Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

Я від себе й від професора подякував долі за те, що ми по-дружньому дійшли згоди, і постарався умовити Лазаруса, щоб надалі він нічого такого не вигадував.

На дорозі біля своїх воріт стояв бургомістр. Він явно нервував.

— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — ще здаля закричав він нам, вважаючи, напевно, що ми теж у такому стані, як він сам. — Ну, як справи?

Почувши, що ніхто не одбере в мене жодного моаї кава-кава, він страшенно зрадів.

— От бачиш! — вигукнув він і вдарив себе кулаком у груди. — Що значать наші об'єднані аку-аку!

Він, ніби вибачаючись, попросив капітана й машиніста почекати в джипі, бо хоче нам з Лазарусом щось сказати в себе в хаті.

В кімнаті бургомістра стояв круглий стіл, три стільці й шафа. Господар засвітив лампу, вийняв недавно куплену пляшку вина і налив три склянки. Ми повинні були хлюпнути трохи вина собі на пальці, змочити ним голови для «доброго щастя», а решту випити.

Бургомістр уже склав план. Ніч зараз темна, місяця немає. Лазарус побуде з тими, що в машині, а бургомістр візьме мене з собою поклонитися бабусі. Треба спитати її, чи можна мені піти в печеру. Я погодився, і ми, напахані вином, сіли в машину.

Доїхавши аж до роздоріжжя біля будинку губернатора, ми завернули до невеликого молу і зупинились там, вимкнувши світло. Тільки зірки мерехтіли над нами. Тут повз нас проїхало верхи кілька остров'ян, і, хоч тупіт чувся поряд з машиною, я ледве розрізняв їхні силуети. Коли вони минули нас, бургомістр заявив, що ми піднімемось на пагорб помилуватись зірками. Капітан і машиніст удали, ніби повірили цьому.

Ми з бургомістром пройшли чималу відстань праворуч від дороги, аж поки не помітили перед собою якесь каміння, що скидалось у темряві на древній мур. Тут бургомістр зупинився і прошепотів, що по той бік каміння він не зможе сказати мені жодного слова, а лише подаватиме знаки. Він прокрався ще метрів п'ятдесят уперед. Я обережно йшов за ним, ледве не наступаючи йому на п'яти.

Ми наблизились до якоїсь речі, схожої на світлу, неправильної форми, кам'яну плиту. Можливо, це був затверділий цемент — у такій темряві я не міг добре розглядіти. Тут бургомістр зупинився. Він показав на землю перед собою, потім дуже низько вклонився, витягнувши поперед себе руки долонями донизу. Я вирішив, що він наказує й мені зробити те саме, тому, ставши поруч, якнайточніше повторив його рухи. Потім бургомістр безшумно обійшов навколо світлої речі. Я рушив за ним і, незважаючи на темряву, помітив, що ми йдемо по добре втоптаній стежці. Повернувшись на те саме місце, ми ще раз поклонились, витягнувши руки. Так повторювалось тричі, потім бургомістр завмер, як силует на тлі зоряного неба, схрестивши руки і втупившись у світлу річ на землі. Я зробив точнісінько те саме. Мене глибоко схвилювала ця несподівана церемонія. Віддалік виднілись вогні великого військового корабля, що стояв біля берега. Але це вже не був острів Пасхи, я став свідком ритуалу, що відбувався в незвіданій частині світу сотні років тому. І все ж таки я знав, що чорний силует поруч мене — це наш мирний бургомістр з дбайливо підстриженою борідкою й вусами. Він не рухався, не розмовляв, а просто стояв, глибоко задумавшись, ніби хотів когось загіпнотизувати. Я вирішив, що коли не втрутиться мій аку-аку, то ми навряд чи — доб'ємося згоди впертої бабусі. Тому, відкривши рота, я почав щось бурмотіти. Цього ніяк не слід було робити.

— Тепер усе, вона зникла, — перебив мене бургомістр і, перш ніж я встиг отямитись, кинувся тікати.

Мені довелось бігти слідом за ним, щоб не загубити його з очей. Трохи нижче, біля каменів, він зупинився, відсапуючись.

— Вона сказала «так», — мовив я.

— Вона сказала «ні», — відповів бургомістр і повторив мені те, що не раз говорив уже й раніше: його власний аку-аку весь час каже «так, так».

Він витяг з кишені коробку сірників і висипав їх на долоню.

— Мій аку-аку каже, що я повинен ось так випорожнити свою печеру для сеньйора Кон-Тікі, але бабуся каже «ні» та «ні».

Він тричі питав її, а вона все відповідала «ні». Але цього разу вона сказала, щоб він їхав кораблем на континент, а коли повернеться, нехай подарує сеньйору Кон-Тікі одну печеру разом з усіма речами.

Ми стояли й довго сперечались, що сказала бабуся, аж поки, нарешті, він не погодився ще раз запитати її, але без мене й іншої ночі. А до відплиття «Пінто» залишалося зовсім мало часу.

Через два дні мій джип знову зупинився біля воріт бургомістра: за весь цей час дон Педро не подавав ніяких ознак життя. Я знайшов його і Лазаруса за пляшкою вина у тій самій маленькій кімнаті з круглим столом. Бургомістр поспішив повідомити мене, що для Лазаруса сьогодні щасливий день: він вирішив показати мені одну з своїх печер за два дні до відплиття експедиції з острова. Але для самого бургомістра день був нещасливий. Бабуся все ще каже «ні», а його брати впевнені, що він помре, коли візьме мене в печеру. А бургомістр — голова роду, і помирати йому не можна. На додачу до всього остров'яни оголосили страйк і відмовились розвантажувати «Пінто», якщо їм не підвищать платню. Бургомістра щойно повідомили, що коли він не втихомирить людей, його не візьмуть на континент.