Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

Через кілька днів я знову зустрів патера Себастьяна. В ці дні я наказав припинити всю роботу, але остров'янам це не подобалось. «Коли сонце зійшло і сіло, потім знову зійшло, то це було вчора. А сьогодні — це сьогодні», і вони знову хотіли працювати, щоб одержати більше продуктів і товарів.

На східцях біля свого будинку сидів бургомістр і витісував птахо-людину, аж тріски летіли. Коли наш джип проїздив повз нього, він закричав і помахав нам рукою, показуючи свій витвір. Ми зупинились біля маленької чистої хатини патера Себастьяна, яка біліла за грядкою яскраво-червоних квітів, поруч з церквою. Я виліз із машини й зайшов на подвір'я. У вікно я побачив священика. Він покликав мене в свою маленьку робочу кімнату. Патер Себастьян сидів за столом, заваленим паперами й листами. Позаду на стіні висіла полиця, на якій стояли книги найрізноманітнішими мовами. Вони утворювали своєрідну раму навколо старого бородатого мудреця, що сидів, відкинувшись біля столу, в білій сутані з опущеним капюшоном. Бракувало тільки великого гусячого пера в чорнильниці: патер Себастьян писав авторучкою, однак за прес йому правила велика кам'яна сокира. Старий священик у двадцятому столітті здавався анахронізмом. І все-таки він почував себе серед нас, як дома, хоч він однаково скидався на монаха із середньовічної картини, на бюст староримського філософа і на портрет ученого із старогрецької вази чи з шумерської фрески. Здавалось, що він живе уже не одну тисячу років, але його голубі очі, обрамовані веселими зморшками, світилися бадьорістю. Сьогодні він був якийсь схвильований, щось не давало його серцю спокою. Він попросив мене направити групу для розкопок в один куточок острова, який посідає велике місце в легендах і оповіданнях остров'ян.

І я двадцятий раз вислухав переказ про рів Іко, або земляну піч довговухих. Усі, хто відвідував острів Пасхи, чули цю легенду; всі, хто писав про таємницю острова, згадують її. Остров'яни показували мені місце, де колись був рів, і ладні були без кінця розповідати його історію. Патер Себастьян записав переказ у свою книгу. Тепер він сам розповів мені легенду і просив виділити людей для розкопок рову.

— Я вірю в цей переказ, — сказав він, — хоч наука вважає рів природним. Але ж вона теж може помилитись. Я знаю остров'ян. Легенда про рів надто жива, щоб бути вигадкою.

Спогади про оборонний рів довговухих зберігаються століттями в пам'яті остров'ян. Це було тоді, коли закінчився похід статуй. Легенда народилася в голубому мороці минулого й розповідає про катастрофу, яка поклала край золотому вікові острова. Колись у давнину до острова дісталось два народи і поселилися в сусідстві. Один з них мав чудний вигляд: чоловіки й жінки підвішували собі до мочок тягарці й штучно витягували вуха аж до плечей. Тому їх називали ханау еепе, тобто довговухі. Їхніх сусідів звали ханау момоко, тобто коротковухі.

Довговухі були дуже енергійними людьми, вони працювали не покладаючи рук і змушували коротковухих допомагати їм споруджувати мури та статуї. Це викликало незадоволення у коротковухих. Якось довговухі задумали очистити весь острів від каміння, щоб можна було обробляти землю. Роботу почали на плато Поїке, у східній частині острова. Коротковухим довелося носити каміння до кручі і скидати його в море. Тому сьогодні ви не знайдете на зарослих травою схилах Поїке жодного каменя, хоч решта острова геть усіяна чорними та червоними валунами і уламками лави.

Але скоро коротковухим урвався терпець: їм набридло надсаджуватися для довговухих, і вони зважились на війну. Довговухі втекли на очищений від каміння півострів Поїке. Під командою свого вождя Іко вони викопали рів довжиною в три кілометри, який одділив плато від решти острова, і наповнили його гіллям та стовбурами дерев, так щоб він міг стати довгим вогнищем, коли б коротковухі насмілились атакувати їх. З моря Поїке захищала стрімка стіна висотою в двісті метрів, і плато перетворилось в гігантську фортецю, де довговухі почували себе в безпеці. Але один з них мав дружину з коротковухих, на ім'я Моко Пінгеї. Вона жила разом з чоловіком на плато. Моко виявилася зрадницею: вона пообіцяла коротковухим подати сигнал до нападу. В тому місці, де вона сидітиме і плестиме кошика, коротковухі зможуть пройти через рів.

Якось уночі розвідники коротковухих побачили, що Моко Пінгеї сидить і плете кошик на самому кінці рову Іко. Один за одним вороги пробрались повз неї, пройшли вздовж краю плато і, нарешті, оточили все Поїке. Другий загін коротковухих тим часом відкрито рушив до рову з боку рівнини. Довговухі, нічого не підозрюючи, запалили вогнище. Але тут раптом перший загін напав на них ззаду. Почався запеклий бій, і всіх довговухих, було спалено в їхньому ж рові.

Тільки трьом із них пощастило перебратися через рів і втекти в напрямку Анакени. Одного звали Оророїна, другого Bai, а ім'я третього не пам'ятають. Втікачі сховалися в печері, яку остров'яни показують ще й сьогодні, їх знайшли, двох тут-же закололи гострими списами, а третьому зберегли життя як останньому довговухому. Коли коротковухі витягли його з печери, він кричав своєю мовою «Орро, орро, орро» — але ніхто його не розумів.

Оророїну взяли в дім коротковухого на ім'я Піпі Хореко, який мешкав біля підніжжя гори Тоатоа. Там він одружився з коротковухою дівчинкою з роду Таоа і мав багато дітей, серед них Інакі-Лукі і Пеа. Ті, в свою чергу, теж мали багато дітей, нащадки яких живуть серед коротковухих і досі.

Так розповідала легенда. Патер Себастьян хотів, щоб я розкопав рів. Я знав, що обидві попередні експедиції чули варіанти цієї легенди і оглядали залишки рову. Рутледж спочатку сумнівалася, але зрештою прийшла до висновку, що це природний рів геологічного походження, який довговухі, напевно, використовували для оборони. Метро пішов ще далі. Він вирішив, що рів, безперечно, утворився сам собою, але його вигляд спонукав остров'ян видумати цю історію. Легенда викликана прагненням остров'ян пояснити особливості рельєфу, а переказ про довговухих і коротковухих — не що інше, як вигадка мешканців острова пізніших часів.

Серед тих, хто оглядав рів, був також геолог. Він установив раз назавжди, що рів — природного походження і утворився раніше, ніж на острові з'явились люди, а саме тоді, коли потік лави з центральної частини острова зіткнувся із застиглим уже потоком з Поїке. На місці зустрічі утворилася ця природна траншея.

Коли знавець виніс такий вирок, остров'яни були спантеличені, але наполягали й далі, що це оборонний рів Іко, земляна піч довговухих. Патер Себастьян підтримував їхню версію.

— Ви мені зробите особисту послугу, якщо розкопаєте рів, — сказав він і мало не підскочив з радості, коли я дав свою згоду.

Керувати розкопками рову довговухих було доручено Карлу. Наступного дня ми разом з п'ятьма робітниками уже тряслися на джипі розчищеною від каміння. дорогою, що проходила по рівнині біля підніжжя Поїке. Перед нами розляглися зарослі травою пологі схили, без єдиного каменя, хоч довкола аж чорніло від вулканічної породи. На Поїке можна було без перешкод їхати машиною в якому завгодно напрямку. Але ми зупинились скраю зеленого килима. Звідси на північ і на південь, аж до самих стрімких берегів півострова, тягнулася невелика заглибина, ніби напівзасипана канава. У деяких місцях її було видно добре, в інших — ледь помітно. Тут і там з одного боку рову здіймались горбики, ніби залишки валу. Ми загальмували і вийшли з машини. Це був Ко те Ава о Іко — рів Іко, або Коте Уму о те Ханау еепе — земляна піч довговухих. Перш ніж по-справжньому братися за розкопки, Карл вирішив зробити кілька пробних ямок. Ми розставили вздовж рову, далеко один від одного, п'ять остров'ян і звеліли кожному з них копати прямокутну заглибину… Мені ще ніколи не доводилось бачити, щоб остров'яни з більшою охотою бралися за лопату і кирку. Тут при розкопках вони не могли нічого зіпсувати, тому ми вирішили поки що прогулятись уздовж плато. Коли ми, обійшовши хребет, повернулись до першої пробної ями, старик, що копав її, кудись подівся разом з інструментом. Та перш ніж ми збагнули, що сталося, з темного отвору полетіли грудки землі. Підійшовши ближче, ми побачили, що старик устиг заглибитись на два метри, і копав так, що піт градом котився з нього. На жовтих, як гірчиця, стінах ями видно було широку червону з чорним смугу. Товстий шар попелу й вугілля! Тут було чимале багаття. Карл пояснив, що воно горіло або дуже сильно, або дуже довго, бо попіл має червоний колір. Він хотів сказати ще щось, але я помчав схилом до наступної ями; Карл поспішив за мною, і скоро ми побачили голову дзвонаря Йосипа, що стирчала з ями. Він також знайшов залишки багаття і, посміхаючись, простягав нам повну жменю обвуглених кусочків дерева. А довкола ж не росло жодного кущика! Ми побігли далі до інших ям. Скрізь ми бачили те саме: по боках ями виднілась яскраво-червона смуга попелу, облямована чорним вугіллям.

Послали по патера Себастьяна. Він бігав од ями до л ями у своїй широкій сутані, розглядаючи червоний. попіл.

Коли ми поверталися в Анакену повз гордовиті кам'яні статуї Рано Рараку, старий священик сяяв, як сонце. Він радів сьогоднішньому успіхові і наперед смакував добрий обід із справжнім датським пивом: ми їхали в табір підкріпитися як слід перед завтрашнім напруженим днем, коли на Поїке мали початися справжні розкопки.

Наступного ранку групі землекопів було доручено зробити поперечний розріз рову на Поїке, а в наступні дні Карл з своїми робітниками остаточно розкрив таємницю цього місця. Вся верхня частина рову була витвором природи і збігалася з межею давнього потоку лави. Але глибше його копали вже люди. Вони врубувалися в камінь, створюючи гігантську споруду — штучний оборонний рів, прямокутний у розрізі, висотою чотири метри й шириною дванадцять, завдовжки понад два кілометри.

В попелі було знайдено також метальне каміння й іншу зброю. Із щебеню і піску, вийнятих з рову, довговухі побудували вал. Вивчення валу показало, що матеріал для нього виносили нагору у великих кошиках. Тепер ми переконалися, що рів Іко був майстерною оборонною спорудою. На дні його люди накидали велику кількість дерева і запалили гігантське багаття. Ми глянули на остров'ян. Тепер була наша черга дивуватись. Вони все це знали: з покоління в покоління переходила легенда про те, що ця напівзасипана заглибина є залишком оборонного рову Іко, місцем загибелі довговухих.

Для сучасного археолога зовсім не важко датувати вугілля древнього багаття. Вік визначається, у певних межах, вимірюванням радіоактивності деревного вугілля, яка з роками рівномірно зникає. Величезне багаття в земляній печі довговухих горіло триста років тому, може, трохи раніше або трохи пізніше. Але саму оборонну споруду збудовано набагато раніше остаточної катастрофи. Рів уже частково було засипано піском, коли туди наносили дров і запалили багаття. Залишки вогнищ ми знайшли й глибше. Ті, хто першими будував рів, закидали в одному місці вогнище, яке горіло десь близько чотирьохсотого року нашої ери. Це найдавніший слід людини, знайдений до цього часу в усій Полінезії. Легенда про довговухих зажила в селищі і в нашому таборі новим життям. Став зрозуміліший також чудний вигляд кам'яних статуй: всі вони мали неприродно довгі вуха; що висіли, як у мисливських собак.