Розділ «Тема 15. Арабо-мусульманська цивілізація»

Нині система освіти в мусульманських країнах на одне, а буває і на три покоління відстає від інших регіонів світу за своїм ставленням до забезпечення письменності населення, ігноруванням навичок і дисциплін, необхідних для оволодіння складними технологіями. Занепала наука. Достатньо навести такі дані: мусульманські вчені становлять лише 1 % усіх учених світу, а в одному Ізраїлі вчених більше, ніж в усіх ісламських країнах. Це не могло не позначитися на розвитку економіки. У 2007 р. валовий внутрішній продукт усіх арабських країн поступався одній Іспанії. За даними Міжнародного банку, загальний експорт арабських країн, якщо виключити з нього нафту і газ, поступався експорту Фінляндії з її 5-мільйонним населенням. Упродовж останніх двох десятиріч XX ст. зростання прибутків на душу населення у 22 арабських країнах становило 0,5 % на рік, що нижче, ніж будь-де, окрім Африки південніше Сахари.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. стало очевидним, що мусульманська цивілізація не може дати адекватну відповідь на ті трансформації, що відбуваються. Виявилося, що необхідна модернізація, а вона пов'язана із ринком і секуляризацією (звільненням від влади церкви в усіх сферах життя). Проти ринку іслам нічого не мав, більше того, торгівля завжди шанувалася (бо могла дати певний вихід обмеженим приватновласницьким настроям людей). Однак ринок епохи модернізації мав спиратися на правові основи, несумісні із шаріатом. До того ж секуляризм передбачав такий світський соціум, який розглядався в ісламському світі як "життя без священних цінностей".

На відміну від розвинених країн Східної Азії, таких як Японія або Південна Корея, що вибірково сприймають глобальні перетворення і використовують їх, пристосовуючи до своєї цивілізаційної специфіки, чимало режимів мусульманського світу войовничо виступають проти цих перетворень. Не кажучи вже про те, щоб пристосуватися до умов XXI ст., більшість цього світу має складності із пристосуванням до умов позаминулого, XIX ст. з його секуляризмом, демократією, вільною економікою, транснаціональними індустріальними і комерційними зв'язками, соціальними змінами, зокрема емансипацією жіноцтва, й інтелектуальним вільнодумством.

Дуже показовою в цьому сенсі є історія Ірану у XX ст. як яскрава ілюстрація протистояння традиції і модернізації. В Ірані у 1925 р. до влади прийшов Резахан, який започаткував нову династію Пехлеві. Новий шах здійснив низку реформ, що мали допомогти країні подолати відсталість і зміцнити незалежність (в останній третині XIX - на початку XX ст. Іран був напівколонією Великої Британії та Росії). Його реформи охопили майже всі сфери життя - від промисловості до одягу. У 1941 р. по смерті Резахана трон перейшов до його сина - Мухаммада Реза, який продовжив лінію на зміни. Проте перетворення шаха виявилися занадто радикальними, особливо для селянства з його традиційними настановами і стереотипами звичного мислення, вихованими ортодоксальним шиїтським духовенством. Ставка на розвиток капіталістичних методів господарювання виявилася неприйнятною для більшості. Старі методи хазяйнування руйнувалися швидше, ніж формувалися і давали позитивні результати нові. Упровадження нових технологій розорювало ремісників. Багато виробників перетворювалося на злидарів, які не могли вписатися в реформи, пристосуватися до зміни обставин. Реформи масової підтримки не знайшли. Рух проти них та їх ініціатора - шаха - очолило шиїтське духовенство, яке вбачало в нововведеннях передусім відступництво від ісламу та капітуляцію перед ворожим західно-капіталістичним способом існування. Прихованим, але не менш важливим було побоювання втратити власний вплив на паству і зиски від цього. Шах здійснював "білу революцію", тобто радикальні перетворення капіталістичного типу і прискорену модернізацію країни "згори", зусиллями влади за рахунок рішучих реформ. Його новації підкріплювалися надходженнями за продаж нафти. Подібні заходи часто приносили позитивні результати, як це відбулося в кількох нафтовидобувних мусульманських країнах, таких як Саудівська Аравія або Об'єднані Арабські Емірати. Громадяни цих держав мають дуже високий рівень життєзабезпечення, а колишні пустельні місця перетворилися на сучасні міста-оазиси. Ведеться робота зі створення технопарків. Щоправда все це здійснюється переважно не місцевим населенням, а іноземними заробітчанами. Однак слід підкреслити, що в зазначених .країнах реформи проводилися так радикально, як в Ірані. Іранському шаху-реформатору кинув виклик Аятолла Хомейні. Разом зі своїми прибічниками він підбурив народ на революцію, яка вигнала шаха з країни. 1 квітня 1979 р. було проголошено Ісламську республіку Іран, де найвища влада належить духовенству. Ця країна зараз вважається ісламського фундаменталізму.

Фундаменталізм притаманний й іншим релігіям, зокрема християнству, як непорушна відданість фундаментальним основам віри. Проте в другій половині XX ст. почалася активізація войовничого ісламського фундаменталізму, що триває й досі. Під тиском глобалізації, яка розглядається як форма вестернізації, у деяких країнах посилилося прагнення дотримуватися інших шляхів розвитку на основі фундаментальних пріоритетів ісламу. Коли на очах правовірного руйнуються вікові моральні підвалини, то він намагається повернутися до основ релігії, що "гарантує" йому гарне життя, хоча й в іншому світі, як спокуту за земні страждання. Свою роль відіграв також крах комуністичної ідеології та її структур. Ідеологічний вакуум прибічники ісламу прагнуть заповнити "справжніми цінностями".

Особливістю, що вирізняє мусульманських фундаменталістів, є їх протидія світським, тобто нерелігійним нормам життя. Вони переконані в "непохитності й істинності" своїх релігійних постулатів і вірувань й очікують появи Махді, тобто мусульманського месії - рятівника. Вони виступають проти принципів оновлення, модернізації і зовнішнього впливу на мусульманський світ. Посилена увага звертається на зовнішній вигляд людини, її одяг та його відповідність "нормам поведінки". У багатьох країнах цього кола, зокрема в Ірані, чоловікам заборонено носити краватки, а жінкам належить максимально закривати тіло.

Стратегічна мета сучасних фундаменталістів полягає в повній реалізації в мусульманських, і не тільки мусульманських, суспільствах ідеї повернення до "чистого" ісламу, біля витоків якого стояли пророк Мухаммад і перші халіфи 1100-1800 рр. тому назад. Головні вимоги полягають у такому:

o в основі судочинства - не світський Кодекс законів, а шаріат;

o захист мусульманських спільнот від "шкідливого" впливу зовнішніх і внутрішніх сил;

o захист прав мусульманина в тому, що стосується п'яти його життєвих факторів: душі, багатства, розуму, релігії і честі, а також інших прав і свобод, "гарантованих" Кораном;

o охорона природних багатств ісламських держав від "експлуатації" їх іноземцями і створення ісламської інтеграції;

o створення сприятливого клімату в процесі реалізації "ісламського курсу" з тим, аби привернути увагу міжнародної громадськості і переконати її у "прийнятності і привабливості нової ісламської хвилі";

o поширення ісламу на весь світ заради порятунку людства від "матеріального гніту, тиранії і духовної порожнечі".

Слід особливо наголосити, що сучасних мусульманських фундаменталістів часто ототожнюють з різними екстремістськими течіями. У цьому є раціональне зерно, оскільки частина з них дійсно виступає за відновлення величі ісламу шляхом радикальних дій. Одна з найперших цілей - відродження Великого Арабського халіфату - від Іспанії до Інду, який проходить і територією Криму. Віддаленіша - знищення осередку Зла в особі Сполучених Штатів Америки та їхніх союзників і встановлення всесвітньої влади. Дехто з аналітиків називає це "ісламською глобалізацією". Однак виникнення сучасних екстремістських течій не було наслідком природної еволюції самого ісламу. Джерелом ставали ті течії й організації, які намагалися привласнити собі право бути єдиними речниками умми ісламійї. Усі вони належать до особливої політичної ідеології, що характеризується терміном ісламізм. Цей термін використовується для:

o позначення ідеології і практичної діяльності, орієнтованих на створення умов, за яких соціальні, економічні, етнічні й інші проблеми і суперечності будь-якого суспільства, де наявні мусульмани, а також відносини між державами, будуть розв'язуватися лише на основі норм шаріату;

o характеристики релігійно-політичного руху протесту у країнах мусульманської цивілізації, спрямованого проти "глобалістської" експансії у сфері суспільних відносин, ініційованих Заходом.

На відміну від фундаменталістів, ісламісти виступають не за "повернення минулого". Вони - за підкорення собі шляхом політичної боротьби сучасного суспільства та його технічних засобів. Ісламізм дискредитує іслам в очах усього немусульманського співтовариства, оскільки терористичні акти ісламістських діячів дедалі більше сприяють ототожненню слів "мусульманин" і "терорист". Навряд чи таку реакцію на процеси глобалізації, що нині має місце, можна вважати адекватною.

Радикально-терористичні рухи і групи виникли вперше і виступили як організована сила ще в 1928 р. у Єгипті. Тоді утворилася асоціація "Брати-мусульмани" з проголошеною метою боротьби за визволення своєї країни від англійських колонізаторів і створення дійсно ісламської держави із життям за законами шаріату. До кінця 1980-х рр. "Брати-мусульмани" перетворилися на всемусульманську асоціацію, ставши міжнародною організацію. За єдину ідеологію прийнято ваххабізм, що характеризується крайньою нетерпимістю до інакомислення, фаталізмом, відмовою людини від свободи волі, фанатизмом. У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 рр.) "Брати-мусульмани" вели активну діяльність у цій країні, допомагаючи у "священній війні".

У другій половині 1990-х рр., особливо після захвату влади в Кабулі рухом "Талібан", Афганістан перетворився на головну базу і координуючий центр діяльності ісламістських організацій У глобальному масштабі. Організаційно це міжнародне терористичне співтовариство оформилося після створення наприкінці 1980-х рр. нової, побудованої на принципах глибокої конспірації організації "Аль-Каїда", яка має розгалужену мережу своїх структур в усьому світі. Деякі дослідники говорять про те, що тероризм став однією з форм ведення війн, а його надзвичайне поширення може розглядатися як утілення нової світової війни. В основі мотивації сучасних міжнародних терористів лежать насамперед антизахідні і антиамериканські настрої. Вони є прямим наслідком і збереженням у новій формі того духу антиколоніалізму, яким були охоплені народи Азії й Африки як після Першої, так і після Другої світової війни. Неправильно думати, що анти-колоніалізм зник після того, як пішли іноземні війська і було досягнуто національної незалежності. Він випаровується лише на практичному рівні, у ділових і побутових відносинах. Проте в менталітеті, психіці, ідеології він зберігається. І це традиційне відчуття своєї другорядності в очах "білих" - відчуття, яке невідворотно породжує комплекс другорядності і пов'язані з ним образу, гнів, протест, - характерне для жителів тих країн, які зазнали гноблення з боку Заходу. А Захід і насправді на кожному кроці дає багато приводів для того, щоб до нього відчували неприязнь: експансія своїх ресурсів та ідей, норовів і культури, зверхність та поблажливість, ставлення до суспільств Сходу як до відсталих і слаборозвинених.

Особливо вразливими в цьому сенсі виявляються мусульмани. Уся система їх культури виховувала в них почуття вищості над невірними. Вони пишаються своєю древньою і багатою цивілізацією. Однак бачать, що в ієрархічній структурі сучасного світу їхні країни стоять на нижчому щаблі порівняно із Заходом. Переконані в перевагах своєї культури і в тому, що їхня релігія є єдино правильною, вони у відчаї від того, що у світі владарюють, задають тон інші. Реакція на тривалу епоху приниження, гнів у ставленні до тих, хто своєю поведінкою досі не дозволяє позбутися незаслуженого комплексу неповноцінності, прагнення відродити гідність - ось перша причина того збудження, тієї емоційної напруженості, постійного емоційного дискомфорту, які породжують екстремістські настрої в мусульманському світі. Це не е єдиною причиною тероризму, але однією з найсуттєвіших.