Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

Робота ставала небезпечною. Анетті більше не дозволяли підвозити на дитячому візку маленьке каміння для бургомістра. Тепер тільки високі, дужі хлопці, босоногі, як неандертальці, похитуючись, носили до статуї великі брили. Бургомістр був надзвичайно обережний і перевіряв, як тримається кожний камінь. Вага гіганта була така велика, що окремі камені під його тиском покришились, як кусочки цукру. Один не так покладений камінь міг призвести до катастрофи. Але все було детально продумано, кожна дрібниця розрахована і перевірена. Серце завмирало, коли ми бачили, як робітники, чіпляючись босими ногами за виступи башти, тягають нагору величезні кам'яні брили. Але кожен з них був надзвичайно обережним, а бургомістр ні на мить не послабляв своєї уваги. Він чітко, без зайвих слів, управляв усіма діями.

Таким ми його ще не бачили. Адже в таборі його вважали за дивака і набридливого хвалька. Наші хлопці недолюблювали його за те, що він завжди хвалив себе і що безсоромно високо цінував свої дерев'яні фігурки, хоч вони й справді були найкращі на острові. Але тепер він спокійно й витримано керував роботою — природжений організатор, до того ж дуже винахідливий. Ми дивились на нього іншими очима.

Десятого дня статуя опинилась у найвищій точці. Довговухі почали посувати її так само непомітно в напрямку постамента, де вона мала стояти.

Одинадцятого дня вони заходилися піднімати гіганта вертикально, підкладаючи каміння тільки під обличчя, підборіддя і груди.

Сімнадцятого дня серед довговухих раптом знову з'явилася бабуся. Разом з бургомістром вона виклала на плиті, де мала стояти, статуя, півколо з маленьких камінців. Це була чиста магія. Статуя лежала тепер похило і страшенно нестійко. Кожну мить вона могла під дією власної ваги сковзнути вниз і впасти із стрімкого муру аж на берег. Крім того, вона могла повалитися в будь-якому напрямку, коли її ставитимуть на постамент. Тому бургомістр обв'язав голову статуї канатом і зробив на всі чотири боки розтяжки, прив'язавши їх до вжитих у землю паль.

Настав вісімнадцятий день. Одні почали тягнути за канат у напрямку берега, інші притримували канат, прив'язаний до палі серед табору, решта обережно орудувала дерев'яним важелем. Враз велетень почав рухатись. Почулася команда:

— Тримай міцно! Тримай міцно!

Гігант піднявся на весь свій могутній зріст і захитався. Башта, на яку вже ніщо не давило, розвалилась і донизу полетіло каміння та величезні брили, вдаряючись одні об одних і здіймаючи аж до неба хмари куряви. Однак велетень спокійно і впевнено опустився на плиту і так залишився стояти. Широкоплечий, прямий, він дивився на табір, і його зовсім не схвилювали зміни, що тут відбулися з того часу, як його вперше було привезено сюди.

Гігант змінив увесь краєвид. Широчезні плечі маячіли, як береговий знак, і статую можна було бачити далеко з моря. Тут, у давній оселі Хоту Матуа, в затінку широкого велетня, ми вже більше не почували себе, як. дома. З будь-якого місця в таборі можна було бачити цю величезну голову; вона височіла над наметами, наче старий норвезький троль. Вночі, коли ми ходили по табору, здавалося, що цей велетенський троль примандрував із світового простору і саме хоче переступити через найближчі намети, що світились у мороці зеленим світлом.

Вперше за сотні років один з велетнів острова Пасхи став на своє місце на вершині ах у. Приїхали губернатор з родиною, священик і черниці. По табору тупотіли копитами коні — всі, хто міг, прибули в Анакену поглянути на роботу бургомістра.

Довговухі гордо розбирали башту, а бургомістр грівся в промінні загальних похвал. Він довів, що вміє відповісти на одну з найдавніших загадок острова Пасхи. Та чи могло бути інакше? Дон Педро Атан, старий мудрець, бургомістр острова та ще й довговухий! Нехай йому тільки заплатять, він підніме всі до одної статуї, і на острові буде так, як колись у давнину. Зароблені гроші він розділив між своїми помічниками, та якщо йому пощастить поїхати на військовому кораблі до Чілі, — він особисто умовить президента дати кошти на підняття всіх інших статуй. З одинадцятьма помічниками і двома деревинами він підняв цю скульптуру за вісімнадцять днів, а що можна зробити, коли в нього буде більше людей і часу?!

Я одвів бургомістра вбік і урочисто поклав йому руки на плечі. Він стояв, наче зніяковілий школяр, схвильований і зацікавлений.

— Дон Педро, бургомістре, може, тепер ти мені скажеш, як твої предки перевозили фігури по острову?

— Вони рухались самі, — відповів бургомістр, не затинаючись.

— Дурниці, — сказав я розчаровано і трохи розізлився.

— Не хвилюйся. Ми повинні поважати наших предків, які казали, що статуї рухалися самі. Але ті, від кого я чув, самі цього не бачили. Дуже можливо, що вони користувались міро манга еруа.

— А що це таке?

Бургомістр намалював на землі щось схоже на рогатку з поперечними опорами і пояснив, що це сани для каміння, зроблені з розгалуженого стовбура.

— У всякому разі такими саньми перевозили великі плити на мури, — додав він. — А канати робили з цупкої кори хау — хау, такої товщини, як у вас на кораблі троси. Я можу зсукати тобі такий канат і змайструвати міро монга еруа.

За кілька кроків од табору один з археологів саме одкопав статую, яка була геть засипана піском, тому патер Себастьян не поставив на ній свого номера. Фігура не мала очей, і це свідчило, що її покинули по дорозі до призначеного місця. Я вказав на неї бургомістрові: