Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

— Там, нагорі, над Ханга Піко, біля шляху, під цементною плитою, — відповів він.

Я здригнувся, на мить уявивши собі безпомічну стару ясінку, придавлену плитою, але потім зрозумів, що бабусі немає в живих і вона там нагорі похована. Бургомістр довірливо прошепотів, що запитувати її не можна ні вдень, ні при місячному світлі: потрібна цілковита темрява. Та при першій нагоді він запитав і, коли бабуся згодиться, піде до печери і задовольнить прохання свого аку-аку.

Наступного дня ми підняли якір і повернулися в Анакенську бухту, а «Пінто» тим часом почали розвантажувати. Гонзало вирушив верхи з професором Пенья та студентами до місць розкопок, а археологи експедиції, які тепер залишились без робітників, стали екскурсоводами.

Це були святкові дні. На «Пінто» для членів експедиції дали обід, потім командир корабля і його екіпаж побував у губернатора і в нашому таборі. Коли професор Пенья із студентами приїхав у Анакену, знову відбувся веселий бенкет, і гості залишились у нас на ніч. Один із студентів-археологів, болівієць, був у страшенному захваті від червоної статуї у Вінапу і гіганта на колінах у Рано Рараку. Він сам брав участь у розкопках Тіауанако і відразу впізнав фігури: такі самі є і в нього на батьківщині.

Пенья був у найкращому гуморі, все, що він оглянув, йому дуже сподобалось. Та все ж таки він пошепки сказав, що має ще виконати «неприємну місію» і що давно шукає мене у зв'язку з телеграмою. Ми домовились про зустріч і розійшлися добрими друзями.

Через кілька днів бургомістр попросив мене прислати до селища джип, щоб забрати «важкий мішок з важливими речами». Машиною поїхав капітан. Він повинен був заодно привезти трьох черниць, які мали від'їжджати на «Пінто», але перед від'їздом хотіли поглянути на статую, яку бургомістр уже майже підняв.

Коли джип повернувся назад, на великому мішку в багажнику сиділи бургомістр і Лазарус, — обличчя обох мали таємничий вираз. Крім них, капітан привіз черниць і священика з «Пінто». Вони всі четверо пішли дивитись на статую, а бургомістр із Лазарусом притягнули мішок до мене в намет.

Отже, бургомістр нарешті зважився! Він з своєю покійною бабусею відвідав печеру і зараз був такий збуджений, ніби в лихоманці. Лазарус, навпаки, відчував полегшення, здавалось, йому навіть дихалось вільніше; тепер він знав, що не тільки він виносить камені з печери.

Обидва страшенно злякались, коли, поклавши мішок на машину, довідались, що треба ще заїздити за черницями. Та все скінчилось гаразд: їм випало «добре щастя».

У мішку був згорток з п'ятьма каменями, які Лазарус узяв з другої печери, розташованої у Вінапу. Він вперше брав звідти речі. Решта тринадцять фігур виявилися з печери самого бургомістра. Це були найкрасивіші скульптури з усіх, які мені доводилося бачити на острові. Один камінь зображав голову собаки з роззявленою вищиреною пащею і скошеними очима, такими хижими, що голова більше скидалась на вовчу чи лисячу морду. Я не міг надивитися на ці прекрасні витвори. Зображень собак і схожих на собак створінь було багато. Одно з них, з витягнутою мордою, з довгим тулубом і хвостом, більш було б схоже на крокодила, коли б не такі прямі ноги. Був тут і плазуючий моко з широкою, головою, великою пащею і зубчастим хребтом, який дуже скидався на каймана; були й птахи, птахо-люди і дивовижна кам'яна голова. Лазарус теж приніс дуже своєрідні скульптури, серед них плоский камінь з рельєфним зображенням двох переплетених змій.

Остров'яни вважали мене всезнайком, тому доводилось бути дуже обережним, щоб яким-небудь безглуздим запитанням не показати, наскільки це все для мене нове. Однак тепер я так захопився, що несподівано для самого себе запитав, для чого вживали ці камені. На щастя, це не викликало ніякої підозри в остров'ян.

— Вони дають силу тим, кого зображають, — шепнув мені на вухо схвильований бургомістр. Він витяг досить таки реалістичне зображення омара, чи, вірніше, лангуста з загнутими під живіт клешнями і витягнутими вздовж тулуба вусами.

— Ця фігурка надає сили лангусту, і тому їх так. багато на узбережжі.

Потім він показав на двох змій і пояснив, що подвійні фігури надають подвійної сили. Я знав, що змія для цих островів — зовсім невідоме створіння, і навмисне спитав, чи не надає це зображення подвійної сили вугреві. Але бургомістр сказав, що це не вугор. У вугра немає такої широкої голови й тонкої шиї, як у цих фігурок. Ці тварини живуть на суші і схожі на тих, яких чілійці називають «кулебра»[11]. Лазарус додав, що велике зображення такої змії висічено на скелі по дорозі в долину Ханга-о-Тео.

Тут я згадав, що патер Себастьян якось розповідав про нього і вмовляв мене поїхати туди разом з археологами. Ерорія знала, де це місце, але ми й досі не встигли там побувати.

Лазарус раптом захоплено зауважив, що це вперше вони розмовляють про такі речі відверто. Він признався бургомістрові, що багато разів ходив до печери по фігурки для мене, а бургомістр відповів, що хоче зробити таке саме. Розмовляючи, вони довідались, що в них чимало однакових фігур.

Я знав, що колись у Полінезії магічну силу приписували і людському волоссю; така моя обізнаність у свій час дуже вразила бургомістра й Лазаруса. Тепер бургомістр розповів, що в нього в печері в кам'яній» чаші зберігаються пасма волосся всіх його померлих родичів, навіть рудоволосої дочки, яка недавно втонула. Потім він страшно скривився і тремтячим голосом заявив, що в його сховищі є також голова, справжня голова. Черепів було повно у всіх підземеллях острова, і я зрозумів, що бургомістр має на думці щось інше. Тому я спитав, чи. голова кам'яна. «Ні, це справжня голова, людська», пояснив бургомістр і, весь тремтячи, схопився за голову.

Невже в нього в печері зберігається засушена «мумія, як на деяких інших полінезійських островах?

Лазарус сказав, що в тих двох печерах, які він відвідав, немає ні волосся, ні голів, там є лиш черепи ти кістки його предків. Бургомістр по секрету розповів мені, що на острові ще й досі відвідується щонайменше п'ятнадцять родових потаємних печер, а ще більше їх — загублено. Наскільки йому відомо, печери є тільки у нащадків довговухих, в тому числі і в нечистокровних. Бургомістр вважав, що коротковухі не мають потаємних сховищ. Найважливішу свою печеру він успадкував по прямій лінії від Оророїни, єдиного довговухого, що пережив бій біля рову Іко. Бургомістр дістав її від батька, а той, у свою чергу, від діда і так аж до тих неспокійних часів, коли Оророїні та іншим довговухим довелось ховати свої скарби в печерах, щоб їх не пограбували коротковухі. З п'ятирічного віку бургомістр працював разом із старшими і вчився в них, але батько вважав, що скульптури синові можна показати лише тоді, коли йому мине п'ятнадцять років. Він дійшов з батьком майже до самої печери і почекав, поки той сходить туди і принесе кілька фігур, які йому можна побачити. Такий звичай існував уже протягом одинадцяти поколінь.

Бургомістр помовчав, а потім знову сказав: