Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

Страйк тривав далі і поширився на вівцеферму військово-морських сил, де вже більше ніхто не стежив за роботою вітряків, що качали напівсолону воду з доісторичних колодязів для десятків тисяч, овець.

«Пінто» затримувався. Але чілійці, що були на борту; всім, чим могли, допомагали нашій експедиції. Коли від спеки з пробірок нашого лікаря повискакували затички і вся спеціальна рідина для консервації крові витекла, професор Вільгельм урятував для експедиції цінні проби крові, забезпечивши нас цією рідиною. Радисти з «Пінто» відремонтували наше радіо, що раптом зіпсувалось, хоч весь час працювало бездоганно. Машиніст і стюард теж розв'язали чимало своїх проблем, одержавши від колег з військового судна нові запаси. Веселі й задоволені, вони доповіли, що тепер на півроку забезпечені всім необхідним. Незважаючи на страйк і затримку, моторний човен весь час снував між «Пінто» і берегом, одвозячи на острів борошно та цукор і забираючи на борт величезні тюки вовни.

Нарешті було призначено день відплиття.

Напередодні ми знову перевели своє судно з Анакени і стали на якір поруч з військовим кораблем. Пенья в цей час був-у нас на борту і не поспішаючи оглядав колекції археологів. Як тільки він прибув на судно, я запросив його до своєї каюти і вручив конверт з докладним звітом міністрові освіти про наслідки роботи експедиції на час прибуття «Пінто». Сам Пенья одержав копію, яку я попросив його прочитати при мені. У звіті я докладно описав різноманітні типи чудових скульптурок, які мені принесли з печер, і вказав, що, за словами остров'ян, вони передаються у спадок і зберігаються у потаємних підземних сховищах. Професор спитав, чи бачив я сам таке сховище. Я відповів, що не бачив, але сподіваюсь побувати в ньому після відплиття «Пінто». Більше професор цим не цікавився; він подякував за звіт і попросив показати йому ящики з археологічними матеріалами. Ми попрямували на передню палубу, куди штурман заздалегідь переніс усі знахідки археологів, і відкрили два ящики. Побачивши, що там лежать тільки, пластмасові мішечки з деревним вугіллям, уламками обгорілих кісток та каменів, Пенья більше не захотів дивитись. Я насилу вмовив його підійти до полиць, де, лежала моя особиста невелика колекція, щоб показати коробки з тим, що мені принесли остров'яни. «Пінто» наступного дня покидав острів, тому можна було не боятись, що хтось необережно проговориться про це. Я вийняв голову з страшною роззявленою пащею. Пенья здригнувся і схвильовано вихопив скульптуру у мене з рук. Нічого подібного він не бачив на острові Пасхи. Чи не знаходили ми чогось такого в землі?

Ні, не знаходили. Всі фігури такого типу я одержав від самих остров'ян.

Професор вмить перестав цікавитись і поклав голову з роззявленою пащею назад у коробку. Він захоплено подивився на велику дерев'яну моаї кава — кава, впізнавши в ній роботу бургомістра. Професор пожалкував, що через страйк такий чудовий різьбар по дереву не зможе поїхати на континент. Пеньї було відомо, що бургомістр знає більше цікавих речей, ніж будь-хто інший н острові.

Оглядати колекцію далі Пенья нізащо не захотів — такі речі його не стосувались.

Коли ми стали на якір поруч з військовим судном, наші друзі з «Пінто» прибули човном попрощатися з нами. Коли я розмовляв з Пеньєю, до нас підійшли його асистент і двоє студентів. Я навмисно серйозно звернувся до них, попросив вислухати і ніколи не забувати того, що я їм скажу. Я розповів їм, що на острові є люди, які зберігають великі таємниці.

— Брати Пакараті, — швидко вставив один із студентів.

— Можливо, але таємниці є і в бургомістра, і в багатьох інших, — зауважив я й додав, що таємниці зберігаються в забобонах і звичаях, які зараз уже відмирають. Крім того, я певний, що населення острова знає входи в потаємні печери з маленькими скульптурками хоч мені самому ще не вдалось проникнути туди.

Один з студентів порадив мені не дуже прислухатись до багачок і легенд остров'ян, інший зауважив з лукавою посмішкою, що остров'яни — майстри робити підробки.

Я ще раз попросив їх не забувати те, що я сказав: на острові є потаємні печери із скульптурами. Я зроблю все можливе, щоб проникнути в печеру, та коли мені до від'їзду не пощастить цього зробити, їхнім обов'язком є потурбуватися, щоб найближчим часом сюди послали етнолога, який зміг би вести пошуки далі.

Дехто погодився зі мною, дехто посміхнувся, а сам Пенья весело поплескав мене по плечі. Він пропонував ч остров'янам сто тисяч песо, тобто двісті доларів, якщо вони принесуть йому ронго-ронго, та це не допомогло. Один із студентів сказав, що коли б «Пінто» затримався ще днів на п'ять, він добув би ронго-ронго з потаємної печери.

Невдовзі на наше судно наїхало повно гостей з «Пінто» та з селища, і довелось припинити нашу розмову. Я розкрив перед ними всі свої карти — хай тепер думають, що хочуть.

Наступного дня. «Пінто» поплив, забравши з собою нашого водолаза що якось у вільний час спустився на недозволену глибину і пошкодив собі барабанні перетинки. Шкода було, що від'їжджає один з наших членів експедиції, та замість нього залишився симпатичний молодий чілійській студент, що прибув сюди на «Пінто». Едуардо Санчес вивчав у Чілі археологію і тепер залишився в нас помічником археолога на суші і юнгою на судні. Він був давнім щирим приятелем Гонзало, і кращого помічника для експедиції навряд чи й можна було побажати.

Ми пропливли вздовж острова в кільватері сірого велетня. Тепер у нас було багато друзів серед тих, хто стояв на широкій кормі та на виступах високої башти і махав нам на прощання руками. Сиреною і прапором ми послали їм прощальний привіт. Сонце спускалось у, хвилі океану. Маленький гренландський траулер повернувся назад і поплив уздовж чорних прибережних скель, а військовий корабель полинув на схід, назустріч фіолетовим вечірнім хмарам, що нагадували вибухи бомб.

А далеко на заході, аж на обрії, спломеніли ще останні спалахи сонця.

І ось ми знову залишились у темряві на самоті з дивовижним маленьким острівцем, мешканці якого спокійно спочивали в селищі на другому кінці, залишивши тут лише нечисленних аку-аку стерегти загадкові камені у темних печерах, а десь далеко блимав кволий вогник нашого сторожа в Анакені.

Коли зникли останні вогні «Пінто», корабель ніби поринув у небуття… Зовнішній світ існує для острова Пасхи лише тоді, коли він сам сюди завітає. Багато кого з остров'ян зваблюють чутки про зелені пальми Таїті чи високі будинки Чілі, але життя по той бік обрію здається для них таким далеким і нереальним, як життя потойбічного світу. Для місцевих жителів острів і справді — «Пуп землі». Міцні зв'язки народження прикріплюють їх до цієї твердої й надійної точки посеред океану, справжнього центра світу. Значні держави, такі як Чілі, США, Норвегія чи Таїті, лежать або на сході або на заході, а «Пуп землі» міститься в точці перетину ліній, що ділять земну кулю на схід і захід, південь і північ.

Після відплиття військового судна життя на острові пішло своїм звичаєм. Коконго ще не почав лютувати по-справжньому. Коконго — страшне лихо для остров'ян, щорічна епідемія грипу, яка завжди вибухає після контакту з материком. Епідемія починається і кінчається з точністю годинникового механізму. Щоразу після відплиття корабля грип лютує в селищі місяць чи два, особливо вражаючи груди, живіт і голову. Хворіли всі, коконго нікого не щадив і завжди вимагав людських жертв, поки втихомирювався до наступного року. Але цього разу епідемія мала легкий перебіг. Остров'яни зразу ж знайшли цьому пояснення: експедиційне судно принесло на острів «добре щастя». Недарма ж після нашого приїзду взагалі ніхто не хворів. Губернатор і патер Себастьян дозволили землекопам знову розпочати роботу, і археологи відновили розкопки в тих місцях, де їх було припинено.