Розділ «Тема 15. Арабо-мусульманська цивілізація»

o арабське військо яке складалося переважно з ополчень кочових племен, виявилося за тих умов дуже боєздатним, оскільки було спаяне традиційною родоплемінною дисципліною, з відмінними для тих часів навичками блискавичних вершників;

o іслам проголосив "священну війну" одним з обов'язків кожного правовірного, завойовників надихала ідея безжальної боротьби з іновірцями (смерть у бою з ними вважалася перепусткою негайного потрапляння до раю, де чекають не тільки чудові страви, а й сімдесят гурій - незайманих красунь);

o бедуїнів вела в похід спрага до здобичі в багатих країнах Сходу;

o окрім насильства - загрози смерті - для навернення чужинців до ісламської віри використовувалися різні "моральні і матеріальні стимули". Зокрема, у підкорених країнах більшість населення приймала нову віру, оскільки це давало певні юридичні та моральні переваги. Мусульмани були повноправними підданими, а прихильники інших релігій вважалися людьми другого сорту (особливо це мало значення під час судочинства). Мусульмани сплачували менші податки, ніж немусульмани. Перші сплачували до скарбниці халіфа лише десятину - ушр. А другі мали сплачувати поземельний податок - харадж (від 1/3 до 2/3 врожаю), а також подушний податок - джизію. Раби, які переходили до ісламу, звільнялися від рабства. Іслам виступав проти кастових обмежень, тому представники нижчих каст в Індії охоче ставали мусульманами.

Окремо слід сказати про таку соціально-демографічну обставину: розселення арабських племен на захопленій території супроводжувалося знищенням чоловічої частини і приводом у гареми представниць місцевого населення. Заради збільшення війська Аллаха правовірні могли мати кілька дружин, але стільки, скільки спроможні утримувати разом із дітьми. Найбільшим гаремом був зимовий гарем Великого сераля у Стамбулі, збудований у 1589 р.: він мав 400 приміщень. На час усунення з трону Абдулли Хаміда II в 1909 р. чисельність його мешканок зменшилася з 1200 до 370. Наразі можна згадати слова з Корану: "Знайте, що життя в тутешньому світі є зрадлива втіха, спокуса, суєтні шати, марнославство між вами, бажання відзначитися багатством майна і дітей... Життя в цьому світі е тільки зрадлива насолода".

Вийшовши за межі Аравійського півострова, араби зіштовхнулися зі стародавніми високорозвиненими цивілізаціями. Однак звичайної в подібних випадках культурної асиміляції кочівників-завойовників не відбулося. Араби, будучи чужорідною меншістю і поступаючись своїм підданим у рівні культурного розвитку, тим не менш спромоглися передати їм свою релігію, мову і певною мірою свій менталітет. Усього три століття знадобилося напівдиким кочівникам, щоби перетворитися в один з найбільш цивілізованих народів того часу, а арабо-мусульманській культурі досягти зрілості. У творенні цієї культури брали участь не тільки самі араби, але й інші народи, насамперед перси. Загалом, культура халіфату увібрала у себе і засвоїла різнорідні елементи іноземних традицій - елліністичної, римо-християнської, перської.

В історії мусульманської цивілізації про давню пору правління Мухаммада та халіфів збереглися спогади як про найщасливіший період ісламського правовір'я та чистої теократії. Зведення мусульманської цивілізації до древньоарабської напівплемінної матриці - до відносно нечисельної общини Пророка - відповідає прагненню ісламської думки, соціального і релігійного досвіду до цілісного, інтегрального уявлення про Божественне, соціальне і людське. Для шанувальників ісламу мусульманська община тих часів назавжди залишається як взірець доброчесного життя, як образ ідеального суспільного устрою, "золотого віку", що втрачено. Насправді ж той час не був позбавлений гострих внутрішніх протиріч. За верховну владу в Арабському халіфаті, який дуже швидко перетворився на багатонаціональну державу, вели запеклу боротьбу різні угруповання. Розпочалася міжусобна громадянська війна, що закінчилася в 661 р. вбивством четвертого халіфа Алі і приходом до влади династії Омейядів на чолі а Муавієй Абу Суф'яном. Хоча принципу виборності халіфа було покладено край, усе ж гострі суперечності в питанні про верховну владу залишилися і були причиною багатьох соціальних конфліктів і кривавих зіткнень протягом понад шестисотрічного панування династії Омейядів, а потім А6 ба сидів, які прийшли до влади в 750 р. і правили до 1258 р. У X ст. в руках Аббасидів залишилися тільки справи духовні, а не світські. Фактично халіфат розпадається на кілька самостійних держав. Проте анормально Аббасидський халіфат існував до монгольської навали. У 1258 р. Багдад захопив онук Чингісхана Хулагухан, а останній халіф з тієї династії був убитий разом з усіма членами своєї родини.

З XIV ст. більшість ісламізованих країн перебувала в залежності від турецької Османської імперії. У 1288 р. емір (вождь) Осман І проголосив себе султаном усіх турків і став засновником Османської (Оттоманської) імперії. Віддаленість від монгольської держави і близькість до Візантії, яка дедалі більше і більше слабшала, багато в чому визначили політику Османа. Відкупаючись від монголів невеликою даниною, він став приєднувати до своєї держави малоазіатські провінції Візантії. Спадкоємці Османа продовжили його завоювання. У 1453 р. столицю Візантії Константинополь було взято штурмом. У1475 р. васалом турецького султана стало Кримське ханство. Турки відвойовували дедалі нові й нові території. Мусульманська Османська імперія була ще більшою, ніж Халіфат: крім території імперії Омейядів до неї входили Балкани, Туреччина, Верхній Єгипет, Закавказзя, Середня Азія, частина Індії аж до кордонів з Китаєм. Як і раніше у Халіфаті, ідеологічною та релігійною основою цієї нової імперії залишався іслам. Врешті-решт турецький султан став в очах правовірних мусульман правителем, який мав найвищий політичний і релігійний авторитет. Могутня османська Туреччина перетворилася на загрозу для Європи та Російської держави. Для українських земель це була також величезна постійна небезпека.

Турки виявили неабиякі здібності не тільки у військовій справі, але й в адмініструванні. Цікава подробиця: прийнявши іслам, іновірець перетворювався на людину першого сорту і міг посісти високе місце в турецькому суспільстві: принаймні 90 великих візирів (друга людина після султана) були нетурецького походження.

Однак й Османську імперію не минула дезінтеграція. Розпад імперії розпочався в ХУЛІ ст., коли внаслідок кількох війн з Австрією, а потім Росією та Іраном, Туреччина втратила деякі землі (частина Боснії, Тебриз, Азов, Запоріжжя), а також вимушена була відмовитися від політичного контролю в інших (Грузія, Молдова , Валахія). Єгипетська експедиція Наполеона на межі ХУШ-XIX ст. стала ще одним відчутним ударом по престижу Османської імперії. З початку 1810-х рр. почалися повстання на Балканах. Оттоманія танула, наче шагренева шкіра. Наставала епоха самостійного існування більшості країн, які раніше входили до її складу.

Мусульманська цивілізація - величезна, розгалужена і внутрішньо багатоскладова. Світ ісламу - неоднорідна цивілізація, яку увесь час намагаються уніфікувати* Нині до неї входять понад 60 країн, що становить чверть чисельності Існуючих держав. Серед них:

o країни Близького Сходу: Туреччина, Сирія, Йорданія, Ірак, держави Аравійського півострова (Саудівська Аравія, Ємен, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Ліван, Катар, Бахрейн), а також Судан і Сомалі;

o країни Північної Африки: Єгипет, Марокко, Мавританія, Алжир, Туніс, Лівія;

o країни Середнього Сходу: Іран, Афганістан, Пакистан, колишні середньоазіатські республіки СРСР (Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан, Киргизія);

o країни Південно-Східної Азії (Індонезія та ін.).

Зрозуміло, що в кожної з них своя історія, і народи значно відрізняються один від одного. Проте спільним між ними було те, що європейці, намагаючись їх загарбати, зіткнулися з більш-менш сильними державами і з могутнім, активно функціонуючим релігійно-цивілізаційним фундаментом, аніж в інших регіонах, які вони перетворили на свою колонії або напівколонії. Звичайна тактика "Поділяй і володарюй!" за таких умов не спрацьовувала. Колонізатори вимушені були зважати на традиції і діяти іншими, переважно економічними методами. Лише там, де населення було нечисленним і влада порівняно слабкою, відігравала певну роль військова сила. І все ж переважна більшість країн регіону, що досліджується, формально вважалася незалежною. Деякі з них за статусом наближалися до колоній, мали назву протекторатів тієї чи іншої європейської держави. Проте після Другої світової війни таких практично не залишилося.

У загальних рисах можна окреслити схему періодизації історії ісламської цивілізації:

o Перший період - період складання і становлення (VII- IX ст.).

o Другий період - розпад Аббасидського халіфату; підключення села до загальної динаміки даної цивілізації, де до того панували військові, торговельні і богословські угруповання (X - початок XIII ст.).

o Третій період - перетворення ісламу на світову релігію (при османській домінанті); плюралізація форм ісламського суспільства на просторах від Атлантики до Тихого океану: його екстенсивний розвиток через інкорпорування й часткову асиміляцію місцевих культур (XIII-ХУЛІ ст.).