Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

— Так, сеньйоре, — урочисто відповів бургомістр і став струнко, ніби солдат у строю. — Я довговухий, справжній довговухий і пишаюся цим, — вів він далі, б'ючи себе в груди.

— Хто створив оті великі статуї?

— Довговухі, сеньйоре, — не задумуючись, відповів він.

— А в селищі кажуть, що їх створили коротковухі.

— Це зухвала брехня. Вони хочуть привласнити славу моїх предків. Усе це; було зроблено довговухими. Хіба ти не бачив, що у статуй довгі вуха? Як можна повірити, що коротковухі вирубували статуї довговухих! Скульптури створено на честь наших вождів.

Педро так хвилювався, що йому аж подих перехопило. Губи його тремтіли.

Почуваєш себе страшенно маленьким, коли вкопуєшся в землю вздовж тулуба велетня з острова Пасхи. Але невідомі древні скульптори без допомоги техніки перевозили і ставили цих гігантів?

— Я вірю, що статуї поставили довговухі, — сказав я, — і хочу, щоб і мені зробили таку статую, але працювати над нею повинні самі тільки довговухі. Як ти думаєш, ви впораєтесь?

Бургомістр на мить застиг, потім вигукнув:

— Впораємося, сеньйоре, впораємось! А якої величини повинна бути статуя?

— Середнього розміру, метрів п'ять-шість.

— Тоді треба шістьох чоловіків. Нас, братів, тільки четверо, але є багато інших довговухих з материнського боку. Вони підійдуть?

— Звичайно.

Я поїхав до губернатора і попросив звільнити на певний час Педро Атана від обов'язків бургомістра. Він і його помічники дістали дозвіл вирушити до Рано Рараку і взятися за статую.

За день до початку робіт довговухі попросили приготувати їм їжу. Я замовляв статую і тому, за старим звичаєм, повинен був забезпечити їх харчами.

Минув день, настав вечір, а по їжу ніхто не з'являвся. В таборі почали вкладатися спати — спочатку Івонна з Анеттою в наметі, що стояв з самого краю, біля поваленої широкоплечої статуї, потім, один за одним, усі інші. Тільки Гонзало, Карл і я все ще писали в їдальні.

Нараз десь серед табору почувся тихий, чудний спів. Він дедалі дужчав, потім до нього приєдналося ритмічне гупання по землі. В цій музиці було щось надзвичайно дивне, первобутне. Гонзало підвівся з таким виглядом, наче упав з місяця, Карл витріщив очі, а я слухав, як зачарований. Такого я ще ніколи не чув за весь час своїх мандрівок у Полінезії.

Ми відкрили намет і вийшли надвір. Фотограф у піжамі теж виліз із намету, а в інших почали засвічувати ліхтарі. При слабкому світлі, що проникало з їдальні крізь сітку, ми помітили купку згорблених постатей, які сиділи серед табору і гупали об землю бойовими палицями з майстерною різьбою, веслами та кам'яними сокирами. На головах у всіх були вінки з папороті, а дві маленькі постаті скраю мали на обличчях паперові маски птахо-людей з великими очима і довгими дзьобами. Постаті в масках кланялись, хитали головами, а всі інші співали, ритмічно відбиваючи такт. Але найбільше нас зачарувала сама мелодія: ніби привіт із загиблого світу. Один пронизливий химерний голос серед грубих чоловічих голосів справляв дивовижне враження: він чітко вирізнявся в цьому хорі жителів печер. Звикнувши до темряви, я побачив, що голос належав древній і худій, як тріска, бабусі. Всі були надзвичайно серйозні і співали, аж поки один з наших хлопців не виніс із намету ліхтаря. Тоді спів затих, усі пробурмотіли «ні» і поховали обличчя.

Коли світло забрали геть, пісня відновилася. Починав її хтось один, потім підхоплювали інші, а бабуся вступала в хор останньою. Я полинув думками далеко від Полінезійських островів; такий спів я чув серед індійців племені пуебло в Нью-Мексіко. Всі археологи теж помітили цю схожість.

Коли спів закінчився і учасники хору встали, ми помітили, що в масках птахо-людей виступали діти, Я виніс блюдо ковбаси, яку стюард приготував у наметі-кухні. Забравши його з собою, остров'яни зникли в темряві.