Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

Я не повірив бургомістрові і запропонував йому сто доларів, коли найбільшу статую Анакени буде встановлено на постамент. Я знав, що на всьому острові не знайти статуї, яка стояла б ще на своїй колишній аху, і був певен, що ніколи не побачу кам'яного гіганта у вертикальному положенні, за винятком сліпих фігур, яких колись тимчасово поставили в заглибини біля підніжжя Рано Рараку.

— Домовилися, сеньйоре, — сказав бургомістр, швидко простягаючи мені руку. — Я маю намір поїхати до Чілі наступним військовим судном, і долари мені будуть потрібні.

Я засміявся і побажав йому успіху. Бургомістр, здається, був без одної клепки.

Невдовзі після цього з селища примчав його рудий син із запискою. Батько просив мене поговорити з губернатором, щоб той дозволив йому оселитися з дванадцятьма помічниками в печері Хоту Матуа в Анакенській долині і підняти найбільшу статую. Я осідлав коня і поїхав до губернатора. Почувши про вигадку бургомістра, губернатор і патер Себастьян засміялись і заявили, що все це, як я й думав, пусті хвастощі. Але дон Педро стояв перед нами з капелюхом у руках, губи в нього тремтіли, і я поклав собі дотримати слова. Губернатор дав письмовий дозвіл. Патер Себастьян повеселішав: йому було цікаво поглянути, що з цього вийде.

І ось до табору прибув бургомістр з двома братами та іншими родичами — довговухими з материнського боку. Взявши в стюарда харчі, дванадцять довговухих знову вирушили до печери Хоту Матуа.

Перед самим заходом сонця до нас ще раз з'явився бургомістр і, викопавши серед табору глибоку круглу яму, пішов геть.

Коли зовсім стемніло і все навкруги затихло, ми, як і минулого разу, почули дивні таємничі звуки і приглушені удари. Звуки дедалі дужчали, і незабаром це вже був голосний пронизливий хор: заспівувала та сама бабуся з надломленим голосом. Люди в таборі прокинулись, і намети засвітилися, наче великі зелені паперові ліхтарі. Всі повиходили надвір без світла: ми вже знали, що спів має відбуватися в цілковитій темряві. Але цього разу вистава була зовсім інша. Остров'яни заквітчалися листям і гілками, деякі з них похитувались і танцювали, тупаючи ногами, наче в екстазі, а бабуся сиділа з заплющеними очима і вела хор своїм чудним, низьким голосом. Наймолодший брат бургомістра стояв обома ногами в недавно викопаній ямі. Згодом ми побачили, що там містилася якась посудина, прикрита кам'яною плиткою. Він ритмічно, як барабанщик, гупав босими ногами, ще більше надаючи всій мелодії якогось містичного характеру. Ми насилу розрізняли артистів при слабкому світлі, що пробивалося крізь намети. Та раптом з темряви виступила струнка постать. Наші хлопці дивились на неї, широко розкривши очі. Це була молода босонога дівчина з довгим розпущеним волоссям, одягнута в світле просторе плаття. Вона пурхнула в зелене коло світла, наче німфа з казки, і почала легенько танцювати перед барабанщиком та співаками, просто, не так, як під мелодію хули. Це було так прекрасно, що ми затамували подих. Дівчина була трохи зніяковіла і дуже серйозна. Гнучка, струнка, граціозна, вона, здавалося, не торкалась трави босими світлими ногами. Звідки ця дівчина з'явилась? Хто вона така? Як тільки наші моряки отямились і переконались, що це не сон, вони почали пошепки запитувати про це один одного, а також Ерорію та Маріанну. А вони думали, що знають уже всіх красунь на острові! Чи, може, довговухі тримають цю німфу в якійсь печері, щоб у дівчини побіліла шкіра? Нам сказали, що це племінниця бургомістра. Дівчина ще надто молода і не ходить на хулу.

Тим часом чарівна пісня і танець тривали далі. Ми тричі прослухали всю виставу, але зрозуміли тільки приспів, у якому йшлося про те, що за наказом сеньйора Кон-Тікі моаї буде піднято на аху в Анакені. Мелодія зовсім не скидалась на пісню каменярів, однак була така сама захоплююча й ритмічна. Нарешті барабанщик виліз із ями, і всі зашелестіли листям, збираючись іти геть. Ми їм знову дали харчі. Один з наших спитав, чи не могли б вони заспівати й потанцювати котрусь із звичайних мелодій хули, але остров'яни рішучу відмовились. Бургомістр пояснив, що можна заспівати хіба що тільки пісню каменярів. Ці дві пісні серйозні і мають принести їм успіх. А інших пісень вони заспівають потім, бо предки можуть розгніватись і не дати їм щастя в роботі. Ми ще раз прослухали пісню каменярів, і довговухі, шелестячи своїми уборами з листя, подалися через майданчик у морок, ведучи з собою одягнену в біле німфу.

Як тільки сонце кинуло перші промені на намет, я проснувся од чиїхось кроків. Це дванадцятеро, довговухих прийшли з печери поглянути на найбільшу в Анакені статую, що лежала ниць біля нашого намету. Це був гігант з плечами майже триметрової ширини, що важив двадцять п'ять — тридцять тонн, отже, на кожного робітника припадало понад дві тонни. Тому не дивно, що вони стояли навколо скульптури і чухали потилиці. Але, видно, довговухі цілком, покладались на бургомістра, який спокійно походжав собі довкола гіганта.

Перший машиніст теж почухав потилицю, похитав головою і посміхнувся.

— Ну, коли бургомістр здолає цього ідола, то йому сам чорт не товариш!

— Нізащо в світі він його не здолає!

— Та де там!

По-перше, велетень лежав на схилі біля підніжжя муру головою вниз, по-друге, він зараз був метрів за чотири від великої плити, на якій колись стояв. Бургомістр показав нам маленькі підступні камені, які, за його словами, коротковухі вибили з-під плити, щоб скинути статую.

Потім він почав організовувати роботу так спокійно і впевнено, наче все життя тільки цим і займався. Єдиним його знаряддям були три довгі круглі деревини, з яких потім використовувалися тільки дві, і велика кількість зібраного довкола табору каміння. Зараз на острові не було лісу, йоли не рахувати кількох недавно посаджених евкаліптових гайків, але біля озера в кратері Рано Као завжди росли дерева. Перші дослідники застали ще там ліс із торо міро і гібіскуса, тому остров'яни завжди могли дістати собі три деревини.

Обличчя статуї зарилось глибоко в землю, але помічникам бургомістра пощастило підсунути під нього деревини. Три чи чотири чоловіки повисли на протилежних їхніх кінцях, а бургомістр, лежачи на животі, підсовував під голову статуї маленькі камінці. Коли одинадцять остров'ян, щосили давили на кінці деревин, нам здавалось, що фігура тремтить чи ледве рухається, але взагалі нібито нічого й не мінялося, тільки камінці, які підкладав бургомістр, ставали все більші. До вечора голова велетня піднялась на добрий метр од землі, а весь простір під нею був забитий камінням.

Наступного дня одна деревина виявилася зайвою, і тепер на кожний важіль припадало по п'ять чоловік. Бургомістр доручив підсовувати каміння під статую своєму молодшому братові, а сам вибрався на мур, як диригент оркестру, і спокійно подавав команду, розмахуючи в такт руками:

— Етахі, ерау, етору! Раз, два, три! Раз, два, три! Тримайте! Піднімайте! Раз, два, три! Раз, два, три!

Сьогодні остров'яни підклали кінці обох деревин під правий бік статуї, і він повільно почав підніматися. Спочатку це були тільки міліметри, потім дюйми, а незабаром уже цілі фути. Після цього кінці деревин підклали під лівий бік велетня і повторили таку саму роботу. Тепер уже піднімався другий бік, а весь звільнений простір знову заповнювали камінням. Потім робітники повернулись знов до правого боку, звідти назад до лівого, і так без кінця.

Дев'ятого дня статуя вже лежала на животі на вершині дбайливо викладеної башти, висотою в три з половиною метри. Страшно було дивитись на тридцятитонного гіганта, який здіймався на півтора метра над нашими головами. Десять остров'ян уже не діставали до деревин: вони повисали, гойдаючись на канатах, прив'язаних до їхніх кінців. Але ще було далеко до того, щоб гігант стояв прямо, лицьової сторони його ми ще не бачили: вона й досі ховалася в камінні.