Розділ «Тема 15. Арабо-мусульманська цивілізація»

o Четвертий період - період складної і суперечливої модернізації (кінець XVIII - початок XX ст.).

o П'ятий період - період розвитку національної державності, а вже з кінця XX ст. - виявлення і посилення за цих умов колізії глобалізації та ісламізму і усього пов'язаного з глобалізацією потенціалу конфліктів і запеклості.

Аналізуючи шлях історичного поступу мусульманської цивілізації, можна помітити, що до початку XV ст. вона за рівнем свого розвитку, зокрема культурного, набагато перевершувала Європу. Лише один приклад: славетна бібліотека паризького університету Сорбонна в 1340 р., тобто у XIV ст., мала 1720 манускриптів. Наприкінці X ст. бібліотека Фатимідів у Каїрі нараховувала понад 600 тис. найменувань різноманітних творів. Середньовічна брудна і напівдика Європа із заздрістю дивилася на розкішні східні міста, мріючи про їхні казкові скарби, що, до речі, стало однією з причин хрестових походів. Однак, починаючи з XV ст. і надалі. Захід, європейська цивілізація починає випереджати Схід, щоб на кілька століть запанувати над світом.

Одна з причин відставання - відмінності в динаміці еволюції. Європейська структура характеризувалася динамічністю. У Європі основу, що творить структуру, складають індивідуалізм із приватною власністю. Виникає складна система ідей та інститутів, що відповідають цьому. У свою чергу відбувалося стимулювання активності громадянина-власника, його енергії та заповзятливості, його ініціативи, що забезпечувалося правами, гарантіями й обов'язками. Усе це разом призвело до того, що суспільство й економіка, яка визначала його добробут і процвітання, почали швидкими темпами еволюціонувати і нарощувати сприятливі інновації, які накопичувалися, а взаємодія їх результатів призводила до нових і нових трансформацій. Сильне і впевнене у собі суспільство, яке ґрунтується на особистій ініціативі процвітаючого власника, не могло боятися інновацій. Навпаки, воно прагнуло до них. Розвиток європейської, усієї західної цивілізації мав інноваційний характер. Мусульманська цивілізація, як уже зазначалося, - це традиційна цивілізація. Ті головні цінності - не новації, а сталість, стабільність, незмінюваність. Новації ж загрожують традиційному існуванню сталої структури, можуть підірвати ефективність традиційного політичного адміністрування. Консервативна традиція згодом стала альтернативою євро пейський динаміці.

Показова в цьому сенсі війна, розпочата у 2003 р. Сполученими Штатами Америки проти Іраку. Під гаслом "несення демократії" американці передбачали здійснення великої кількості реформ аж до трансформації системи освіти (для написання і видання нових підручників американці виділили 60 млн дол.). Війна не скінчилася навіть після офіційного проголошення про її закінчення 1 травня 2003 р. президентом Дж. Бушем-молодшим. Американці застрягли там надовго, а їхні наміри виявилися нереальними. Вони втрутилися в традиційне суспільство, однією з головних характеристик якого є сталість. Незвичайного, а американські пропозиції є саме такими - незвичайними для мусульман, Близький Схід боїться набагато більше, ніж будь-якого диктатора або зловмисника, яким американці виставляли Саддама Хусейна. У сучасному світі взагалі одним з болючих моментів с проблема ідентичності, її втрати, зокрема під тиском вестернізації. Особливо гостро це питання стоїть перед мусульманами. Будь яке втручання Іноземців активізує страх втратити своє особливе обличчя і місце у світі.

Стосовно соціально-економічних причин відставання, то слід звернути особливу увагу на те, що мусульманська цивілізація складалася за умов спершу повної відсутності, а потім другорядної ролі приватновласницького начала. Альтернативою йому була влада власність та державний спосіб виробництва, коли прерогативи держави охоплювали і майно її підданих, додатковий продукт належав правлячому дому, який вважався єдиновладним власником і розпорядником додаткового продукту в загальнодержавному масштабі. Не існувало "зон автономії" від уторгнення фіскалів цього дому. Панував довільний характер вилучення правителем у безпосереднього виробника коштів.

У казках мусульманського Сходу дуже популярний сюжет про приховані скарби (напр., казка про Алібабу та сорок розбійників). Ситуація стає зрозумілішою, якщо звернутися до таких свідчень: "Усі північно-африканські народи живуть дуже злиденно і ховають свої скарби в землю: бо коли начальники довідуються про багатство якого-небудь мешканця, то без будь-якої провини віднімають його", - писав російський капітан М. Коковцев, який відвідав країни Магрибу в 1776-1777 pp. Французький сходознавець Ф. Берн'є, який вивчав стан справ в Османській імперії, Ірані та Монголії, зазначав, що купці та ремісники, побоюючись, аби їх не вважали заможними, не сміють навіть "мати вигляд людини, що зібрала хоча б які-небудь гроші, носити гарний одяг або смачно їсти й пити".

Однак неправильно було б думати, що на мусульманському Сході не було багатих людей. Вони були. Проте багатим міг бути лише представник влади, починаючи з правителя. Це була норма, згідно з якою власність завжди є функцією влади, вторинною і залежною від неї. Якщо багатій втрачає своє положення в системі влади, то він легко може позбутися майна, а то й голови. Траплялося, що людина розбагатіла, не будучи причетною до влади. Заради виживання необхідно виконати дві умови:

o оточити себе великою кількістю клієнтів, які живуть за її рахунок і відіграють роль певної гарантії її нормального існування;

o не пропустити нагоди поділитися прибутками з представниками влади, які будь-якої миті могли змінити до неї своє ставлення.

Домінувало переконання: "Земля держави і її мешканці належать султану, а йому сам Аллах дав у володіння світ". Такий стан речей не міг не гальмувати процес, аналогічний тому, що розвивався в Європі, - виникнення самостійних міських общин, становлення захищеного у правовому аспекті ринку, створення основ для формування буржуазії. Негарантованість приватної власності гальмувала розвиток капіталістичних відносин. Торговці" У руках яких накопичувалися кошти, не мали можливості вкладати їх у промисловість, у банківську справу. Остання взагалі не могла розвиватися через ісламську заборону лихварства, коли заборонялося одержання відсотка за кредитами, говорячи сучасною мовою. Коран схвалює працелюбність, проте лихварство - це одержання багатства без праці. Одержане легким способом витрачається зазвичай на різні надмірності. Мухаммад зараховував лихварство до згубних гріхів, серед яких - поклоніння іншим богам, чаклунство, убивство. Протягом тривалого часу не існувало головної умови буржуазної підприємницької діяльності - безпеки особи підприємця та його власності. Звичайно, верхівка - султани, паші, шахи, хани та інші - не скупилися на розкоші палаців, утримування челяді, гаремів, війська. Проте все це були непродуктивні витрати. Вони не мали жодного стосунку до первісного накопичення капіталу, без чого буржуазний розвиток був неможливий.

З одного боку, мусульманська цивілізація мала характерні риси типової східної деспотії, яка аж ніяк не відповідала потребам розвитку буржуазних відносин. З іншого, оскільки сутнісний характер цивілізації завжди визначається основною вірою, що створює насамперед ментальні підвалини, ще раз наголосимо на цій обставині. Історія дає чимало прикладів того, як релігія може і прискорювати, й уповільнювати поступ спільноти, яка на ній ґрунтується. Так, іслам спочатку сприяв розвитку цивілізації, але потім перетворився на його гальмуючий фактор. Лише на межі XIX-XX ст. реалістично мислячі діячі мусульманського світу почали усвідомлювати те, що багато ісламських заборон, а над усе прагнення відгородити правовірних від новацій і змін, які приходять із Заходу, перешкоджають суспільному поступу. У деяких країнах, наприклад у Єгипті, здійснили низку реформ, зокрема дозволили вкладати гроші в банк й одержувати відсоток із капіталу. Проте почалися подібні перетворення занадто пізно, коли західний капітал уже уярмив мусульманські країни. Повного скасування компетенції шаріату не відбулося (крім Туреччини, де після революції 1918-1924 рр. іслам не тільки відокремлений від державних справ, а й запроваджено західноєвропейське право).

Мусульманське віровчення гальмувало суспільний прогрес також через притаманний йому дух фаталізму. Кісмет (фатум), кадр (приречення), таваккуль (сподівання на долю) - ось у що вірить мусульманин набагато сильніше, ніж адепт будь-якої іншої віри. Доля кожної людини, 'її життєвий шлях, час і причина смерті визначені Аллахом. Ісламський фаталізм завдав шкоди економіці, підриваючи заповзятливість, придушуючи ініціативу. Негативне ставлення до особистої активності, ризику, до всіх проявів індивідуалізму формувало особливий інертний соціально-психологічний тип особистості.

Розвитку буржуазного підприємництва серед правовірних перешкоджала також мусульманська концепція зовнішньоекономічних відносин. У XVI - на початку XIX ст. вона виявилася прямо протилежною економічній політиці західних країн. Відомо, що в період раннього капіталістичного розвитку (1500- 1750 рр.) західноєвропейські держави здійснювали ідеї меркантилізму, що в відіграли важливу роль у зміцненні нового способу виробництва. Вони полягали в такому:

o прагнення мати активний баланс у зовнішній торгівлі, тобто продавати більше, ніж купувати;

o протекціонізм - захист своєї промисловості від зовнішньої конкуренції шляхом запровадження високих мит на імпортні товари й усіляке заохочення вітчизняного товаровиробника;

o підтримка торгової експансії свого купецтва, завоювання ринків збуту.

Якщо із цього погляду взяти для прикладу Османську імперію, то вона проводила політику "антимеркантилізму". За сучасною термінологією, це була "політика відкритих дверей". Мусульманські ідеологи вважали, що благоденство країни визначається кількістю споживчих товарів на внутрішньому ринку, тому всіляко заохочувався імпорт і обмежувався експорт. Більше того, іноземні купці-імпортери мали різноманітні пільги. Укладалися кабальні угоди. Якими жахливими для місцевої економіки були привілеї західних комерсантів, свідчить такий приклад: європейський або американський імпортер уносив ввізні мита в розмірі 8-5 % від вартості товару (зазвичай це були промислові товари) і після цього міг продавати їх у будь-якому куточку Оттоманії. Купець-мусульманин мав сплачувати збір, розміром від 12 до 50 % вартості товару при перевезенні його для продажу з однієї провінції до іншої у власній країні. Наслідками стало те, що місцеве виробництво занепадало. А гроші, які вторговували іноземці, перетворювалися на капітал, що йшов на розвиток західної промисловості. Отже, виходило, що мусульманський Схід фінансував подальший прогрес європейського й американського капіталу.

Упродовж століть у мусульманському суспільстві домінували богослови-юристи (улеми), які найбільше турбувались про те, аби не допустити проникнення нововведень. їхня ригідність й обмеженість, прагнення зберегти традиційні ісламські засади перешкоджали проникненню нових суспільних ідей, зокрема прав людини, демократії, а також прогресу в матеріальній і технологічній сферах, оскільки це йшло із Заходу і було неприйнятним. Народилося гасло: "Іслам - ось відповідь", тобто ключ до розв'язання усіх проблем. Наука й освіта також були скуті духовенством, яке захищало свої привілеї, намагалося відгородити умму ісламійю від зв'язків з іновірцями, що призвело до замкненості мусульманського світу і консервування відсталості. Придушення науки здійснювалося через усіляки заборони, обмеження, гоніння або просто припинення підтримки як значної сфери діяльності. Разом із цим суспільство втрачало свої творчі потенції. Панування таких начал залишало лише обмежене місце для емпіричного знання, проте закривало шлях для засвоєння нового життєвого досвіду. Згодом наука взагалі перетворилася на предмет недовіри з боку ортодоксів, бо створювала можливості звернення до іншого джерела знань, крім авторитету пророцтва, священного тексту або релігійного інституту.

До того ж знання зосереджувалися практично повністю у верхівки і були недоступними звичайним людям. Світської освіти тривалий час узагалі не існувало. Народи залишалися майже повністю неписьменними. Книгодрукування мусульмани засвоїли на 300 років пізніше, ніж його було винайдено в середині XV ст. в Європі. Аби не втратити прибутків від переписування книжок, що надходили лише до скарбниці церкви, а також тримати в духовній покорі маси, вигадувалися різні пояснення. Наприклад, заборонялося розривати "священне тіло" арабської в'язі, якою було записано Коран, на окремі літери, щоб складати друкарські набори. Не можна було наносити типографську фарбу на них щітками, зробленими із щетини "нечистої" свині тощо. Розвиток мусульманського світу гальмувала також відсутність жіночої освіти. Неписьменні і не дуже культурні матері могли дати своїм дітям лише елементарні знання і не більше. Жіноча освіта важлива не тільки сама по собі з огляду на тендерний аспект. Вона має величезне значення для підвищення загального рівня освіти в тій чи іншій країні. Як говорив видатний індійський громадський діяч Махатма Ганді: "Навчаючи чоловіка, ви навчаєте одну людину, навчаючи жінку, ви навчаєте цілу родину".