Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

Якось увечері я блукав поміж статуями довговухих біля підніжжя Рано Рараку. Мені треба було багата про що подумати, а найкраще думається на самоті під зорями. Щоб добре пізнати якесь місце, треба там переночувати. Де я тільки не спав у своєму житті! І на кам'яному олтарі в стародавньому Стонхенджі, і в снігу на найвищій вершині Норвегії, і в глиняних хатинах вимерлого печерного селища в Нью-Мексіко, і біля руїн житла першого інка на острові Сонця біля озера Тітікака. Тепер я хотів переночувати в старій каменоломні на Рано Рараку. Не тому, що я був забобонний і сподівався, що прийдуть духи довговухих і розкриють мені свої таємниці, — ні, я просто люблю незвичайні переживання.

Я здирався вгору, перелазячи через лежачих гігантів, на виступах, поки не опинився в самій гущі статуй. В одному місці залишилась ніша, де колись вирубали скульптуру. Вона зяяла порожниною, ніби театральний балкон з навислим кам'яним склепінням. Звідси мені відкривався величний краєвид на всю місцевість, і тут можна було сховатися від дощу. А втім, погода була чудову Сонце саме сідало за стрімкі скелі вулкана Рано Као на протилежному кінці острова, червоні, пурпурові й фіолетові зграйки хмаринок закривали ложе бога сонця. Але сріблясте проміння все-таки пробилося крізь них, сягнувши аж до моря і освітивши шеренгу хвиль, які поволі котились у безупинний наступ на острів. Удень я не. бачив хвиль: до них було надто далеко, але вечірнє сонце наповнило їхні вершечки сяйвом, і в повітрі біля підніжжя вулкана повис сріблястий пил. Це було видовище для богів. І разом з богами, розкиданими по всій горі, на цю виставу, влаштовану самою природою, дивилася з велетенського балкона самотня людина.

Я нарізав кілька жмутів трави й вимів з одного кінця цього гігантського ліжка пісок. Потім, скориставшись останніми відблисками сонця, приготував собі з трави й папороті зручну постіль. Було чути, як унизу, на рівнині, дві молоді дівчини співали зворушливі полінезійські пісні про кохання. Вони їхали верхи, самі не знаючи куди, наповнюючи долину сміхом і піснями південних морів. Їхні коні безцільно кружляли по степу. Та коли сонце, наче густу завісу, потягло за собою по небу темний морок і самітний чоловік на горі ліг на свою постіль, дівчата зненацька замовкли і, ніби налякані якимись чарами, помчали до пастухової хатини біля бухти. Пастух теж попрямував туди. Я бачив, як він раз у раз зупинявся і запалював траву. Стояла посуха, злив давно вже не було, тому трава пожовкла й затверділа. Її спалювали, щоб для овець виріс свіжий зелений моріжок. Поки не стемніло, я бачив тільки дим, що сірою пеленою стелився над степом. Та ось настала ніч і поглинула дим, але не могла здолати вогню. Чим темніше ставало, тим яскравіше вимальовувалось полум'я тисячі багать, що спалахували серед непроглядної ночі по всій рівнині.

На горі повіяло холодом, і я закрив спальний мішок аж до шиї. Я лежав у темряві і вслухався в нічну тишу, мимоволі проймаючись своєрідним настроєм каменоломні довговухих. Я знову відчув себе тут, під склепінням кам'яного балкона, ніби в театрі. Але це вже була грандіозна вистава довговухих. Силуети велетенських статуй навколо мене скидались на куліси, підняті на тлі вкритої зірками темносиньої завіси, а на чорній рівнині внизу, як на сцені, розгорталася дія: там у темному мороці раз у раз вихоплювались язики полум'я, наче тисячі невидимих коротковухих кралися з смолоскипами, щоб напасти на каменоломню. Час ніби зник. Тут завжди було так — ніч, зорі і люди, що гралися з вогнем.

З такою картиною перед очима я задрімав. І раптом здригнувся, почувши, що хтось обережно крадеться по «сухій траві. Хто б це міг бути? Остров'яни, які хочуть украсти мій одяг? Коли шелест почувся біля моєї голови, я засвітив ліхтарик, але нікого не помітив. Світло на мить спалахнуло, але потім затліло червоним тьмяним вогником. Ох ці прокляті сирі батарейки! При слабкому світлі я розгледів лише гігантську статую, яка застряла тут під час спуску. Голова її відкололась, а тулуб лежав, наче величезна арка над нішею, в якій я розташувався. Збоку з трави випинались велетенські брови і пара довжелезних носів, кидаючи на гору химерні тіні. Небо затягло хмарами, почав накрапати дощ, але в ніші була сухо. Я вимкнув світло і спробував заснути, та навколо мене зашелестіло ще дужче. Я знову засвітив ліхтарика, труснув його і, коли він блимнув яскравіше, помітив раптом коричньового таргана завбільшки з великий палець, Я полапав довкола себе і знайшов грубу кам'яну сокиру, яких тут скрізь було повно. Я хотів розчавити таргана, але помітив біля нього другого, а далі третього, четвертого. Таких великих тарганів я ще не бачив на острові Пасхи. Я посвітив навколо себе і переконався, що тут повнісінько цих жирних потвор. Вони сиділи купками біля мене і над моєю головою, а кілька навіть вилізло на спальний мішок. Бридко було дивитись, як вони ворушать своїми вусищами, витріщивши круглі безглузді очі, але стало ще гірше, коли я вимкнув світло і вони знову зашелестіли навкруги. Один, найвідважніший, навіть ущипнув мене за вухо. А надворі сіяв дощ. Я схопив кам'яну сокиру і накинувся на найближчих, потім струсив тих, що видряпались на мішок. Мій ліхтарик зовсім погас, а коли я все-таки витрусив з нього останню іскру, то побачив, що тарганів знову повно. Кілька найбільших апетитно поїдали своїх роздавлених братів: справжнісінькі канібали! Раптом я помітив, що зверху на мене витріщились страшні очі, а під ними вищирилася беззуба паща. Це здалось мені справжнім кошмаром. Та скоро я заспокоївся. Потворна пика виявилася страшним духом маке-маке, витесаним у стіні прямо над моєю головою. Вдень я не помітив її, але тепер, при слабкому світлі, в заглибинах залягли тіні, і потворне обличчя зробилось випуклим. Я роздавив кам'яною сокирою ще кілька тарганів, та, зрештою, вирішив відступати. Противник був надто численний. Мені довелося б сидіти цілу ніч і вбивати їх. Ще в дитинстві, коли я був скаутом, то завчив мудрий вислів: «Усі істоти красиві, треба тільки до них як слід придивитись». Я втупився у великі блискучі шоколадного кольору очі швидкого шестиногого гостя, потім натягнув мішок на голову і вирішив будь-що заснути. Та ложе моє було тверде, і мені довго не спалось. Я думав про те, який це страшенно твердий камінь — не для спання, а для тесання.

Я схопив кам'яну сокиру і щосили рубонув нею об стіну. Я добре знав, що сокира відскакує від скелі, залишаючи на ній тільки білий знак. Якось наш капітан: теж побував тут і випробував твердість каменя молотком та долотом. Він морочився з півгодини, поки вирубав камінець завбільшки з кулак. Ми ж вирахували, що тільки з тієї частини гори, яку видно звідси, вибрано понад двадцять тисяч кубометрів каменю, а наші археологи навіть схильні думати, що вдвічі більше. Це було незбагненно. Я знову відчув фантастичність задумів довговухих і знову згадав про те, що вже давно не давало мені спокою. Чому б не спробувати? Кам'яні сокири й досі лежать там, де їх покинули скульптори, а в селищі й досі живуть потомки останнього довговухого. Чому б не відновити роботу в каменоломні?

На рівнині вже давно припинився наступ канібалів із смолоскипами в руках. Але тут, на виступі, серед гігантів, безліч маленьких канібалів поїдали тіла своїх братів, що загинули від древньої сокири довговухих. Довкола чути було шурхіт, але я заснув, утративши почуття; простору й часу, Голіаф серед метушливих канібалів і карлик серед безмовних велетнів, що дрімали під шатром величавого зоряного неба.

Наступного ранку над рівниною знову сяяло яскраве сонце, і тільки безліч крилець та скручених лапок навколо мене свідчила про те, що напад тарганів не був сном. Я осідлав коня і поїхав зарослою травою дорогою до селища.

Патер Себастьян лукаво посміхнувся, коли я розповів йому, звідки прийшов і що задумав зробити. Він одразу ж приєднався до мого плану і лише попросив вибрати віддалений куточок гори, щоб не змінити знайомого вигляду Рано Рараку з рівнини. Але я не хотів брати будь-кого з остров'ян. Мені було відомо, що патер Себастьян — найкращий знавець генеалогії остров'ян і навіть писав про це книгу. Тому я пояснив йому, що шукаю людей, які були б потомками останнього довговухого.

— На сьогодні тут залишилась тільки одна сім'я, яка по прямій лінії походить від Оророїни, — мовив патер Себастьян. — В минулому столітті під час хрещення ця сім'я вибрала собі прізвище Адам, яке тут вимовляється Атан. Найстаршого з братів ти вже добре знаєш, це Педро Атан — бургомістр.

— Бургомістр! — здивувався я і не міг стримати посмішки.

— Авжеж. Він, щоправда, скидається трохи на блазня, але насправді не дурний і лагідної вдачі.

— Але ж він зовсім не схожий на місцевого жителя, — заперечив я. — Тонкі губи, невеличкий тонкий ніс, біла шкіра.

— Він чистокровний остров'янин, — сказав патер Себастьян. — Таких нині залишилося тільки вісімдесят чи дев'яносто чоловік. До того ж, бургомістр — справжній довговухий по батьковій лінії.

Я миттю скочив на коня і помчав по глинястому завулку до маленької бургомістрової хатки, що біліла серед кущів і дерев.

Бургомістр сидів і вирізував чудові шахи — фігури зображали птахо-людей, кам'яних гігантів та інші відомі мотиви острова Пасхи.

— Це для тебе, сеньйоре, — сказав він, з гордістю показуючи мені свій майстерний витвір.

— Ти справжній митець, дон Педро, — сказав я.

— Так, найкращий на острові, — відразу відповів він.

— А правда, що ти довговухий?