку особливість китайської історії: її рух мав циклічний характер. Історія китайських династій знала їх молодість, зрілість і старість, коли вони занепадали й гинули в полум'ї селянських повстань або нашесть ззовні. їх загибель зазвичай була масштабною соціальною катастрофою. Відтоді і донині зберігається в китайській свідомості переконання в необхідності сильної держави, бо слабка держава - це криза зрошувальних систем, голод, жорстокі внутрішні смути або ще жорстокіші зовнішні вторгнення. Так сталося і в 1279 р., коли монгольська навала підкорила всю країну. Чингісхан заснував свою династію Юань зі столицею в Пекіні. Як і повсюдно, монгольська лоба була чорним періодом, часом великих лих. Повсталим китайцям вдалося скинути монгольське ярмо тільки в середині XIV ст. У 1368 р. запанувала династія Мін, правителі якої відзначалися своєю жорстокістю. Для придушення одного з потужних повстань, зумовлених нею, мінські правителі вступили у змову із сусіднім кочовим народом маньчжурів. Маньчжури швидко ліквідували заворушення, у 1644 р. увійшли в Пекін і заснували власну династію. Це була Цинська династія, що проіснувала 268 років. Завойовники примушували китайців на знак покори голити голову і носити косу. Разом із тим вони з повагою ставилися до освічених китайців і використовували їх, як і раніше, на чиновницьких посадах заради зміцнення своєї влади. Спочатку цинські правителі вітали розвиток зовнішніх зв'язків. У 1516 р. до Китаю прибули перші кораблі європейців. Проте із середини XVIII ст. цинський уряд почав здійснювати політику ізоляції Китаю від Заходу. Торгівля дозволялася лише в одному з китайських портів - Гуанчжоу. Усе ж така політика не врятувала країну від західної експансії.

Вивчення історії китайської цивілізації виявляє цікаву обставину. До XVI-XVII ст. Китай за багатьма показниками був попереду Європи. Виникає питання: чому Китай у XIX ст. так ослаб, що став жертвою, і його буквально стали рвати на шматки європейські, американські, потім японські хижаки? Короткого й однозначного варіанта відповіді немає. Можливо, однією з причин стало своєрідне розуміння перспективи людського розвитку. Західне розуміння є лінійним, тобто відповідно до такого погляду, людство постійно має рухатися вгору. Провідним є поняття "прогрес". Схід заперечував лінійність від початку. Для нього притаманний коловорот. Китай на певному етапі свого поступу "зупиняється", коли техніка починає порушувати "природність" (головна цивілізаційна підвалина цивілізацій Сходу: природу не можна перетворювати і підкорювати потребам людини, до природи слід пристосовуватися й існувати в гармонії з нею) і може перетворити коло, за яким відбувається рух, на пряму лінію. Імовірно, що почуття своєрідного самозбереження змусило Китай "зупинитися". Хоча формальний рівень "наукового прогресу"1 у поєднанні з колосальною культурною спадщиною, могутнім державним началом і величезними людськими ресурсами міг зробити Китай, а не Велику Британію "локомотивом світового прогресу". Не британські, а китайські кораблі могли прийти до чужих берегів. Адже китайський флот на чолі із Чжен Хе у 1405- 1433 рр. здійснив сім експедицій до Індії, на Суматру, до району Перської затоки та в Східну Африку. Китайці вважають, що саме він відкрив Америку до Колумба. У походах його флот складався із 62 кораблів і мав на борту до 37 тис. солдатів. Не Європа могла демонструвати технічну і військову перевагу над Китаєм у XIX ст., а Китай над Європою ще у XV-XVI ст. Слабка роздроблена Європа тоді могла перетворитися на його напівколонію.

У XIX ст. європейці проводили у Чжонго відкрито колоніальну політику. Англійці намагалися "відкрити" китайський ринок, перетворити Китай на свій колоніальний додаток. Протягом багатьох років британці вивозили звідти шовк, чай, фарфор, прянощі й інші товари, сплачуючи за них сріблом. Після захоплення індійської Бенгалії, що виробляла опіум, англійці значно збільшили ввезення його до Китаю, заощаджуючи таким чином своє срібло. Паління опіуму стало загальнопоширеним. Його активно вживали навіть учні і вагітні жінки (пізніше опіум дуже полюбляв Мао Цзедун: існує припущення, що всі його "геніальні ідеї" народилися в опіумному очманінні). Оскільки майже все населення країни постійно знаходилося в стані наркотичного сп'яніння, цинський уряд віддав наказ про заборону паління опіуму і про припинення торгівлі ним. Це стало приводом для двох опіумних війн, які розв'язали проти Китаю спочатку англійці - перша війна (1840-1842 pp.), а потім до них приєдналися французи - друга (1856-1860 pp.).

У1894 р. війну проти Китаю розв'язала Японія. Вона закінчилася в 1895 р. поразкою і територіальними втратами Піднебесної. Ця поразка ознаменувала початок нового загального наступу колонізаторів на Китай. Його поділили між собою на собери впливу Велика Британія, Франція, Голландія, Японія і Росія. Сполучені Штати Америки, які не мали власної сфери впливу в Китаї, у 1899 р. проголосили свою так звану політику відкритих дверей, за якою інші країни не могли перешкоджати їм діяти на території своїх сарер впливу. Фактичне перетворення Китаю на напівколонію значно погіршило злиденне становище його народу і викликало нову хвилю обурення. У 1899 р. спалахнуло повстання іхе-туаней (у пер. "загони справедливості та миру"), яке мало на меті вигнання "заморських дияволів". Для придушення повстання під гаслом боротьби проти "жовтої небезпеки" до Китаю прибули тисячі вояків Німеччини, Японії, Великої Британії, США, Росії, Франції, Італії, Австро-Угорщини, які з нечуваною жорстокістю розправилися з повсталими. У 1902 р. було підписано "Заключну угоду" з 11 державами, за якою Китай брав на себе зобов'язання протягом 35 років сплачувати всім їм величезну контрибуцію, а іноземні держави одержували право тримати на його території свої війська і флот. Китайці ніколи нічого не забувають. Один із сучасних китайських експертів якось сказав: "Китайці не забули, що англійці взяли Пекін штурмом. І для них не важливо, коли у відповідь вони візьмуть Лондон: у 2042-му або у 2342-му. Для них важливо, що вони це зроблять".

10 жовтня 1911 р. революційно налаштовані офіцери і солдати цинської армії, дислоковані в м. Учань, підняли повстання і протягом ночі заволоділи містом. Це стало початком Синьхайської революції (за назвою тодішнього року). Хвиля повстань прокотилася країною і скинула владу Маньчжурської династії. Монархічне правління, яке тривало понад двадцять століть, закінчилося й утворилася Китайська республіка.

У січні 1918 р. Японія висунула перед Китаєм "21 вимогу" - фактично програму перетворення його на залежну країну. У разі відхилення свого ультиматуму Японія погрожувала використати військову силу. Тодішній китайський уряд Юань Шикая прийняв більшість вимог, чим викликав посилення в країні антияпонських настроїв. Саме на хвилі цього невдоволення відбулося об'єднання антиімперіалістичних сил, на чолі яких стояли партія Гоміндан (створена в 1912) і Комуністична партія Китаю (створена в 1921). Проте їх об'єднання не було тривалим. На політичну арену вийшов Чан Кайші, який у квітні 1927 р. очолив переворот. Країна розвалилася на кілька великих регіонів. 31925 до 1949 рр. точилися громадянські війни. Скориставшись внутрішньою слабкістю країни, у 1981 р. японські війська почали окупацію південно-східного Китаю, де в 1932 р. проголосили створення нової держави Маньчжоуго. На чолі маріонеткового утворення вони поставили останнього китайського імператора Айсіньцзюело Пуї. У боротьбі проти японської окупації взяла участь Червона Армія, організована китайськими комуністами. Проте визначальне значення для розгрому Квантунської армії та визволення північно-східної частини Китаю від окупантів мали дії армії СРСР і союзників у Другій світовій війні, яка закінчилася в 1945 р. капітуляцією Японії.

До цього часу вплив комуністичної партії Китаю значно зріс. Вона, користуючись підтримкою бідних селян, контролювала значну частину країни. Улітку 1946 р. гомінданівські сили повели наступ на райони, що контролювалися народно-визвольною армією. Однак та, маючи вже японську зброю і спираючись на підтримку радянських військ, перейшла в наступ проти Чан Кайші, сили якого зазнали поразки. У вересні 1949 р. на І сесії Народно-політичної консультативної ради Китаю було проголошено створення Китайської Народної Республіки. Урочиста офіційна церемонія відбулася 1 жовтня 1949 р. на майдані Тяньаньмень. Новий уряд утворився під керівництвом комуністичної партії Китаю. Навесні 1950 р. громадянська війна закінчилася. Під прикриттям американського флоту частина гомінданівських військових сил, що залишилася, а також величезна чисельність чиновників, представників національної буржуазії, діячів китайської освіти, науки і культури емігрували на острів Тайвань, населення якого ледь не подвоїлося після цього. Саме на Тайвані Гоміндан і Чан Кайші зуміли, хоч і не відразу, створити квітучу економіку на основі ринково-приватновласницьких структур.

Сам же Китай шукав модель розвитку, яка дозволила б йому розв'язати проблеми відсталості і знову піднятися до висот часів розквіту. Китай, як і деякі інші країни Азії, зокрема Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Монголія, належав до тієї групи країн, де утвердилися соціалістичні ідеї в національно-специфічних модифікаціях. Після Другої світової війни у них велику популярність набула ідея прискореного розвитку шляхом соціалізму з використанням допомоги і досвіду СРСР. Однак, як показала історія, ствердженню радянської моделі завадило чимало обставин. Серед них: