Розділ VII ЗУСТРІЧ З МОВЧАЗНИМИ СТОРОЖАМИ ПЕЧЕР

— Я вперше в житті розповідаю про такі речі. Перед тим, як повести мене до печери, батько відрізав у мене пасмо волосся.

Бургомістр смикнув себе за чуба, а Лазарус так напружено стежив за кожним його рухом, що я зрозумів: для нього все це така ж новина, як і для мене. Батько бургомістра загорнув волосся в банановий листок, обмотав мотузкою, зав'язавши на ній одинадцять вузликів, відніс його до печери і поклав у кам'яну чашу, накриту зверху ще одною такою ж чашею. Волосся всіх рядових членів сім'ї лежать в іншій чаші, що стоїть поруч. В чаші з бургомістровим волоссям зберігаються одинадцять пасом волосся, переважно рудого. На першому з них тільки один вузол — це пасмо належить Оророїні, друге, з двома вузлами, його синові, і так аж до пасма з десятьма вузлами, що належало батькові бургомістра; в останньому згортку з одинадцятьма вузлами зберігається пасмо його власного волосся.

Після того як згорток опинився в чаші, йому розповіли про всі таємниці, пов'язані з входом до печери. Відбулася церемонія в честь аку-аку, який охороняв сховище, йому сказали, що відтепер ще одна людина має законне право входити потаємним отвором. І тоді бургомістрові вперше дозволили зайти й оглянути древню печеру Оророїни.

Протягом життя цілого покоління Педро Атан сам беріг її таємницю, і тепер він потрапив майже у безвихідне становище, його рудоволосий син Хуан, «дитя часу», не цінує старовини. Хоч він уже дорослий і жонатий, на нього не можна покластись у таких таємничих і серйозних справах. Якщо Хуан дізнається, де вхід до печери, він спокуситься на великі гроші і почне про давати речі з печери людям з континенту. Тому, напевно, доведеться з часом передати печеру молодшому братові Атану Атану: в нього добре чисте серце, і він поважає заповіти предків.

На обід ми чекали гостей з військового корабля, і мені треба було йти. Бургомістр на закінчення заявив, що тепер він, Лазарус і я зв'язані узами братерства, це стосується і наших аку-аку, які зараз присутні між нас:

— Мій аку-аку стоїть ось тут, — задоволено сказав бургомістр і ткнув пальцем кудись униз до свого дієвого коліна.

Ми вийшли з намету, а наші аку-аку, напевно, плутались у нас під ногами, якщо тільки ці невидимі пуцвіріньки не вибрались просто крізь стіну. Адже аку-аку мають свій незбагненний спосіб переміщатися в просторі: бургомістр розповідав, що його аку-аку за кілька хвилин може домчати у Чілі і повернутись звідти назад.

Надворі бургомістр пояснив Лазарусові, як закінчити за один день підняття статуї, коли він поїде на «Пінто», а Лазарус візьме на себе керівництво.

Незабаром на нашій і губернаторській машинах прибулій на обід гості, а коли настав вечір, ми всі вирушили до селища, де в маленькому будиночку патера Себастьяна мала відбутися нарада з професором Пенья. Сам священик нездужав, але його тісний кабінет був повний-повнісінький людей.

Головував на нараді командир військового судна, який зараз був найвищою владою на острові. Як і губернатор, він прихильно ставився до нас, особливо після того, як оглянув роботу археологів. Тепер він хотів послати командуванню військово-морського флоту радіограму і спробувати домогтися для нас дозволу забрати з собою цілу статую. Він знав, що ми зверталися з таким проханням і нам відмовили, бо статуї перебувають під охороною держави. Але він сам переконався, що ми знайшли невідомі досі скульптури і тому після нашого від'їзду все одно їх залишиться на острові більше, ніж було раніш. Поруч з командиром та його ад’ютантом сиділи губернатор, професор Вільгельм, професор Пенья і один студент, а також Гонзало, як офіційний представник Чілі в нашій експедиції, Ед та я.

Відкриваючи нараду, професор Пенья заявив, що він захоплений роботою експедиції, але потім, висловлюючи свій жаль, витяг телеграму, що уповноважувала його конфіскувати всі археологічні матеріали. Професор Вільгельм, етнограф із світовим ім'ям, схопився з місця і виступив у наш захист. Археологи не зможуть закінчити роботу, якщо вони не візьмуть з собою до лабораторій зібраний матеріал, заявив він. І чому ніхто не попередив про це раніше? Адже перш ніж вирушити на острів Пасхи, Хейєрдал сам їздив у Чілі, щоб домовитись про все.

Пенья погодився, але заявив, що стався прикрий промах. Міністерство закордонних справ дало дозвіл, хоч компетенція в цьому питанні належить Міністерству освіти. Я зауважив, що сам особисто побував також у міністра освіти, який прийняв мене дуже люб'язно і просив повідомити його, коли нам буде щось потрібно.

Вільгельм одразу ж поспішив запевнити, що всі бажають нам допомогти, тільки треба це зробити законним шляхом. А таку можливість дає одне з формулювань закону, в складанні якого він сам брав участь. Тоді слова попросив студент Пеньї. Він заявив, що нестача в Чілійських музеях матеріалів про острів Пасхи змушує їх наполягати на конфіскації наших знахідок: у самих чілійців матеріалів з острова Пасхи менше, ніж у будь-кого іншого, закінчив він. Пенья ствердно кивнув головою.

При підтримці Еда і Гонзало я повторив, що при розкопках експедиція відкрила лише статуї і мури, які всі вони бачили. Ми тільки відкопали і частково відновили ці пам'ятники. Крім того, ми знаходили ще кістки, деревне вугілля і залишки старовинних знарядь, які не є музейними цінностями, але конче потрібні археологам для подальшого вивчення минулого острова Пасхи. Всі знахідки будуть потім описані в науковому звіті, а якщо там чогось не згадають, значить воно не варте уваги. Тому я запропонував, щоб нам дозволили забрати знайдені матеріали, а після їх вивчення і публікації представники Чілі можуть одержати все те, що їм буде потрібно.

І Пенья, і студент ухопилися за цю думку: вони саме й хотіли запропонувати щось подібне, і тим краще, що такий вихід запропонував я. Я додав, що хоч у землі ми й не знайшли жодних музейних цінностей, які можна було б перенести, але остров'яни дали мені чимало дивовижних речей, котрі, як вони заявили, є їхньою власністю.

— Те, що ви дістали від остров'ян, нас не цікавить, — сказав Пенья, — хіба що, — тут він посміхнувся, — вони принесли вам ронго-ронго.

— Ні, ронго-ронго у нас немає, але вони віддали мені багато інших речей.

— Мене це не цікавить, — повторив Пенья. — Я прибув сюди не як митний чиновник. Все, що ви купили в остров'ян, ми теж могли б купити… Нас торкається тільки те, що знайдено в землі, бо до вас тут ніхто не копав.

Ми відразу ж дійшли згоди: в мене відібрали право власності лише на той матеріал, який члени експедиції знайшли під час розкопок. Я запросив Пенью оглянути все те, що ми знайшли, і те, що купили чи одержали в подарунок. На цьому нарада закінчилась. Кілька чоловік залишилося скласти письмову угоду, а я вийшов на вулицю, де в машині мене чекали капітан і машиніст. Сідаючи, я здригнувся, помітивши поряд з собою якусь чорну тінь. Це був Лазарус. Я шепнув йому, що все гаразд, та він перебив мене:

— Я знаю. Я стояв і підслухував під вікном. Якби той маленький товстун захотів щось забрати в тебе, я побіг би до бургомістра і сюди прибули б двісті остров'ян.