Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

Ед знову вирушив на вершину Оронго, де він ще до приходу «Пінто» зробив так багато знахідок. Розкопавши невелику, недбало складену аху біля руїн селища птахо-людей, Ед виявив, що вона надбудована на руїнах древнішої споруди з чудово оброблених каменів у класичному стилі інків. Знявши довкола весь шар землі, він побачив, що ряд майстерно складених каменів зв'язує цей мур з усміхненим ідолом, якого було знайдено раніше. На всіх каменях, ніби символ сонця, були зроблені великі круглі очі. Коли ж Ед помітив посеред цієї споруди цілу систему видовбаних у скелі ямок, він уже більше не сумнівався. 21 грудня в південній півкулі — день літнього сонцестояння. Напередодні Ед устромив в одну із ямок жердину і разом з капітаном почав чекати сходу сонця. Коли ж сонце з'явилось над краєм кратера з протилежного боку гігантського котлована чітка тінь від жердини впала саме на ту ямку, на яку заздалегідь вказав Ед. Так у Полінезії було вперше відкрито сонячну обсерваторію.

Губернатор обіцяв прийти на це місце до схід сонця в день зимового сонцестояння, бо експедиції на той час на острові вже не буде. Ед показав йому ямку, на яку мала впасти тінь від сонця. Коли цей день настав, губернатор прибув сюди у призначений час: тінь справді закрила другу ямку від кінця.

В день літнього сонцестояння Білл теж вибрався з вимірювальними приладами на велику класичну а х у, яку він розкопав у Вінапу. Виявилося, що сонце стоїть точно під прямим кутом до цього могутнього, побудованого в інкському стилі муру. Інки та їхні попередники в Перу поклонялися сонцю,і відкриття обсерваторій знову змусило нас згадати древніх будівничих Південної Америки.

Біллові пощастило зробити й інші відкриття. Місце, де було знайдено й піднято червону статую, являло собою величезний храмовий майдан, зроблений у вигляді заглибини в сто п'ятдесят метрів завдовжки і завширшки в сто двадцять метрів. Колись його оточував високий земляний вал, сліди якого видно було ще й досі. Червона статуя в Тіауанако теж лежала на такому чотирикутному майданчику. А перед великим муром Білл знайшов рештки стародавнього крематорію, де було спалено й поховано багато людей разом з їхнім рибальським знаряддям. До цього часу археологія не знала випадків кремації на острові Пасхи, і це нібито суперечило даним сучасної науки.

Карл наніс цю древню споруду на карту і заходивсь її вивчати. На аху Піто те Кура, де лежала найбільша із статуй острова, він одкопав у майстерно складеній стіні гробницю. Серед зотлілих людських кісток Карл знайшов дві дуже гарні сережки, зроблені з серцевини величезних черепашок.

Арне з кількома своїми групами землекопів теж зробив багато цікавих знахідок всередині і зовні кратера Рано Рараку. Тепер він почав розкопувати один із круглих пагорбів біля підніжжя вулкана. Пагорби були такі — високі, що остров'яни дали їм навіть назви, а наука вважала, що вони мають природне походження. Тепер же ми побачили, що вони створені руками людини. Це був щебінь із каменоломні, який у великих кошиках виносили на рівнину. Цілком випадково ми дістали виняткову можливість науково датувати роботу скульпторів. Заглиблюючись у пагорб, ми натрапляли на поламані кам'яні сокири та обвуглені шматочки дерева з багаття. Ми виміряли радіоактивність вуглинок і довідалися, що саме цей пагорб насипали десь близько 1470 року, тобто за двісті років до того, як у рові довговухих на Поїке запалало фатальне багаття.

Глава довговухих сидів на порозі й полірував орлиний ніс дерев'яній фігурці, коли «Пінто» залишав острів. Керуючись своїм девізом «не хвилюйся», він швидко заспокоївся після того, як його мрія про мандрівку на континент не здійснилась. Губернатор дав мені дозвіл узяти його на Таїті, Хіва-оа й Панаму, коли ми від'їздитимемо з острова. Дізнавшись про це, бургомістр відчув себе найщасливішою в світі людиною. Виходить, «добре щастя» все ж таки не покидає його! Він з новими силами, дотримуючись суворої мовчанки, уже сам відвідав бабусю, але стара вперто наполягала на своєму. Тієї ночі бургомістр весь час прокидався, аж поки, нарешті, і зовсім не міг заснути, бо його аку-аку не давав йому спокою. Аку-аку не погоджувався з бабусею і безупинно нашіптував: «Іди в печеру, іди в печеру». Нарешті бургомістр не витримав, устав і пішов до печери. Дорогою він нікого не зустрів, і йому не довелося ховатись. Це було ознакою «доброго щастя». Увійшовши всередину, він схопив голову звіра з великими зубами, але аку-аку сказав: «Бери більше, бери більше», і, кінець кінцем, він виніс із печери багато скульптур. Тепер вони сховані поблизу селища. Коли зовсім стемніє, я повинен поїхати туди машиною.

Цього разу бургомістр приніс скульптури дивовижних казкових тварин. Багато фігур зображало одного й того самого звіра, що мав довгу шию і морду з трьома передніми зубами вгорі й унизу. Більше в пащі зубів н# було. Але найкращою скульптурою виявився широкий круглий очеретяний човен, справжнісінький ковчег. Він мав три щогли з товстими смугастими вітрилами, які були закріплені в круглих отворах уздовж вигнутої палуби. Човен скидався на майстерний витвір кондитера, тільки був зроблений не з тіста, а з затверділої лави.

— Тепер ти бачиш, звідки я знав, що вітрила колись робили з очерету, — гордо мовив бургомістр і показав на вертикальні смужки, що зображали очерет.

Я помітив, що бургомістр сьогодні трохи кашляє, значить, починається коконго. Він захоплено заявив, що такого легкого коконго, як цього року, ніхто навіть не пам'ятає. Але поки не мине кашель, він не може ходити до печери: відвідини сховища хворою людиною накличуть «погане щастя». Якщо його предки й робили таке, то лише для того, щоб сховатись у печері й померти.

Довговухі, нарешті, повернулися в Анакену, щоб закінчити роботу. Лазарус спритно вибрався на мур і почав упевнено командувати. Вісімнадцятого дня настав вирішальний момент: велетень з шумом і гуркотом одірвався від кам'яної вежі, випрямившись на весь свій гігантський зріст.

Невдовзі після цього почалася велика буря, і капітанові довелось обвести судно навколо берега, щоб сховати його біля селища од вітру. Коли через два дні вигодинилось і судно знову зайняло своє постійне місце поблизу табору, мене повідомили по радіо, що на борту перебуває остров'янин, який приїхав із селища і хоче мені щось показати. Я вирушив моторним човном до судна і зустрів на борту свого молодого друга Естевана, По ньому видно було, що він приготував мені якусь несподіванку. На його обличчі знову з'явилася по-хлоп’ячому щаслива посмішка, якої я не бачив з того часу, коли його жінка раптом перестала ходити до печери. Він ввічливо, але схвильовано запитав, чи не знайдеться на кораблі зовсім темного місця, бо він хоче відкрити мені велику таємницю. Я повів його до своєї каюти і опустив завіси. Естевана це влаштовувало. Він вийшов і за мить притяг два великі клунки. Замкнувши двері каюти, Естеван попросив мене стати в куточку і пильно стежити за тим, що він робитиме.

В каюті було так темно, що я ледве розрізняв постать Естевана, котрий, нахилившись над клунком, витягав якусь річ. Спершу я подумав, що, вимагаючи темного місця, Естеван витягне щось засвічене. Але він вийняв щось таке ж темне, як усе довкола. Я тільки помітив, що він натягає його на себе, отже, це була маска для танців чи якийсь інший убір, в якому він виступатиме. Мені здалось, що на голові в нього заколихалося щось схоже на довжелезні вуха, але в темряві я не був певен цього. Нарешті Естеван витяг з клунка ще якісь дві великі темні речі, одну з них він залишив на підлозі, а другу поклав на диван біля ліжка. Після цього він сів навпочіпки і, як я помітив, обхопив руками з обох боків велику річ, що лежала на підлозі, наче хотів почати щиру розмову з улюбленим другом. Потім дуже урочисто забубонів щось по-полінезійському.

Голос його був лагідний, мелодійний, але разом з тим такий серйозний і зосереджений, що мені стало моторошно. Лише через кілька секунд я збагнув, що він зовсім не має наміру показувати мені виставу: молодий вродливий остров'янин геть захоплений справжнім язичеським обрядом. Я помітив, що Естеван все більше хвилювався. Коли він, закінчивши обряд з річчю, яка лежала на підлозі, обхопив руками те, що поклав на диван, у нього аж голос змінився, і він почав схлипувати. Зрозуміти, що він казав, було неможливо. Я лише розрізнив, що він кілька разів повторив моє ім'я. Потім у голосі хлопця почулося ридання, йому все важче й важче було стримати його. Нарешті він так гірко заплакав, ніби втратив близького друга. Я почував себе дуже ніяково, мені хотілось урвати мовчанку і втішити його, дізнатися, що сталось. Але я вирішив, що найкраще буде поки що не втручатись. Нарешті він узяв себе в руки, зняв чорний убір і попросив освітити каюту.

Коли я підняв завісу, Естеван стояв і намагався посміхнутись, хоч очі в нього були червоні від сліз. Мені довелось дати йому носовичок, щоб він витерся. Разом з тим здавалося, що Естеван відчуває полегшення, ніби позбувся якогось кошмару. Я глянув на щойно знятий ним убір — це був товстий светр темно-синього кольору і чорна полярна шапка з дуже довгими навушниками, яку він, очевидно, дістав від зайшлих китобоїв. На підлозі сидів великий собака з червоного каменю. Він був так старанно вичищений й вимитий, що скидався на шоколадну фігуру, яка почала танути. На дивані лежала якась диявольська істота — сам сатана у вигляді звіра з горбом на спині, гострою борідкою і єхидно скривленим ротом. Вона була зроблена з твердого сірого каменю і збереглась напрочуд добре.

Естеван шанобливо, майже ласкаво показав на скульптуру на дивані і пояснив, що, за словами його дружини, вона могутніша «за ту, другу. Ці фігури були двома із чотирьох сторожів печери. Ті два, що залишилися ще в підземеллі, — це великі голови з кількома чудними фігурками на маківках. Сторожі, які тепер лежали в мене, розсердились на Естеванову дружину за те, що вона винесла багато речей з їхньої частини печери. Відтоді в неї весь час болів живіт, і вона, нарешті, вирішила, що найкраще буде віддати розлючених сторожів мені — може, вони подобрішають, коли знову опиняться серед підлеглих їм каменів.

Естеван приніс також п'ять звичайних каменів і серед них — двоголове чудовисько, набагато страшніше за вимитого милом песика, який мирно поглядав на нас з килима перед ліжком. В печері залишилось ще кілька фігур, які належать цим сторожам, і серед них — великий човен з головами богів на носі і на кормі, про якого Естеван уже розповідав мені. Тепер усі вони повинні стати моїми.

Я запитав, чи не можна мені самому піти до печери і забрати ці фігури. Тоді Естеван запропонував спробувати разом умовити його дружину. Я обіцяв зайти якось увечері до нього і привести з собою лікаря, щоб дізнатись, що це за таємнича хвороба напала на його дружину.

Естеван ще раз глянув на своїх приятелів — собаку й чорта на дивані — і знову настійливо повторив, що відтепер обидва ці сторожі за всіма правилами передано мені. Він виконав усе, що веліла йому дружина, саме так батько передав ці речі їй, і так батько отримував їх од діда.

Тепер уся відповідальність падає на мене, і коли б я захотів передати сторожів комусь іншому то мусив би зробити те саме, що робив тільки що Естеван, причому, бажано одягнутись у темний одяг, щоб бути непомітним у темряві. Я можу показувати цих звірів кому завгодно на борту, аби тільки їх не бачили остров'яни. Через три місяці їх треба вимити перший раз, а потім мити чотири рази на рік. Я повинен не тільки змивати з них порох і плісняву, але й вичищати схожу на бавовну павутину, яка залягає в заглибинах каменів, і щороку викурювати комах, що відкладають личинки в тріщинах фігур.