Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

— Коли сторожів і їхніх підлеглих було запаковано, Естеван зовсім переродився, ніби з його молодих плечей спав важкий тягар. Він признався мені, що сам він — щирий християнин, але його предки спілкувалися з дияволами. Вони залишили після себе жахливу спадщину, і ті, кому довелось узяти дияволів на себе, ніяк не можуть позбутися відповідальності за їхні витівки.

Я спитав Естевана, чи сторожі, яких він передав мені, теж були дияволами. Він відповів, що по-іспанськи їх, очевидно, так і слід називати, хоч самі предки називали їх аку-аку.

Виходить, у нас на борту були тепер два аку-аку. Естеван дав мені зрозуміти, що якби на те його воля, то він віддав би мені не тільки тих двох аку-аку, що залишилися в печері, а й усіх інших з цілого острова. Найкраще було б, якби всі аку-аку перебрались до нас на борт і назавжди поїхали з острова, тоді нікому не треба було б більше турбуватись про них. Зараз усі жителі острова — щирі християни, і вони б ніколи вже не займались такими речами, коли б їх не змушував робити це страх за своє життя й здоров’я.

Естеван у свій час ходив до школи і тому вмів писати. Він красивими літерами виписав для мене те, що виголошував у темряві; і пояснив, що такий самий текст я повинен дати тому, кому передаватиму сторожів. На клаптику паперу я прочитав:

Ко ау Кон-Тікі хе Ату а Хіва Хуа вірі маї те і Ка уру атуа на Кі те.

Каїга Еїну Ехорайє Ехіті Ка пура Еураурага те Махінасе. Ка еа Коруа Какаї Кахака хоа іте уму моа іте уму кокома оте атуа хіва.

Ко Кон-Тікі мо хату О Ко іа То Коро Вa Ka Tepe Ко хахо Кохао Варі оне ана Кена О те Атуа хіва Ко Кон-Тікі.

Естеван не міг дослівно перекласти тексту, але в загальному зміст його полягав у тому, що я, людина із зовнішнього світу, прибув сюди з своїми супутниками і подбав, щоб чотирьох аку-аку на ім'я Еіну Ехорайе, Ехіті Капура, Еураурага і Махінаее нагодували тельбухами півня, спеченого в земляній печі перед отвором у печеру О Ко іа, поки мій корабель, колихаючись на хвилях, стояв на якорі біля піщаного берега в Анакені.

Я зрозумів, що обряд з тельбухами Естеван і йото дружина виконали самі від мого імені перед входом у родинну печеру. Через кілька днів ми з лікарем при першій же нагоді вирушили до селища і, непомічені ніким, зайшли до хатини Естевана. Невеличкий стіл, на якому стояла ваза з квітами, дві табуретки та дві лавки — ось усе, що було в кімнаті. Біля одної стіни за ширмою містилось ліжко. Все було пофарбовано в блакитний та білий… колір і блищало чистотою.

З-за ширми вийшла дружина Естевана. Це була справжня красуня — бліда, струнка, з довгим чорним волоссям, розумними, серйозними очима, спокійна і скромна. В цій молодій хворій жінці відчувалась якась безмірна впевненість, вона була боса, але трималась, як королева. Вона погано розмовляла по-іспанськи, й Естеван допомагав їй, коли ми не могли порозумітись. Вони вибачились, що не можуть запропонувати нам стільців, але ми з задоволенням сіли на лавки.

Я дивився на, скромну молоду жінку, яка сиділа, склавши на колінах руки. Не такою я уявляв собі вперту дружину Естевана: я сподівався зустріти справжню амазонку. На всі свої запитання лікар одержав чітку і спокійну відповідь. Виявилось, що в неї легка жіноча хвороба, яку буде неважко вилікувати, коли вона погодиться лягти в лікарню.

Естеван сам завів розмову про печеру. Його дружина тихо й лагідно, але так само спокійно й упевнено відповідала й на мої запитання. Колись батько попередив її: якщо чужа людина проникне в родинну печеру, хтось із її близьких помре. Вона помирати не хоче і не бажає, щоб щось погане трапилось з Естеваном, а тому не може взяти мене до печери. Тут вона була непохитна. Естеван з нещасним виглядом розповів, що коли недавно пробував переконати її, вона проплакала дві доби. Я зрозумів, як серйозно вона дивиться на все це, і відмовився від свого наміру.

Я запитав, чи не могла б вона сфотографувати нам печеру, якщо ми навчимо її, як це зробити. Ні, сказала вона, так не можна, адже тоді чужі люди побачать на фото печеру, оголошену табу.

Отже, мене спіткала цілковита невдача. Ні на що вже не сподіваючись, я запитав, чи не могла б вона принести все з печери до хати, щоб ми могли сфотографувати фігурки в неї дома. На мій подив, вона відразу ж погодилась. Камені ми можемо фотографувати. Я ще більше здивувався, коли Естеван запропонував їй тимчасово скласти речі в печері в саду, яка має теж потаємний вхід, але не оголошена табу, тому її можна фотографувати. Жінка погодилась і на це, тільки щоб не виносити двох сторожів. Вони щиро засмутилися, коли я похитав головою і пояснив, що не треба переносити речі в сад, бо мені хотілось побачити саме справжню родову печеру. Кінець кінцем, ми домовились, що скульптури буде перенесено до хати, і коли все буде готове, мене повідомлять.

Подякувавши, я на прощання ще спитав, чи ці фігурки робив її батько. Вона відповіла, що батько допомагав робити деякі з них. Майже всі фігурки витесав її дід, який під час введення християнства на острові одержав ім'я Раймунді Укі. «Він помер, коли йому було сто вісім років. Вона пам'ятає, як дід учив її батька витісувати фігурки. Вона тоді була ще зовсім малою. Їй розповідали, що спочатку дідові допомагав «порадами» прадід. Коли почали складати в печеру камені, вона не знає, але там є деякі речі дуже давні, хоч більшість їх потрапила туди, коли жив дід.

Тепер ми знали, що принаймні одна з загадкових печер на острові Пасхи була чимось живим, а не просто замурованим складом, мертвонародженою скарбницею з часів перших міжусобиць. Печера дружини Естевана, можливо, була останньою з діючих, але водночас вона була першою, скарби якої почали потрапляти в чужі руки. Та коли молода пара зачинила за нами двері і ми опинились на вулиці, я відчув, що саме цю печеру мені ніколи не доведеться побачити.